…За 3 години до…

…Сніг петербурзького дитинства тане, стікаючи брудною, холодною водою у Подєбрадах. Чужина. 1922 рік. Еміграція – це коли твоє минуле безжально відрізали ножицями історії, а теперішнє пахне вогкістю дешевої студентської їдальні та бідністю.
Пам'ятаєш, Натусю*, як я скаржилася тобі у листах: «Життя є гарне, але яке ж тяжкé! Особливо для людей, які не вміють пристосуватися до нього. Для людей абсолютно чесних. Але все ж, Натусю, яке щастя бути дійсно чесними».
Та й це кляте відчуття «бездомності»! Я тоді писала тобі: «Батько, яко інженер, їздив по ріжних кінцях колишньої Росії і тягав нас за собою... Ніде не було мого дому». Ми були бродягами без коріння, шукачами примарного тепла. Моєю єдиною втіхою була моя дика, пристрасна «ненажерливість» до читання – я ковтала книги одну за одною, шукаючи в них відповіді, поки світ навколо руйнувався.
Але саме в цьому чужому, холодному тумані, Михайле, я зустріла Тебе. Тоді у липні 1925-го, у Подєбрадах, на березі Лаби, у вирі молодих щасливих студентських облич. Ти тодішній стоїш переді мною – мій високий, стрункий кубанський козаче з очима, в яких відбивався безкрайній, вільний степ. Ти тримаєш у руках бандуру, і твої пальці торкаються струн так лагідно, ніби зцілюють мою пошматовану душу: «Я просто подумав, що такій красивій дівоньці неймовірно пасувала б українська мова». Ти співаєш, Михайле, і я занурююся в твій спів, відчуваючи, як зникає весь мій емігрантський бруд.

(– Твоя бандура змушує згадати те, чого я ніби й не знала раніше, – чути голос юної Олени Теліги з далекого 1925 року…
– Це твоя душа прокидається, Оленко, – відлунює поруч замріяний голос вродливого статного бандуриста-Михайла.)

«Моя душа й по темнім трунку
Не хоче слухати порад,
І знову радісно і струнко
Біжить під вітер і під град.

Щоб, заховавши мудрий досвід
У скриньці без ключа і дна,
Знов зустрічати сірий розсвіт
З вогнем отрути чи вина…

Щоб власній вірі непохитній
Палить лампаду день і ніч
І йти крізь грудні – в теплі квітні,
Крізь біль розлук – у щастя стріч.

А перехожим на дорогах
Без вороття давать дари
І діставать нові від Бога,
Коли не вистачить старих».

…Ти пам’ятаєш, Михайле, той празький бал монархістів?..
Твоя рука тоді лежала на моєму плечі, коли колишні російські дворяни єхидно сміялися з нашої мови. Саме тієї секунди в мені остаточно померла російська панночка і народилася Я. Я підвелася, відчуваючи твою мовчазну підтримку за спиною, і мій голос прорізав залу: «Це мова моїх батьків і моя мова! І я не дозволю нікому її ображати!»
Тоді прийшло наше кохання. Ти, як і зараз, міцно тримав мене за руки, коли я заперечувала всі старі канони й писала тобі у листах:
«Любов не є ідилією, мій любий, і не пасткою, де двоє зачиняються і забувають світ... Моя любов – це стиснутий кулак, це спільна боротьба... Я хочу бути для Тебе не тільки коханкою, а й найближчим, найвірнішим другом...»
Наше одруження в серпні 1926-го стало союзом двох воїнів. «Любов свобідна, Михайлику, і я ніколи не візьму ніяких обіцянок і нічого такого…» Ти прийняв мою свободу, Михайле. Ти став моїм непохитним дороговказом.

(Олена відчувала: вона не розтратила жодної краплі своєї дитячої радості. Вона пронесла її крізь підпілля, голод і обшуки, крізь арешт і допити гестапо… Вона любила кожну сукню і капелюшок, які носила, кожну філіжанку кави, випиту на празьких бруківках, кожен зухвалий погляд, кинутий у бік зашорених емігрантських критиків.
Вона подивилася на Михайла. Боже, як палко вона його кохала! Не тією шлюбною, спокійною любов'ю, про яку пишуть у міщанських романах, а вільною, стихійною, що пахла козацьким степом і свободою.)

Коли мені ставало важко, я дивилася на тебе і писала…

«Сьогодні кожний крок хотів би бути вальсом.
Не студить вітер уст – зігрівся коло них.
І радісно моїм тонким, рухливим пальцям
Торкатись інших рук і квітів весняних,
Любов – лише тобі. А це її уламки,
Це через край вино! В повітря квіт дерев!
Це щастя, що росте в тісних обіймах рамки
Закритої душі і рамку цю дере!
Щоб зайвину свою розсипати перлисто:
Комусь там дотик рук, комусь гарячий сміх.
Ось так приходить мент, коли тяжке намисто
Перлинами летить до випадкових ніг».

… «Михайлику, я так люблю життя! І хочу навчитися кожної хвилини бути щасливою, попри все! День без сміху – це змарнований день».


Далі буде.

__*у біографічній прозі «Серце в хуртовині…» використані спогади сучасників, поезії Олени Теліги, фрагменти з її публіцистики, листів до чоловіка Михайла та до подруги Наталі Лівицької-Холодної.