…За 2 години до…

…Потяги колесами б’ють у скронях, повертаючи нас із тобою додому. Літо 1941 року. Ми йдемо разом. Коли я переходила радянсько-німецький кордон пішки, продираючись крізь чагарники й збиваючи ноги у кров, ти йшов на крок позаду, оберігаючи мене від патрулів. Моє серце диктувало рядки, а твій упевнений крок, Михайле, відбивав їхній ритм:

«Не зірвуться слова, гартовані, як криця,
І у руці перо не зміниться на спис.
Бо ми лише жінки. У нас душа криниця,
З якої ви п’єте: змагайся і кріпись!
І ми їх даємо не у залізнім гимні,
У сріблі ніжних слів, у вірі в вашу міць.
Бо швидко прийде день і у завісі димній
Ви зникнете від нас, мов зграя вільних птиць.
Ще сальви не було, не заревли гармати,
Та ви вже на ногах. І ми в останній раз
Все, що дає життя іскристе і багате,
Мов медоносний сік, збираємо для вас.
Гойдайте ж кличний дзвін! Крешіть вогонь із кремнів!
Ми ж радістю життя вас напоївши вщерть –
Без металевих слів і без зітхань даремних
По ваших же слідах підемо хоч на смерть!»

І ось перед нами наш Золотоверхий Київ. Пам'ятаєш, Натусю, я колись писала тобі, що тільки Київ став моїм справжнім, єдиним домом! Тепер я повернулася в цей дім.
Київ зустрів нас руїнами підірваного Хрещатика та ранньою холоднечею. Нас з Михайлом у Києві чекала маленька кімнатка, де вранці в кухлі замерзала вода. Посеред кімнати – стіл, а на ньому гора чернеток і численні невичитані рукописи побратимів зі Спілки.
Михайло тут… біля мене… мій єдиний захист і оборона – він рубає дрова для маленької буржуйки, дістає десь на чорному ринку картоплю. Увечері, за зловісними вікнами комендантських годин, він запалює недогарок свічки, аби ніжно обійняти мене і тихо-тихо при свічці заспівати… «Михайлику, ти мій єдиний, мій найближчий. Без тебе все це втратило б сенс. Твоя любов – це те, що тримає мене на плаву в цьому пеклі».

«Не цвітуть на вікні герані —
Сонний символ спокійних буднів.
Ми весь час стоїмо на грані
Невідомих шляхів майбутніх.
І тому, що в своїм полоні
Не тримають нас речі й стіни,
Ні на день в душі не холоне
Молодече бажання чину.
Що нам щастя солодких звичок
У незмінних обіймах дому —
Може, завтра вже нас відкличе
Канонада грізно́го грому!
І напружений погляд хоче
Відшукати у тьмі глибокій —
Блискаво́к фанатичні очі,
А не місяця мрійний спокій».

У редакції щойно заснованих мною «Літаврів» на Бульварно-Кудрявській завжди майже гаряче… Очі письменників, художників, вчителів світяться творчим фанатизмом. Тут, у тісній кімнаті, серед сизого тютюнового диму та запаху дешевого сурогатного чаю, під стукіт старої друкарської машинки, що звучить як кулеметна черга проти духовного рабства, твориться справжнє диво відродження, народжується нескорена нація. А які нахненні світлі обличчя поруч! – редактор Іван Рогач, такий гарячий і безкомпромісний, його руки завше пахнуть свіжою друкарською фарбою «Українського слова»; Михайло Ситник, Іванко Ірлявський – той усміхнений закарпатський занесенець, що так ніжно ховає в кишеню мої нові чернетки; два Олеги – Штуль та Лащенко, дорогий серцю Улас Самчук, полум’яний суворий Олег Ольжич, стримано елегантна Докія Гуменна, Орест Чемеринський та його Тетяна… «Держава не будується в будуччині, вона будується в кожній хвилині теперішності!»
…Я завжди вчила побратимів по духу тому, про що колись так палко писала тобі, Натусю: не можна піддаватися сірій буденності! Потрібно вміти виривати у життя його «надзвичайну, святочну радість» навіть серед війни!
Тому я з’являлася на публіці у бездоганному костюмі та з яскравою, заклично-червоною помадою на губах. Ворог мав бачити нашу гордість.
Коли німецька комендатура вимагала від нас вихваляння «нового порядку», я викидала їхні агітки у смітник: «„Літаври“ – тільки для українського серця!», «Бути слугами чи рабами – однаково огидно. Ми не хочемо бути рабами ні з батогом, ні з пряником!»

(Пригадую на собі твій уважний, турботливий і окрилено гордий погляд, Михайле. Ти захоплено дивився на мене тоді з кутка редакції)…

…Хмари згущувалися. Ольжич благав мене негайно залишити Київ, кричав, що пастка ось-ось зачиниться: «Живі поети, Оленко, корисніші за мертвих героїв». Ти чув це, Михайле. Ти міг силою вивезти мене. Але ти знав мою душу: «Вона ж однаково залишиться, Олеже!» Ти просто кивнув і сказав, що лишаєшся тут зі мною… до кінця.

«День прозорий мерехтить, мов пломінь,
І душа моя горить сьогодні.
Хочу жити, аж життя не зломить,
Рватись вгору чи летіть в безодню.
Хоч людей довкола так багато,
Та ніхто з них кроку не зупинить,
Якщо кинути в рухливий натовп
Найгостріше слово – Україна.
Хай мій клич зірветься у високість
І, мов прапор в сонці, затріпоче,
Хай кружляє, мов невтомний сокіл,
І зриває рідних і охочих!
…І коли закрутить непогода
І мене підхопить, мов піщину,
Хай несуть мене бурхливі води
Від пориву до самого чину!»

…Реальність повертається різким, крижаним поштовхом. Камера №34 на Короленка. Лютий 1942 року. Михайле... Ти тут…
У цю ніч у мені прокинулася нестримна жагуча творча пристрасть. Рядки віршів, які вже ніколи не постануть на папері, пульсують у моїх скронях, наче гаряча кров.

«На жовтій квітці декілька краплин —
Ясне вино на золотавім лезі
І плине в серце найхмільніший плин:
Далекий шум незроджених поезій.»

«Я все встигла, Михайлику, – тихо, ледь помітно ворушачи губами, прошепотіла Олена в темряву. – Я вміла сміятися, коли було боляче. Я вміла писати вогнем. І я кохала тебе так, що навіть смерть здається просто ще однією полум’яною дорогою».

«В осяйну ж мить, коли останком сил
День розливає недопите сонце,
Рудим конем летить за небосхил
Моя душа в червоній амазонці.»

(Олена притулилася губами до його скроні, гадаючи, що він спить. Але Михайло не спав. У в'язничній напівтемряві, заплющивши очі й відчуваючи на своєму обличчі її тепле, легке дихання та ніжні пальці, що перебирали його волосся, він проживав свою власну безсонну ніч. Його тіло нило від гестапівських побоїв, але думки були дивовижно ясними й легкими. Вони летіли далеко за межі цієї смердючої камери.
Він згадував свій рідний, сонячний Кубанський степ, козацьку вольницю, свист шабель та заграви боїв за Українську Народну Республіку. Михайло бачив смерть сотні разів. Його серце, загартоване походами й втратами друзів, в еміграції вже майже перетворилося на холодну крицю. Йому здавалося, що все скінчено, що попереду лише сіре, нудне доживання чужинця в тихій Європі. Аж поки в Подєбрадах у його життя не увірвалася вона.
Олена Шовгенова. Його Оленка. Вона була схожа на спалах блискавки, на дике, некероване полум'я. Михайло згадав їхню першу зустріч у кав'ярні, її обурений погляд, гостру російську мову, яка так дивно контрастувала з її глибокою українською душею. Він згадав, як уперше грав їй на бандурі під вербою біля Лаби. Тоді, слухаючи її перші несміливі вірші, він раптом зрозумів, за що воював на кривавих дорогах революції. Він воював за те, щоб по землі ходили такі жінки, як вона. Щоб українське слово звучало з такою гордістю й королівською грацією.
Боже, як важко і як солодко було її кохати! Вона ніколи не була звичайною, спокійною дружиною. Вона була поеткою, бунтаркою, жінкою, якою захоплювалися десятки чоловіків у передвоєнній Варшаві та Кракові. Михайло згадав легкі дотики ревнощів, коли бачив її в колі палких шанувальників чи під час інтелектуальних суперечок із Дмитром Донцовим. Але щоразу, повертаючись додому, вона ховала обличчя на його грудях і шепотіла, що він – її єдина гавань. «Тільки з Тобою я можу жити так, як хочу: не брехати, не ховатись, а бути самою собою… Ти для мене — єдиний спокійний притулок у цьому божевільному світі», – ці її слова Михайло беріг у серці, як найвищу нагороду. Він дав їй повну свободу, бо знав: птаху з вогняними крилами не можна тримати в клітці. І вона віддячила йому винятковою жертовною вірністю.)

Далі буде.