Космос несе не тільки
творчу енергію, але й потік
інформаційного сміття,
яке утворює
енергетичне звалище.
Скільки сміття в ноосфері!
Як розчистити джерела
від намулу? Як повернутися
до первісного хаосу?
Піщаний вітер
стирає обличчя,
перетворюючи його
на купу піску,
на щось невизначене.
Інформаційний шум
не дозволяє почути
спів солов'я
і плескіт джерела.
Залишається дочекатися
вибуху тиші,
яка все наповнить
своєю лавою.

8 серпня 2022

Травневий дивак дощ –
Це мовчазний пророк,
Що кидає землю гостинну
І мандрує на досвітку
У пошуках свідків
Вічного існування
Бородатого музики Часу:
Він теж грає на струнах
Банджо, що звуть Порожнечею,
Що замість серця
Має очкастого метелика.
Травневий дивак дощ
Розчиняється в озері Спокою,
Де живуть лускаті русалки –
Зеленокосі та синьоокі,
Що прозорі думки
Втілюють в пісню про карму,
Доки ніч чорногузів-алхіміків
Достигає як чорна ягода
Над потоком Останнього Слова,
Де живуть м’якуни-філософи
З мушлею кольору полудня.
Травневий дивак дощ
Ховається в нечемному лісі,
Де плазуни пишуть Книгу Мовчання,
Де шаленство сховалось між літерами,
Де здивовані птахи
Співають пісні про монахів
Забутої віри вогню.

Скільки плодів у землі пропаде!
Скільки людей
залишаться непоміченими,
як ці плоди.
Вони впадуть у землю,
як сухе гілля,
стануть гумусом
для майбутніх поколінь.
Скільки ідей впадуть у землю
нерозквітлими, зів'ялими!
Скільки квітів не залишать
по собі нічого.
Їхні пелюстки впадуть
нерозсталим літнім снігом.
Їхня краса стане добривом.
І не варто говорити,
що вони стануть підґрунтям
для майбутніх квітів,
це вже будуть інші квіти,
у них будуть інші обличчя,
інші посмішки
і вирази очей.
Плоди не відновлять знов,
ніби листи з Атлантиди,
Шумеру чи Вавилону,
вони не прозвучать
епосом про Гільгамеша.
Це будуть інші плоди
у циклі вічного повернення.

8 серпня 2022

...І за околиці люблю Єрусалим.
Найпаче за Ейн-Керем .
Ось ще до третіх півнів, як усі набожні юдеї,
Неспішно він простує в синагогу.
Таліт його такий просторий, що покрива
Довколишні церкви і мало не сяга вершечка гір.
Таліт цей зіткано із сонця та джерельної води,
Настояній на пахощах терпкої виноградної лози.
І хто зануриться в Ейн-Керем,
Немов од трунку, від краси його сп’яніє.
***
Коли удосвіта туман пливе долиною,
Здається, що Ейн-Керем –
Звичайнісінька ріка, а гори – береги її.
Осяяна вогнями, от-от затрубить
І зніметься із якорів Гадаса .
Десятки бакенів освітлюють їй шлях...
...Удень оця фата-моргана зникне,
Та вечір уповні відтворить її знову.
І так оця містерія вершиться, мабуть,
Відтоді, як ріка занурилася в надра,
Залишивши на згадку лиш джерела.

P.S.
Чи ж дивина, що саме тут, біля джерел,
Зродилася в Івана думка – водою освятить Ісуса.

Мені треба висловити
усе невисловлене
за тривалий час,
за нескінченні роки
мовчання.
Мовчання було вулканом,
який зненацька вибухнув.
Мовчання було темницею,
у якій був замурований дух.
Воно було концтабором,
у якому помирав доходяга.
Чим воно було викликане?
Страхом? Накопиченням досвіду?
Ця таємниця буде похована
під брилами важкого каміння,
яке стане пам'ятником
мовчання.
Воно нагадує поле бою
із пораненими, на якому
колись розквітнуть маки.
Мовчання схоже на цвинтар,
старий, безнадійний.
Воно нагадує
безплідну толоку,
яка одного разу перетвориться
на рясне поле.
Мовчання схоже на криницю,
у яку кричиш,
а відгукується в космосі.

6 серпня 2022

У тумані пливе принцеса
у білих шатах
неймовірно загадкової вроди.
Вона стелиться над землею,
ніби мрія.
Після рясної зливи
єдиною розрадою
стає принцеса.
Вона наближається до тебе,
як фатум, як неминучість.
Твоє дихання перехрплює,
ти не знаєш, що робити.
Принцеса зіткана з самого
туману, як фрагментів,
уламків, клаптів буття,
ніби уривків пам'яті.
Вона розпливчаста
і нетривка,
як пульсування Всесвіту.

4 серпня 2022

Подивитися в очі чорній безодні,
зазирнути до чорних дір
чи розкрити
твань підсвідомості.
Подивитися в очі потворності,
страху, ненависті.
Що може бути страшніше?
Впитися в магму ночі,
яка поселилася в людину.
Подивитися в очі розпаду
і побачити там
глухий кут пізнання.
Ти подивишся в очі
чорній безодні, а вона
подивиться в тебе,
і це зіткнення поглядів
породить електричний розряд,
це буде справжній бій,
який обох
штовхне у провалля.

3 серпня 2022

Зазирнути у дзеркало води,
де хтось тобі простягує руку,
відкинути всі умовності,
потрапити в антисвіт.
Уночі все навпаки,
потаємні сутності
виходять назовні,
хтось ворушиться в темряві.
Дзеркало води незамутнене,
чисте, тендітне, незаймане.
У темряві воно слугує
провідником до іншого світу.
І сам ти стаєш
таким само незамутненим
біля нього. Дзеркало води
видасть усі твої таємниці,
воно затягне
на дно безумства.
Дзеркало води
стане океаном
за своїми можливостями,
у ньому теж будуть
шторми і бурі,
непомітні для стороннього ока.
Ти захочеш втопити в ньому
печаль і всі злигодні,
але такі потопельники
стають привидами.
Гладінь дзеркала води
вкрита хвилями космосу.

2 серпня 2022

Я пішов світ за очі
божевільною травою,
продираючись крізь колючки.
Я тікаю від цивілізації.
Із дороги я звернув
у густі вруна.
Мене жене вперед амок,
якийсь навіжений двигун.
Гілки б'ють мене в обличчя,
мов недоведені теореми,
як концепції, які
не витримали випробування
часом. Ти тікаєш,
і щось тебе наздоганяє,
тягар суспільства,
стандарти і стереотипи.
Сонце випалює твої очі,
ти майже знепритомнів,
але біжиш далі.
Колючки занурюються
у твої стопи,
ніби цвяхи хреста.
Сорочка порвана
і майорить шматтям.
Ти перебрідаєш
через канал.
Ти дійшов завершення
омега-точки,
кінця шляху
і падаєш на кущі.
Світ ловив тебе,
та не впіймав, але ти
у пущах невідомої
космічної речовини.

1 серпня 2022

Ще як не став ненависним Саулові,
Давид під пальмою трудився
Над котримсь зі своїх псалмів.
Скліпив повіки, довіривсь струнам гусел...
Мовби зі сну прокинувсь,
Бачить: шершень доїдає павука...
«Яка ж несправедливість, Боже,-
Одвернувсь юнак од наруги тої,-
Трудівника он поїдає дармоїд...
А Тобі начебто байдуже...»
І долина до псалмоспівця з високості:
«Як, невігласе, насміливсь ти судить
Про Мої створіння? Стривай – невдовзі
Ще пошкодуєш за недовіру».
І справді: зненавидів Саул
Співця свойого й зятя:
Найбільше мав той поводження в народі.
Стало ім’я Давида шановане повсюди .
Тож цар наміривсь порішить його.
Зробив би справно задум, якби не діти –
Йонатан і Мелхола, та ще й дружина.
Змушений був поневірятись юнак на чужині,
Навіть удаючи із себе божевільного.
В пустелі Зіф знайшов урешті-решт притулок -
Печеру, заткану зусібіч павутинням.
Савул з людьми теж опинивсь в пустелі
В пошуках ненависника свого.
Дізнавсь про те Давид . Поночі сам увійшов
До царевого намету. А там , мов дерево розлоге,
Хропів Савуловий воєначальник Авенір.
Проліз поміж ногами велетня Давид,
Узяв царевий спис і дзбан з водою.
Тільки наміривсь вийти, як доти
Зігнуті в колінах колоди-ноги богатиря
Випростались тай опустились на юначі плечі.
«Боже праведний, не дай загинуть!»-
Прошепотів Давид. І тої ж миті
Велетень знову зігнув ноги в колінах.
Уже на волі опинившись, почув Давид,
Як з посвистом шершень з намету вилетів.
Прошепотів псалмоспівець у безгомінні:
«Прекрасні, Боже, всі Твої створіння!
Не мені, рабу Твоєму, про них судить.
Я ж бо сам – останнє і найменше з них!»

Тупикова дорога в лісі -
як тупикова дорога в житті.
Ти йдеш у темряві,
як у павутині
невиправданих надій,
як у ідеях, порослих мохом.
Колись ця дорога вела до села,
а зараз там глухий кут,
ніби життєва програма
дійшла до свого завершення.
Повітрям кружляють кажани,
як нічні кошмари.
Шлях заріс кущами
невизначеності і страху.
Біля нього будинки,
покинуті цивілізацією,
затишно стоять
на узбіччі життя,
їх ніхто не тривожить,
метушня їх не торкається.
Це єдино можливий
порятунок, усі решта -
примарні. Тупикова дорога
не може зазнати штормів,
вона в постійному штилі.
Тупикова дорога
не приведе нікуди,
хіба що в безумвство,
у клаустрофобію долі.

25 липня 2022

Якось у п’ятницю я розкрив Коран і прочитав суру «Люди». Прочитав і мені написалось ось таке:

Люди – це вусики таргана Всесвіту,
Що біжить порожнечею і шукає мету
Свого буття-існування. Серед пітьми,
Серед нескінченного невідання.
Люди – це фіолетові незабудьки
На клумбі кам’яних астероїдів*
Нашої дірявої свити-свідомості –
Марнотрати тутешніх привидів.
Люди – це сині метелики,
Що літають в саду старих абрикосів,
Де стоять манекени (трохи оголені),
Старого кравця-шотландця,
Що купив квиток на «Титанік»,
Але так любив запашний дим
Винокурні смішного Мак-Ґреґора,
Що варив своє віскі на торфі
Болота нічийного глена,**
Де колись блукали олені, а нині пустка
Страшна й синьоока. Поросла кульбабами –
Квітами незадоволених бджіл.
Отож лишився – отой кравець,
Знавець твіду і кілтів, не зник у безодні
Злої Атлантики, а спився тихесенько
Між людей свого клану рудочубого.
Селена*** травневих сутінок
Споглядає як сплять синиці,
Будить філософів-лиликів,
Змушує мислити, коли тьма остаточно
Перемагає світло, поглинає останні кванти,
Що прилітають здалеку,
Ковтає струни: буття – це музика.

Примітки:
* - Земля це теж кам’яний астероїд. Тільки ми боїмося признатися в цьому. Собі.
** - шкода, що по гленах не блукали мамути. Вони вимерли в тих краях ще до того, як глени оголили свої ребра і лона Сонцю.
*** - насправді не Селена, а Геката. Але не хотів додавати похмурості у цей текст. Крім того фракійські (точніше тракійські) мотиви мені трохи чужі. Я родом з бореальних сколотських країв.

Двір знайомої заріс травою,
ніби чужими смислами.
У траві водяться ледве не вовки.
Там може заблукати
все, що завгодно:
думки, надії, ідеали.
Високе бадилля стирчить,
як башти готичних замків.
Двір став покинутим,
мовби осиротіла дитина.
Він кричить від самотності.
Оточений шиферною огорожею,
двір зазнає ударів часу.
Сухі стебла нагострені в небо,
наче списи невідомих лицарів.
Цим двором гуляє безглуздя,
продираючись крізь зарості.
Воно ходить і не знаходить
жодних крихт сенсу.
Фундамент відвалюється,
ніби залишки здорового глузду.

23 липня 2022

Жовтий листок улітку -
як провісник осені.
Жовтий листок улітку -
як човен Харона.
Жовтий листок улітку -
як долоня вічності,
простягнута всім.
Жовтий листок улітку -
як ложе любові,
яке перетворилося
на ложе паралітика.
Він летить, мов комета
серед таких само
самотніх комет,
і дістанеться невідомо куди.
Це сліпа воля фатуму.
Міріади таких листків,
яких ніхто не помічає,
наближають згасання літа.

12 липня 2022

Пригадуєте той перший торг
Людини із Всевишнім?
За праведних вступився Аврагам:
«Невже Господь їх винищить
Воднораз із нечестивими?»
Почав торг iз п’ятдесяти,
А десятьма в непевності скінчив.
«Не знищу й ради десятьох»,-
Одповів Всевишній.
Раннього ранку став Аврагам
На тому місці, де розмовляв із Богом.
Звідтам, що звалося Содомом і Гоморою,
Валував ядучий жовтий дим...
«Так ось чому Всевишній
Охоче йшов мені навстріч»,-
Подумав з гіркотою Аврагам.
Та не пішов у небуття той торг.
Чи не відтоді вирішив Господь
Підперти світ надійними стовпами –
Тридцятьма шістьма
Прихованими од люду праведниками?
Не помазанниками Божими,
Не пророками, що завжди на видноті.
Ті тридцять шість самі не знають,
Що світ тримають на собі,
Аби він не зірвався в безвість од гріхів:
Хто вулиці ночами підмітає,
Розносить пошту,
Прикипа до мікроскопу,
Відкрива малечі Батьківщину...
Одне лиш не становить таємницю:
Як і всі ми, слуги Господні - смертні.
Безсмертний тільки Його задум:
У кожнім новім поколінні
Незмінно на сторожі світу
Мають стояти тридцять шість.

Деміург з посмішкою шахового маестро
Палить люльку набиту листями авокадо,
Читає діалоги Платона щоп’ятниці,
Коли скорботи налито по вінця,
Коли Місяць оповні зазирає в зіниці
Черепа світобудови, викликаючи посмішку
Нечемної діви Галактики – зеленовбраної,
Синьокосої, в якої кіт-муркотайло (сірий)
Дивиться на кульгавих вухастих осликів,
Що носять цеглу на будову башти мовчання,
Яку мурують до Неба вільні каменярі
(Прилітайте, чорні орли, прилітайте!).
Термітам смакує дерево – міцне й крислате,
З листями-пальцями, з квітами-снами,
На дошках з якого малюють сумні ікони
Ченці вогненної віри, ховаючи у своїх
Каплицях таємниці перехожих-годинників.
Згадуй, мій друже, згадуй, місто своє біле
З назвою Начебто, з ратушою сера Альберта*:
Етюди на тему «Ad urbem et mures»**
Малюй м’яким пензликом***
На поверхні листя
Осокорів
Юних, як зошит
На якому ще нічого не було написано,
Не нашкрябано, не заплямлено, не зіпсовано
Літерами, яких ніхто не знає, ніхто,
Навіть він – деміург зеленого травня****.

Примітки:
* - не принца, ні. Тим паче, не Чорного Принца.
** - У Теодора Руанського (1296 – 1378) є поема «Ad urbem et mures» писана середньовічною латиною. Вільні муляри і шанувальники троянди та хреста (одночасно) вважали цю поему одкровенням. Хто зна, може вони і праві.
*** - один мій знайомий, художник і винороб, робив собі пензлики з шерсті котячих хвостів. Пензлики виходили м’які і безпосередні. Малював він тими пензликами пейзажі на горіхових дошках.
**** - один моряк (громадянин Кале) запевняв, що під час плавання до Землі Ван Дімена він на одному острові бачив зелених джмелів, яких він назвав деміургами травня (demiurgi viridis Maii). Я впевнений, що то йому привиділось – він зловживав ямайським ромом.

Утома глибоко проростає корінням
у порепану землю.
Утома стала світовою,
уселенською. Це втома
самого космосу,
самої світобудови.
Втомилися культура
і цивілізація, тріснули
витримка і воля людей.
Гілка втомилась
під ваготою плодів,
художник - під ваготою дум,
жінка втомилась чекати,
а чоловік - стояти під вікном
коханої. Ноосфера втомилися
під вагою ненависті,
яка охоплює планету.
Земля втомилися чекати миру.
Коріння проросло в землю
і засохло, стало трухою.
Дерево висохло, плоди осипались.
Космос утомився
і скидає вниз
плоди планет і сонячних систем.
Бог утомився і пішов спочивати.
Людина самотньо
закинута у Всесвіт.
Людина висить, як плід
на висохлому дереві.

7 липня 2022

Не зупинялось сонце ще три довгі роки,
Витягуючи на світ божий юдеїв.
І тільки по війні, в Єрусалимі, в Яд-вашемі,
В Павільйоні дітей, навіки щезло сонце.
Зрештою, як і місяць.Тільки миготять зірки.
Мільйон зірок –мільйон єврейських душ дитячих
Кричить у моторошній тиші з високості:
За-віщо
У нас забрали черевички,
Так гарно ми в них бігали й стрибали,
Тепер же босими нас виганяють на мороз?
За-віщо, немов ягнят, нас стригли
І кидали в вагони для худоби?
За-віщо
Повідривали од матусь
І туди зігнали, де просто нічим дихать?
За-віщо? –
Луна безмовно в мерехтливій тиші
Голос, здавалося б, вже відгримілої війни,
Та до сузір’я в Павільйоні дітей
Нові зірки ще й досі додаються...
Зірки ті - діти осиротілої Вкраїни,
Розстріляні, голодом замучені
Ненажерливим московським монстром.

Подивитися в обличчя потворності,
в обличчя, яке розпадається,
в обличчя ентропії.
Обличчя потворності -
чи це можливо?
Ми звикли уявляти
у понятті "обличчя"
щось прекрасне.
Чи можна взагалі
це називати лицем?
Ні, скоріше, це антилице.
В обличчі потворності
хтось побачить, як у дзеркалі,
самого себе,
свою потаємну сторону,
яку він приховував,
але приховати її неможливо,
вона все одно вирине
крізь маску, яку дехто
називає лицем.
В обличчі потворності,
як у криниці,
відгукнуться страхи,
луною відізветься ницість.
Обличчя потворності
постраждало
від хімічного експерименту
і вкрите бинтами,
як білою маскою конформізму.

30 червня 2022

У цьому парку, старому садку
я мов у куполі,
який захищає від вітрів часу,
я в давньому Вавилоні,
який пронизує своїми стрілами
інші часи.
Я заходжу сюди рідко,
мов у храм.
Дорога до нього довга
і виснажлива.
На шляху до цього садка
можна зазнати втрат,
не кожен мандрівник
витримає цю подорож.
Парк бадьорить
прохолодою вічності
у ненасну спеку.
Від його старих каменів
відчуваєш подих тисячоліть.
Тут не можна смітити,
як у душу.
Слова, сказані в парку,
записуються на пергаментах.
Ти прийшов відчути
силу вічних ідей,
які набувають лише
різних форм,
а зміст, укладений у них,
незмінний.

19 червня 2022

Коли були обстріли міста,
чоловік побачив в арці
чудовисько. Воно було
як чорна діра. Чудовисько
магнетично притягувало
до себе психічну енергію,
воно всмоктувало її в себе.
Були сутінки. Чоловік бачив
вогненні червоні очі привида,
фіолетову перуку,
червоні, криваві губи
і білу пудру на обличчі.
Чи може чудовисько
забрати з собою
кров і сльози? Ні,
воно забирає тільки
радість. Чудовисько
напилося радістю,
як вампір, воно майже
лопається. Сутінки
згущаються. Чоловік
віддаляється від арки.
Він хоче втекти звідти
якомога швидше, але
ноги підкошуються,
а чудовисько вогненно
дихає в спину.

1 червня 2022

Людина може перевтілитися
у дельфіна.
Людина може перевтілитися
у ящірку, хранительку
мудрості. Людина може
перевтілитися в ніщо.
Різноманітні форми
перевтілення. Але як важко
перевтілитися в самого себе!
Як непросто зібрати себе
докупи по частинах!
Твої частини розкидані,
як деталі дитячого
конструктору, які закотилися
під шафу. І треба їх зібрати,
як каміння. І тоді
камені заговорять,
їм є що сказати.
Вигріті під палючим сонцем,
вони складуть
небачені пісні та пророцтва.
І ти зрозумієш,
що ці камені -
частини тебе,
що відкололися
і стали німими.
Але найбільша німота
породжує вічні слова.

8 червня 2022

За межами людського пізнання
стоїть башта, до якої
не можуть дійти.
Вежу огортають оруйні
чагарники. Людей, які йдуть до неї,
спіткає якась біда,
щось невідоме чинить перепони.
Мандрівник може
то зламати ногу,
то зламати розум.
Дикий плющ, який огортає
вежу, - це плющ
людського страху.
Він живиться не соками
землі, а людським страхом.
Надвечір вежа поринає
у туман, у якому
матеріалізуються
найгірші людські
фантазії. Вежа стоїть
вічним знаком питання
на пагорбі. Ніщо не може
її сколихнути. Можливо,
лише сумнів у серці
здатен породити на ній
тріщину.

5 червня 2022

Цей чоловік несе з собою лихо.
Хоч би куди він прийшов,
з'являються скандали.
Він руйнує цілісність,
стає троянским конем,
яблуком розбрату,
чоловік несе ланцюгову реакцію
громадянської війни,
він створює кумулятивний ефект
ненависті, його не можна витерпіти,
чоловік підпалює тишу,
спотворює гармонію,
його не можна зупинити,
як розривну кулю,
як скаженого пацюка,
який перегризає ґрати.
Тепер він стрімко
несеться в невідомість,
здатний пробити
будь-який бетон і броню,
його ніщо не спинить,
невідомо, де він устромить
жало ненависті.
Скажений звір несеться лісом,
розсікає спіралі
часу і простору.
Світ під загрозою.

24 червня 2022

Примарна вседозволеність весни.
І пізній сніг, і заморозки в травні –
То лиш борги зими.
А весна справдешня –
З усіх усюд поскликувати птаство,
Од панцирів дубам звільнити плечі,
Добрати шати кожній деревині,
Піднять з колін охлялу бадилину,
Зорать, заскородить, засіять, посадить...
І тільки вже як солов’ї зневолять,
Весна зодягне празникову сукню,
Пришпилить до кофтини гілочку бузкову...
Тоді кажіть про вседозволеність весни.

На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Ох, скільки ж їх було... Отих,
Що з переможним криком
Єрусалимські штурмували стіни.
І тільки Олександр Великий зійшов з коня і став
Перед пророком на коліна.
Отак і тим, хто зна,
Що з миром йде в обитель Бога,
Земля Ізраїлю відкриється до дна,
І до святинь без опору простелеться дорога.

Сонце – вухастий заєць
Малює знаки на жовтій глині,
Якої торкались руки людей,
Що вдягнені в торішні зимові сни
Замість полотняного одягу,
Що взуті в личаки лабіринтів,
Що плетені з кори хлібного дерева,
Яке посадив пастух Таргітай.
Діти глеків-клепсидр:
Їм жити серед жита та єресі,
Серед хаток без вікон і сміху,
На осонні років-метеликів,
На землі, що опалена требами,
Напоєна медовими офірами.
На безлюдному острові квітня
Зібрав знавців давнього трунку,
Друзів сивого доктора Фауста
Під знаком троянди й хреста:
Щоб не блукали в густій темряві,
Коли сам Час довершується,
Як довершують важкі кроки
На вершину високої башти,
Яку мурували (та марно),
Яка стримить за ображені хмари
(Ой, як недоречно-невчасно),
Щоб розповісти зорям-блукальцям
Про нас.
На руїнах римського ринку рабів
Цвіте оксамитом магнолія –
Квітка свідок важких почвар,
Наче гіркий постскриптум
На пергаментній сторінці
Апокрифу.

Чи може відрости
замість справжньої
фантомна нога,
фантомна рука?
Хіба що в паралельному
світі. Людину мучать
фантомні болі.
Чи може бути
фантомна любов,
фантомна ненависть?
Почуття, які відсохли,
відвалилися, як гілка.
Людина помирає
не відразу, а від неї
відвалюються гілки.
У країні любові
вона буде бігти з коханою
неіснуючими ногами,
обіймати неіснуючими
руками. А в країні
ненависті вона
всього цього позбавлена.
Фантомний розум
породить фантомні
ідеї неіснуючою сірою
речовиною. Астральний меч
встромлюється в душу,
щоб погасити назавжди.

29 травня 2022

Коли до твоєї хати потрапити прагне злодій,
На двері свої не поспішай встановити засувку,
Для злодія ключ до свого засувку підібрати,
Рівно як воду з розбитого глечика розплющити.

І в тому краю, де злодії у повазі
Де чесний і шляхетний люд не у лічінні
Від злодіїв завжди, як хочеш, двері зачиняй
Вони з твоїх багатств влаштують собі рай небес.

А в наші дні будь - який скарб лиш різниться,
І з ідеями не поспішай розлучатися,
Ідейний злодій спритніший від сталого злодія,
І плід твоїх праць він приведе, як мула з двору.

Саме злодію не в рахунок, що ти ночей не спав,
І якби ідею втілити, і їсти і пити не став,
Що від багатьох благ на якийсь час відмовився,
А навіщо ж ти зрештою обкраденим залишився.

Адже він нахабно взяв, що не належить злодію,
Інші заслуги приписав собі до свого розуму,
На мить злодій став трохи вище над натовпом,
І спритністю своєю, пишаючись, сміється над тобою.

І як же нам захистити себе від таких злодіїв,
Аби щохвилі всяк із нас до боротьби з ними готов був.
Адже на нині владою над нами вони наділені,
І злі язики їхні на тих, хто не просторіка звернений.

Старий продає мрію,
якої в нього давно немає.
Море для старого є космосом,
у якому він заблукав.
Так важливо зберігати
милосердя серед стихії
та жорстокості природи.
Хлопчик для старого
є соломинкою життя
і молодості, за яку він
хапається. Старий плаває
у фатумі, його качають
шторми лихої
непередбачуваності.
Усе можна втратити,
упасти в деменцію,
але не загубити
важливого відчуття
єдності з природою.
Чи не є старий
космічним корсаром,
який розсікає простори
людської долі?
У боротьбі зі стихією
можна стати лише
її частиною, лише
самим морем,
яке понесе вдалину.

28 травня 2022

Де воно, обличчя обличчя?
Серед безлічі масок
так важко віднайти
справжнє лице.
Маска приростає до обличчя.
Життя нагадує театр масок,
але не такий вишуканий,
як театр но і кабукі,
а грубий і примітивний.
Ось вискочив начальник
у масці страховища
і виявилося, що шерсть
росте безпосередньо
на обличчі, ніякої маски
не було. Розбилося
дзеркало, яке акумулювало
у собі безліч масок,
люди заплуталися,
яку одягнути. Обличчя
міниться, і в його
глибині таїться
справжнє, але воно
сховалося в мутній воді,
його не знайти
і не відмити, воно
майже відмерло.

27 травня 2022

Листи з минулого -
як чайки з паралельного
світу. Кому вони зараз
потрібні? Минула епоха
поблякла, вижовкла
і залишила по собі
ці листи, які втратили
свою мову, чути
тільки шепіт, мов шерех
торішнього листя.
Листи з минулого
втратили своїх адресатів,
і самі міста, куди
вони направлялися,
навряд чи залишилися
цілими. Листи з минулого
віють вітром
на іржавих ланцюгах.
До кого достукаються
листи з минулого?
Можливо, до духу часу,
який давно покинув
будинок і блукає
безхатченком у лісах.

27 травня 2022

Усе повертається
на круги своя.
Історія повторює
колишню спіраль.
Ігри в демократію
закінчились.
Хто зупинить
цю пекельну цикличність?
Історія - це і є диявол.
Вона полонить у свої
логічні та псевдологічні пута
людей і цілі цивілізації.
Ці тенета здаються
сталевими, але часом
вони насправді кам'яні
і їх можна розбити.
Пута нерідко існують
лише в нашій уяві,
а в реальності їх немає.
Історія - великий маг,
який здійснює
акт самоспалення.
Історія повторюється
фарсом, але сцена
забризкана кров'ю.

24 травня 2022

Озеро слів зовсім пересохло.
Замість нього постала долина.
Висохлий очерет нагадує
пера для ненаписаних шедеврів.
Чи було тут колись озеро?
Що нагадує про нього?
Тиха гавань для митців
стала свідченням вигасання
природи, замість риб
на дні лежать їхні скелети.
Тепер озером не буде плисти
човен, а лише відчай
безводними просторами.
Озеро може стати
океаном натхнення або калюжею
відчаю, нірваною спокою
чи зоною відчуження
після техногенної катастрофи.
Людина вільна у своєму виборі,
хоча не усвідомлює це.
Колючки на місці озера
проростають із глибин
самотності.

21 травня 2022

Як залишитися цілими
під уламками історії?
На тебе навалені
брили бетону і шлакоблоку,
глини, будівельного сміття,
піску, ти намагаєшся
вибратися, але марно,
тобі залишається
тільки прорости квіткою,
яка може бути спалена
під пекучим сонцем
і засохнути від посухи.
Під уламками історії
не лишилося нічого живого,
тільки розтрощені кістки,
рукописи, картини.
Їх усіх придавило часом.
Під уламками історії
не чути голосу,
навіть шепоту,
усе завалило
до нового пришестя.

12 травня 2022

Величезні ангари і сховища
зберігають мовчання.
Нескінченні простори...
Підприємства-гіганти в місті
припадають пилом віків.
На них лише крякають
ворони, передвіщаючи
майбутні потрясіння.
Звуки голосу летять
у невідосість, розчиняючись
у невизначеності, в'язнуть
у клейкій речовині,
яка поглинає все.
Ти намагаєшся обійти
велику територію,
потрапляючи
то в пастку страху,
то в засідки прострації,
то в яму безумства,
яка вільно почувається
у храмі безнадії.
Безлюдність нагадує
ситуацію після
тяжкої війни чи мору.
Це величина свобода
і водночас безмір,
до якого не можна
звернутися. Людина
залишена сама з собою.

10 травня 2022

Де знаходиться
справжня сутність людини?
На яких хвилях?
На якій глибині?
Ми ковзаємо поверхнею,
не торкаючись
глибинної магми.
Чи не злякаємося ми,
пірнувши туди?
Сутність людини невловима,
вона може проблиснути,
коли її зовсім не чекаєш,
коли її намагаються
приховати, вона вигулькне,
як риба над водою,
яку довго хотіли впіймати.
Сутність людини захована,
як голка у глиці
безкрайнього лісу.
Як відрізнити її
від решти таких само?
Від зламу такої голки
може порушитися
світовий порядок, початися
тектонічні зрушення історії.

10 травня 2022

Щойно Мойсей з’явивсь на небі ,
Як янголи навперебій просити зачали
Всевишнього - не віддавать Тору людині:
«Як можеш Ти позбутися того,
Що виношував задовго до створіння світу?»
«Чи гідний цей чоловік такої честі?»
Незрушно дививсь Господь на воїнство Своє,
А як угамувалось, звернувся до Мойсея:
«Відповідай на закиди невтішні Моїх слуг».
«Страхаюсь, Боже, щоб не спалив мене котрийсь із них».
«Торкнись рукою Престолу і починай без остраху».
І начебто змаліли недоброзичливці перед Мойсеєм.
«З чого починається Тора, яку наміривсь Ти
Дать мені:«Я – Господь, Бог твій,
Котрий вивів тебе із землі Єгипетської...»
А ви, духи небесні, чи ж були рабами фараона?
Чи місили глину, мішаючи її зі слізьми й кров’ю?
Чи били вас по спинах канчуками?»
Янголи мовчали.
«Не буде в тебе інших богів, крім Мене...»
Відки вам знать, як то непросто жить
Серед язичників із рукотворними божками».
Янголи мовчали.
«А пам’ятать про День Суботній,
Що не велить братися за будь-яку роботу...»
Та ж ви і в будень не робите нічого.
А як будете сповнять:
«Шануй батька свого та матір?»
Ви ж народились не від них.
А «Не вбивай!»
«...Не крадь!»...
А що ви знаєте про спокуси плоті,
Що годні перерости в перелюб?»
Янголи мовчали.
«Для нас, людей, Господь створив Тору,
Щоб до скотини не скотились ми!»
Вклонились мовчки янголи Мойсею.
І тоді Всевишній порушив тишу:
«Відтепер Мойсеєвою хай Тора зветься!»

Настільки все перевернулося!
Я не можу впізнати
навколишню реальність.
Чорне стало білим,
а біле - чорним.
Матерія вислизає
із-під ніг. Я не можу
вхопити за хвіст
сутність речей.
Я пірнаю в море,
щоб омолодитися,
а виринаю, скутий
ланцюгами водоростей.
Відображення у дзеркалі
настільки викрмвлене,
що я не можу вибрати
із сотні своїх "я",
із багатоманітності образів,
які розпливаються.
Ти падаєш у траву,
але виявляється,
що це остаточний полон,
це пастка, твої руки і ноги
обплутані відростками.
Подорож духу закінчилася.

6 травня 2022

Я прийшов до брами,
А там самотній гідальго –
На Дон Кіхота зовсім не схожий,
Ані трошечки, ані на цяпочку,
Без коня й кіраси, але бородатий
І сивий як лунь навесні,
І старий як світ варварів,
Ключі мідні причепив до поясу:
Впізнав його ненароком –
То сновида Сан Педро.
Подивився на мене очима сумними:
Чого, мовляв, прийшов дочасно,
Чого, мовляв, мандруєш куди не слід,
Я меча свого в ріллю закопав,
Отут сторожую, отут ключником,
Чекаю на босоногого,
Сідай, марнотратнику слів, побазікаємо,
Вертайся потім туди –
В місто сіре,
Де не очікують,
Нікого, а тебе особливо,
Де сови співають канцони,
Де горобці горожани
Республіки лабіринтів-доріг,
Де коти-філософи
Цитують поганських мислителів,
Особливо Сократа.
Послухав його, пожурився:
І що в словах твоїх камінного,
Окрім міста вовків.

Людиною буть можна тільки за життя,
Опісля тільки образом.
Істина, здавалося б, проста,
Та ой як часто ми її обходимо
І наділяємо живих оцінками високими:
Геній, пророк.., навіть Месія…
Забуваємо, що правом цим наділений
Тільки Всевишній.

Що значить заглибитись у питання?
Що значить заглибитись у слово?
Що значить заглибитись у смерть?
Початок перебуває там само,
де і кінець.
Заглиблення може бути
небезпечним,
як середньовічна подорож
мореплавця.
Попереду стільки невідомого!
Попереду темрява глибини.
Заглиблення небезпечне тим,
що з нього можна
не винирнути, не повернутися.
Заглиблення - як потужний наркоз
або клінічна смерть.
Чи варто йти на глибину?
Можливо, краще ковзати
поверхнею?
Проте глибина таїть у собі
і безліч подарунків,
потрібно лише набратися
терпіння.
Глибина відкриється,
як шторм,
як космічний катаклізм,
і тоді відступати
уже пізно.
Вона тебе не відпустить.

4 травня 2022

Пухнастий хвіст свій лис
Змушений був залишити в капкані
(Не до краси, як йдеться про життя і смерть).
Щоб не натрапити на глузи товариства,
Смутний ходив він кілька тижнів одинцем
(Щоправда, одинокість часом гірше смерті).
«Стривай, а як зробити лихо перевагою?»
Подумав і скликає братію невдаха та й почина
Хвалитись,що позбувсь хвоста зумисне,
Аби життям новим зажити:
«Повірте, і бігать легше, і безпечніш стало.
Отож, і вам настійно раджу, не гаючись,
Утнуть додаток цей, бозна навіщо даний».
На запальний той заклик озвався лис старий:
«Даруй, але ж ніхто не бачив, як ти це робив.
Можливо, що й не по своїй охоті...
То ж замість розказувать усякі небилиці,
Краще б розповів, де саме позбувсь хвоста,
Ти ж хочеш зробити всіх схожими на себе.
Себто позбутись того, що в дар дала природа.
P.S.
Як сам потрапив у халепу,
громаду всю тягнуть туди не треба.

Не був єрусалимцем Никанор.
Мешкав в Александрії.
Та як почув, що Храм мають зробить таким,
Який той був за царя Шломо,
Спродав усе своє добро,
А, може, й долучив пожертви друзів
Та й заходивсь робить ворота з міді,
Що блиском не поступалась золоту самому.
І ось як все було готове,
Разом з майстрами відправивсь морем в Юдею.
І треба ж так, що неподалік Яфо,
Де мали пристати, знялася буря.
Велетенські хвилі готові були поглинуть судно.
Матроси кидали за борт вантаж.
Дійшла черга й до важчезних стулок.
Як не благав Никанор не чіпать
Дорогоцінний дар Єрусалиму,
Одну із стулок було викинуто в море.
А буря дедалі більше набирала силу
»Другу стулку кидайте за борт!»-
Капітан розпорядився ...
«Разом зо мною!»- відказав Никанор
І обома руками учепивсь за стулку.
І сталось диво: буря раптово стихла.
Судно благополучно дісталось гавані.
Зійшов на берег Никанор. Мало не плаче:
«З чим їхати в Єрусалим?»
Вдивляється у водну далечінь:
Може, хвилею приб’ється стулка?
Не видно. Востаннє кида погляд на судно
І щось мов різонуло око.
Приглянувсь – до днища приліпилась
Оплакувана ним стулка.

P.S.
На околиці Єрусалима археологи знайшли склеп, на якому було написано грецькою: «Кості Никанора, александрійця, який зробив ворота», а також арамейською мовою: «Никанор, александрієць».

Після відвідування цвинтаря
важке відчуття,
ніби чорна хмара.
Як його позбутися?
Як поєднати пам'ять
із торжеством життя?
Важке відчуття
гне додолу, наче валун.
Крізь квіти бузку
приступають лики померлих,
як смерть крізь життя.
Ти піднімаєшся на пагорб
крізь суху траву,
щоб знайти знайомих,
які давно померли,
і не можеш їх відшукати.
Вони загубилися
у хвилях часу
і потоці вічності.
Важке відчуття
не розсіюється
навіть квітами бузку,
і ти полишаєш
це царство смерті
із чорною хмарою,
яка пливе за тобою.
Янголи на надгробках
кричать, але їхній крик
може почути не кожен.

4 травня 2022

Обгорілі торішні гілки,
гілки, які пройшли
хрещення вогнем
і зараз не розпустилися,
про що вони думають?
Чи здатні вони думати?
Можливо, вони повністю
потрапили у полон смерті.
Обгорілі торік гілки
не пройшли випробування
небезпечними ідеями.
Обгорілі гілки схожі
на німого,
який несамовито кричить
виразом обличчя
і розчепіреними пальцями,
намагаючись сказати те,
чого не висловити
жодною мовою.
Обгорілі гілки нагадують
спалену совість,
викинуту на задвірки.

4 травня 2022

Вічність сідає на листя сакури.
Повітря, пропахле лихом,
стає ядучим, але воно
не може заглушити
потужну хвилю,
яка йде від листя.
Схід і Захід перетнулися
у цьому прикордонному місті,
де лихоліття обпалило
несміливі листки.
Сакура стає кордоном
між вічністю і метушнею.
День її посадки
став коштовним діамантом
на долонях космосу.
День її цвітіння
став днем відродження
загублених душ.

3 травня 2022

Пастка для фазана -
це пастка для людей,
які купилися на фальшиві ідеї.
Пастка для фазана -
це пастка для енергії
у ноосфері.
Пастка ловить ті ейдоси,
які не зміцніли
і не сформувалися.
Пастка стала капканом
для людського духу.
І ось у неї потрапляє небо,
у неї потрапляє свобода.
Вона може стати пасткою
для самого мисливця,
який опиниться
у несходимій зоні
вселенської неволі.

3 травня 2022

Тільки війна завершувалася, як починалася нова брань через декілька років. Війна за бранею, продовжуючи йти далі, не зупиняючись. Нова брань була найжорстокішою за попередню. Саме зараз йшла запекла боротьба. Борячись, чоловіка раптово захопили вороги. Як і інші полонені чоловік жив катованим життям. Чоловік довгий час перебував у полоні. Неочікуване визволення. Але коли його визволили, він повернувся до поховальної домовини.
У процесі роботи в його обов’язки входило: зашити в труп тотемної тварини й підвісити на дерево, чекаючи, коли птах унесе, або спалював труп мертвеця, переміщював у спеціальний човин, підпалюючи його штовхав з берега, підпалений човен плив по річці, або тіло мерця клав у спеціальне деревище у вигляді птахи, закопуючи у землі. Після проведення ритуалу, записатив у книгу, й кожного разу вів метричну книгу смертей. Він знав скільки, якої статі й який вік померлого. Вже не було, як раніше й не буде. Кожного дня він бачив багато невиплаканих батьківських, молодих хлопців або молодих дівчат або дитячих сліз. Кожного дня бачив понівечені тіла померлого або померлої: якийсь покійний лежав у домовині без голови, якась покійна лежала всередині деревища з обгорілим вщент тілом. Перед похованням, він інколи ходив до сім’ї покійного чи покійної сповістити: «ваш син помер, ваша донька змертвіла, ваш батько помер, або ваша мати змертвіла. Тіло було розпізнано слідчими. Проводіть в останній шлях».
Одного разу пізно ввечері? він повертався додому, у його пам’яті відбивалися всі ці страшні образи. Навіть відображались й уві сні, й наяву, прокидаючись стояли перед очима мертвиці. Закриваючи очі, й знову відкриваючи, всеодно перед очима мертвиці. Потроху божеволячи. Настав жахливий момент, коли він вирішив покінчити з життям. Не витримавши випробування. Надто важко було на душі, навіть тіло боліло. Уявляв, як він занурується повністю з головою у свою роботу й виходить з неї. Але йому, тільки здавалося, що він вийшов з жаху. Жахи не полишали його в спокою. Турбували постійно. Навіть коли він просто заходив у печеру, й сидів там декілька місяців. Щоб повернутися до своє справи. Сидячи довго в темряві, дати собі ради він вже не міг. Руки опускалися. Люди кликали його, не знаючи до кого звернутися. Виходячи з печери по почутому проханню людей, він змушений був кожного дня йти до поховальної домовини, й повертатися з жахливим настроем до печери. Він вже не відчував причин жити в цьому світі, де ніхто не розуміє його почуття. Низьким було поділитися.
Після ритуального поховання, повертаючись додому він звернув у іншу сторону. Його тіло тремтіло, коли він йшов прямісінько до вулканічної лави. Він був повністю втрачений у своїх емоціях, навіть забув, що не можна підходити близько до вулкана, особливо тоді, коли він вивергається, і він робить крок, його нога вступає у коктель із лави, газу й попілу. Цей котел тік з гори униз. Обпікшись не відчував болі. Поставив ногу
назад. Він піднявся, й вже стояв на найвищій частині вулканічної гори, ходив по неї, наче її не існувало, зробивши декілька ходів, залишивши собі один крок, дивлячись вниз. Вже готовий летіти вниз. Вигляд звідти потряс його зсередини. Його серце билося в тисячу разів швидше. Йому залишилося зробити крок, й він впаде вниз з найвищої точки вулкану. Перед ним зявилася жінка без голови, лежача у незашитій тотемні тварини. Вона відкрила очі й потягла руку до чоловіка. Він теж потягнув руку до померлої. Але померла не встихла схопити його за руку. У цю мить він раптово втратив свідомість і забув, чому вирішив померти. Тепер його розум був повністю сповнений страху. СТРАХ СМЕРТІ!!!! У гостях у смерті, він нічого не бачив, існувала лише темрява й пустота. Темрява кудись вела, вказуючи куди йти, утворивши чорну рідинну дорогу, просто слідував їй, йшовши кудись далі. Думаючи, коли ж я вийду з пітьми. Вдалечині він побачив вогонь. Дійшовши до вогню, він побачив той самий вулкан. Він вивергнувся, й коктель тік вниз, зжарюючи все, що зачепить лавиною. Від жаху закрив очі, водночас відкрив їх, вийшовши з пітьми.
Він ще лежав, й відчув, що десь пече, не міг зрозуміти, бо стоіть спека. Ледь піднявшись, він підійшов до текучої лавини. Вже стояв біля найвищої точці вулкана, він раптом зрозумів, що не хоче вже помирати. Краще покинути поховальну домовину, боючись, що він повернеться до жаху, й буде гірше ніж було. Не хочачи знову переживати найжахливіші мити, знаючи, що очікує на нього. Він вирішив зайти у печеру, й не виходити з неї, допоки не знайде сенс до життя.

Після зимової сплячки
розпускається листя на осокорі
боязко, нерішуче, несміливо.
Дерево промовляє до нас
зеленими язиками
різними мовами,
але ми не в силі
їх зрозуміти. Словників
цих мов немає.
Як перекласти з мови
зеленої тиші?
Залишається тільки
увійти до цієї тиші,
мов до іншого
незайманого простору,
із якого не захочеться
повернутися. Писати
листи в один кінець,
до самої таємниці
без сподівання на відповідь.
Розпускання листя
знаменує перемогу поезії
над зимовою прозою.
Ти ледве чуєш
послання листя,
які повисають у повітрі,
не доходячи до адресата.

1 травня 2022