…За годину до…

…9 лютого 1942 року. Двері Спілки письменників трощать приклади гестапо…
Коли німці вибили двері Спілки, Михайло міг піти. Його ніхто не тримав. Але для нього піти означало б залишити свою душу в лапах катів. Жити без Душі було б справжнім, тисячократним самогубством.

(– Я письменник. Михайло Теліга, – голос Михайла під час арешту у Спілці. Він зробив твердий крок уперед, стаючи поряд з дружиною перед дулами автоматів.
Олена подивилася на нього з такою глибокою, невимовною любов'ю й гордістю, на яку здатна лише жінка, яку кохають понад саме життя.)

…Тоді офіцер гестапо виштовхував тебе з кімнати, даючи тобі шанс жити. Але ти переступив через страх, ти назвався літератором, щоб увійти в цю камеру за мною.
Ти сидиш поруч на дерев’яних нарах у цю нашу останню ніч. Твоє дихання – єдине тепло, що лишилося в цьому кам’яному склепі. Ти обіймаєш мене за плечі, грієш мої змерзлі пальці, і в цьому казематі ми розмовляємо без слів.
Світає. Мої пальці знаходять уламок заліза. Я повільно видряпую на сірій стіні наш Тризуб і залишаю прощальне слово: «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга».

(Михайло обережно, намагаючись не злякати її думок, повернув голову і поцілував її тонкі, змерзлі пальці. Його серце більше не стискалося від страху чи болю. Михайло Теліга, сотник Армії УНР і козак із Кубані, знав: він виконав свій головний військовий і людський обов'язок. Він зберіг її відвагу. Він зберіг її кохання. Вони програли земну битву, але виграли вічність.)

…За кілька хвилин до…

…Двері розчиняються з важким гуркотом. Нас виводять на подвір’я, штовхають у кузов вантажівки, де в тісній, мовчазній юрбі таких же приречених побратимів ми стоїмо плечем до плеча. Ти міцно тримаєш мене за талію, не даючи впасти на вибоїнах київських вулиць.
Бабин Яр зустрічає нас шаленим вітром. Навколо – чорні провалля землі, сірі шинелі та автомати, вибудовані в лінію. Холод пронизує до кісток, ми знімаємо пальта за наказом конвою.

(Олена робить крок уперед. Спокійними, плавними рухами вона знімає своє пошарпане, колись елегантне пальто. Вона залишається в одній сукні на лютневому вітрі, але її постава бездоганно пряма – так, ніби вона стоїть не перед розритим ровом, а на сцені перед галасливою празькою публікою. Михайло скидає свій кожух поруч, робить останній крок і знову знаходить її руку. Його пальці міцно сплітаються з її пальцями. Вони дивляться в небо…
Високо над яром, на фоні свинцевих хмар, кружляють величезні зграї переляканих чорних птахів. Вони тривожно кричать, відчуваючи смерть. Олена з Михайлом проводжають їх поглядом. За мить перші автоматні черги розірвуть цей простір, і птахи в паніці, з шаленим лопотінням крил, розлетяться врізнобіч, назавжди покидаючи це прокляте місце.)

…Михайлику, подивися на мене. Не дивися на залізо убивць. Тільки в мої очі. Пам’ятаєш, як я писала (декламує пошепки, півподихом):

«Не треба слів. Хай буде тільки діло.
Його роби – спокійний і суворий,
Душі не плутай у горіння тіла,
Сховай свій біль. Стримай раптовий по́рив.
Але для мене – у святім союзі
Душа і тіло, щастя з гострим болем.
Мій біль бринить. Зате, коли сміюся,
І сміх мій рветься джерелом на волю.
Не лічу слів. Даю без міри ніжність.
А може в цьому й є моя сміливість:
Палити серце – в хуртовині сніжній,
Купати душу – у холодній зливі.
Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,
Та там, де треба, я тверда й сувора:
О краю мій, моїх ясних привітів
Не діставав від мене жодний ворог».

Михайло (тихо-тихо, дивлячись тільки на її профіль):
- Оленко... Пам'ятаєш, як у Празі? Наш перший вальс. Я тримаю тебе. Я триматиму тебе й за цією межею.

…Секунди до…

(Олена повертає до Михайла голову, на її вустах з'являється та сама спокійна, ледь помітна привітна усмішка, з якою вона завжди виходила до людей.
Німецька шеренга піднімає зброю. Вітер б'є в обличчя, розвіваючи її волосся. Вони стоять на самому краю розритого рову, міцно тримаючись за руки.)

…Твоя шорстка козацька долоня стискає мої пальці. Останній спільний подих. Клацають затвори. Світ навколо вибухає тисячами золотих сонць. Постріли лунають синхронно, але ми падаємо в обійми вічності разом, так і не розімкнувши рук.

(Час зупиняється на мить спалаху пострілів. Чистий, незайманий лютневий сніг на дні розритої глибокої траншеї в одну секунду покривається гарячими багрянцями крові та сотнями розстріляних тіл, що падають одне на одне. Серед цього хаосу смерті – дві постаті, які впали разом, так і не розтиснувши рук, залишаючи свої імена в безсмерті.)