Протокол 01/08.2026 від третього серпня поточного року.
Місце проведення — Інтернет.

Онлайн-колегія незалежних експертів нашого sub-порталу розглянула весь текст, зупинившись лише на окремому абзаці всього тексту про героя, наданого ним же на одній зі сторінок нашого поетичного порталу.

Ось і сам абзац у тому вигляді, який дістався нашій колегії та місцевим читачам. Імена і прізвища дійових осіб і виконавців можна вдруге побачити тут.

... музикант і поет, який вже пройшов не одну життєву стацію, розповідає про світ у собі й світ навколо себе. Розповідає просто, відкрито, відверто, легко. Хоча й життя не легке. Але така вже вдача Миколина, що його плакатися на світ, коли можна цей світ робити кращим. Микола й намагається його змінити. Власне, не так змінити світ, як змінити свое ставлення до нього.

Що можна сказати?

Починається все цілком переконливо: простота, відкритість, нелегка доля, відсутність схильності до нарікань. Щоправда, одразу спотикаєшся об імовірно загублене "не" в реченні "Але така вже вдача Миколина, що його плакатися на світ". Бо могло бути "не така вже вдача Миколина, щоби плакатися на світ" або "що ото плакатися на світ".
А далі логіка остаточно починає рухатися врізнобіч. Спершу Микола нібито намагається змінити світ, потім з'ясовується, що, власне, не світ, а тільки своє ставлення до нього.
Думка сама по собі не нова й цілком поважна, але в цьому абзаці вона не випливає з попереднього, а підміняє його. І створюється враження, що абзац написано навздогін власній думці. Автор починає говорити про одне, потім непомітно переходить до іншого, а наприкінці вже пояснює не те, що сказав спочатку, а те, що, мабуть, збирався сказати. У результаті думка ніби й народжується, але після таких пологів опиняється на перелогах.

Існують думки, які вже давно стали спільним надбанням людства. Саме тому особливо цікаво спостерігати, як вони час від часу врочисто з'являються в нових книжках без жодного натяку на своє поважне походження. Найпростіший спосіб уникнути докорів сумління, це, мабуть, приписати їх собі або літературному героєві, адже той не сперечатиметься.
Афоризми — вони наче перелітні птахи: щороку їхніми крилатими повторами сідають на ті чи інші сторінки озвучень і публікацій. Або не відлітають, а так і переживають рік за роком, кладку за кладкою. Одні "орнітологи" чемно показують, звідки те птаство прилетіло. Інші роблять вигляд, що птах звив гніздо саме в їхньому тексті.
Думка про те, що слід змінювати не світ, а насамперед себе, пережила не одну епоху. Вона пройшла через стоїків, богословів, психологів, і зрештою осіла в сучасній белетристиці. Іноді в ній настільки затишно, що думка як афоризм починає вдавати з себе корінну мешканку місцевої літератури.

Дата. Підписи.
Архівна версія у розгорнутому вигляді буде зберігатися за наступною адресою