Місто камінних спогадів
Мурували над річкою води прозорої,
Яку єретики ієрогліфів називали Арно,
А ми – Еріданом (тихо, пошепки).
Навколо сутінки – а ми мурували,
Навколо темінь – а ми тесали каміння,
Відчуваючи сіру важкість
І пошерхлість злу його граней
Пальцями, що звикли до скрипок
(Хоч і залізних, але джерел музики –
Хоч і жорстокої, але мелодії часу).

Місто камінних спогадів,
Де камінні гості і камінні господарі
Камінних будинків і камінних вулиць,
Камінних дерев під камінним небом,
Місто, яке росло все вище – до хмар
Готичними вежами вільних мулярів
Самотності нашої –
Самотності, яка завжди чужа,
Яка нагадує старе вино Провансу,
Яке цінував граф Раймунд Сьомий –
Останній вершник Тулузи.

Місто камінних спогадів
Ховається в торбу ночі,
На якій останній віщун катарів
Малював знак риби –
На полотні сірому:
Полотні, що ткали жебрачки Еринії
У дні заліза епохи мідних світанків.

Місто камінних спогадів:
Там живуть сови і чаплі –
В чагарях на березі Ерідану
І ловлять срібну рибу
У його каламутній воді
Завжди.
Навіть тоді, коли вартові поснули –
Вартові свідомості.
Я п’ю це густе вино самотності
Черлене, як вечір у червні,
Як вишні, що достигли в минулому,
Коли тінь моя горнулась у плащ.
Їй не затишно.
У місті камінних спогадів.

богу боляче
бо боязко
бо борознами босоного
болотом борсається
бореться з божевільними
зубожілими бовдурами
бог чорноробом
торбоносцем
з бовтанкою набоїв
бореться з небом
з бородавками заборон
лоботомія обов'язкова
добові
борщовими бонусами
кубок любові з тобою
саботаж збоку
бо
бо я
в чоботах



30.04.2023

весна нагадала мені про сад,
про необрізані галузки дерев,
яких через це корчитиме;
про неокроплені зелені пуп'янки,
які зжере голодна гусінь чи тля;
про недопильновані квіткові зав'язі,
через що усі плоди
мають ризик
опасти недостиглими.

сад шле мені абрикосові прокльони
й божиться,
що не дасть мені в спеку
затінку.
каже, що я його найтяжча хронічна
хвороба,
з якою годі впоратися самотужки.
він звив гнізда межи гіллям
студеним вітрам,
аби не давали й мені спокою ночами
своїм завиванням.

винувато ступаю протоптаною стежкою,
наче то запалена
обвітрена шкіра землі,
а вишні шепочуть: не смій підходити,
доста з тебе й того,
що дихаєш нашим вишневоцвітним повітрям.
доста того легкого сп'яніння,
що повертає в часи босоногості,
коли сад ще лагідно
дозволяв мені
катулятися його високими травами,
без хвилювання і переживань
за дрібне
шкідництво,
коли він ще мусив дбати про мене,
а не навпаки.




28.04.2023

Вона сьогодні княгиня ночі:
Хтива,
Вільна,
В хітоні часу.
Вона розбавляє вино водою,
І місяць скидає її сорочку
За ріг зачепивши
Строкатої площі.
Плющ обвиває зігріті сонцем
Стіни будинку її кімнати.
Лунко здригаються кроки.
Крутиться
Циркуль годин божевільними танцями.
Наче торгує сімома платками,
Наче безумні складають романи,
Тим, хто тримає на срібній таці
Втомлених місяцем,
Обезголовлених,
Пишучи кров'ю свою історію
Мертвим, живим, на світ ненародженим
Дітям своїм.

19.09.2020

Кінець стражданням,
Осіння хандра. він, вона, пильні погляди,
Хаотичні рухи, що змушують насолоджуватися тишою.
Апатія зникла в момент їхньої зустрічі.
Наче ніколи й не сварилися,
Ніколи не розлучалися.
Яскравий багряний лист відродив почуття кохання.

Сумую я, коли сумуєш ти
Моє життя повʼязано з твоїм, і наче я чогось не розумів.
А може через те, що не було тебе в моїм житті.
Лиш тінь , лиш тінь ...
Я і не знав за здалегідь, що скоро, дуже скоро зникне ця огидь.
І ось ця мить, розум кипить, кипить він від емоцій що даруєш мені-ти.
Коли було так сумно ,зараз - навпаки.
Та далечінь куди дивився інколи, для мене став наближчий світ, і навіть запах квітами мій розум полонить.
27.04.2023

Тетяна Левицька — Коли ти ще мене любив...

Коли ти ще мене любив,
мій сумовитий друже,
то не боявся ані злив
і те, що занедужав.
Як лагідно мене хотів
до серця пригорнути —
у божевіллі почуттів,
гірких сльозах покути
летів крізь бурі, снігопад
за ніжністю в негоду...
Як прикро, що вернуть назад
нічого вже не можу.

Повернута чи поведена любов, або цьомики у відповідь
(літературна пародія Ярослава Чорногуза)

Науявляєш ти химер,
Веселая подруго,
Іще скажи: Ну мов помер,
Старпере недолугий.

Колись я лагідно хотів...
Тепер жорсткіш. В “Європу”*.
У божевіллі почуттів
Я бризкаю окропом.

Не поспішаю стрімголов
Пізнати в бурі щастя.
Моя обачна є любов:
Боюсь, щоб не впеклася!

27 квітня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

*В “Європу” - самі здогадуєтесь, куди...

Ексремальна любов
(літературна пародія)

Науявляла ти химер,
Подруго недолуга,
А я зізнаюсь, що не вмер —
Завів для втіхи друга.

Консервативну не любив,
А мріяв про "Європу".
Тепер до друга залюбки
За щастям мчу галопом.

І поспішаю стрімголов
До голубка сусіда,
Хоч необачна та любов —
Не підхопити б — СНІДу.

27.05.2023р.

Порожнеча трамвайних колій:
Оберемок кульбаб – для вінку,
Що обернувся в годинника:
Показує час для крислатого дерева
Пізнання добра і зла актуального –
Коли цвісти, коли зеленіти,
Коли плоди губити в траву-безодню
Безіменну, густу – наче чорне дзеркало:
В яке дивишся, а бачиш мурах і коників:
І не знайти жодного соковитого яблука:
Лише мушлі-каурі: теж достиглі.
А святий Станіслав на дорозі-пустищі
Голосить про місто вічної молодості:
Нам про нього мріяти, а йому плакати,
Комусь мурувати, комусь нидіти.
Комусь – не нам, тамплієрам таємним.
Як ніч – то Кабірів згадую –
Друзів вогню, світил і землі чорної,
Масної як Всесвіт. І такої ж темної.
Місто, де жодної трамвайної колії,
Жодної рейки пожежної, алярмової
(Кому бити, кому слухати, кому чавуніти)
Місто, де кульбаби щовечора пахнуть
Медом сонячним та чорними бджолами,
Де святий Станіслав написав на цеглинах
Пророцтво.

Кульбабки ще цвітуть...
Ще світла мить минає,
перечіпляючись об наші сподівання,
вгрузаючи в піски сипких ілюзій,
не обіцяючи ніяких молитов
у тому сховищі,
де невблаганний час
заархівує мегабайти болю...
2014

Ти хто, Україно?..
Знеболена матір
чи мачуха вічно безболісна,
що та́к одчайдушно
лягаєш на паперть?..

24 червня 2009 р.

Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чую:
Тону у сховищі своїм
І в тім, що позбулися інші.

Винахідникам колеса. Щиро.

Метелик-гетера на ймення Медея
Летить до своєї Колхіди драконячої,
Де зуби стають гоплітами мідновбраними:
Проростають списами гострими
Із землі цегляної втомленої –
Землі пізньоцвіта,
Що зорана круторогими мінотаврами
(На порозі смуток,
За порогом три
Апостоли болю).
Метелик-гетера фарбує
Мої дні сірі оливні
Кольорами радості
(Невже я теж аргонавт?)
(Невже мені теж судилося
Згинути під уламками струхнявілими
Свого корабля світанку?
Невже?)
А я ще тут поблукаю –
Тут, під кипарисами мовчазними,
Де хліборобські елевсинії
Колискову співають зерну
(Спи до весни).
Я кожному апостолу болю
Дарую ім’я квітневе, квіткове
Вишневе й бджолине:
Бо треба – не медова офіра –
Треба.

Дві сім’ядолі моєї долі – сини мої,
Усе частіш ви входите у сни...
Та все чомусь маленькими такими.
Начебто тільки зіп’ялись на ноженята...

P.S.
Туга за дітьми й онуком
Усе тугіше в’яже моє серце.

Якби предмети вміли говорить,
Коли ми їх шукаємо напомацки
Там, де жоден з них лежать не міг,
А ми по всіх усюдах нишпоримо,
Тоді б на одчайдушний од знемоги крик:
«Куди ж поділись кляті окуляри?
Почули б урівноважене, як і саме буття:
«На носі в тебе, голубе кирпатий».
Отож, як треба спішно йти кудись
Чи віднайти так конче необхідну папірчину,
Замість як слід поміркувать і вмить знайти,
Лютуємо і проклинаємо усе на світі.
А чом би кожну річ на одне й теж місце класти,
А не просити речі говорить, де вони цеї миті?

Ірод Антипа (подумки):
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але Рим не питає його згоди.
То значить - ніякий ти не цар».

Ісус (уголос):
«Ти сказав».
(подумки): «Нікчема. Тільки й знає,
що з підданців сім шкур здирати.
Для себе і для Риму».

Ірод Антипа (уголос) :
«Ну, та облишмо цю тему.
Чимало чув я про твої дива...
До кольок під грудьми спирало од сміху,
коли почув, як виганяв ти бісів, що свиньми кидались в Кінерет...
Чув також, що оживив ти Лазаря якогось...
То, може, не даси й мені померти?
Мандрувать скінчиш із невігласами своїми
та й станеш мені служити?
Дам повну свободу говорить про те,
аби коритися панам , не дбати про своє багатство,
засуджувати фарисеїв, не любих і мені...
І ще багато чого, що буде і тобі, й мені на користь.
Ти ж як-не-як із Галілеї.
А там Синедріон і Пілат безсилі».

Ісус (подумки):
Стільки знедолених і немічних довкола!..
І всім хотілося допомогти.
Не в змозі сам до кожного дійти,
дещицю з того, чим наділив мене Всевишній,
передав учням. Одбирав лиш тих, у кого до лікування був хист.
Лікуючи, несли вони й мої притчі.
На жаль, не завше збагнувши до пуття їх.
Тож і рознеслося по всім Ізраїлю,
що начебто я за багатіїв, котрим треба коритись...
Підставляти праву щоку, якщо у ліву б’ють...
Що раджу порізнити сина з батьком,
доньку з матір’ю, зі свахою невістку..
Або й таке: вороги чоловікові його домашні...
А справажніх ворогів своїх слід благословляти...
Творить добро тим, хто ненавидить...
Молитися за тих, хто переслідує тебе...
І ще чимало всіляких небилиць,
які я не спроможен був перепинить,
бо слава, як-то кажуть, йде попереду...
І не завжди, на жаль, такою, як того б хотілось...
А я ж тільки й волів, щоб згуртувать отару Божу
та скинути ненависне римське ярмо.
А ще – напоумити Каяфу та його служок,
що Храм Божий не на те,
щоб іменем Господнім дурить народ
і багатіти на його стражданнях.
Вони це розуміли і роблять з мене ворога юдеїв.
Говорив я привселюдно,
що тільки зв’язане на землі , зв’язане на небі буде
і що тільки розв’яжуть на землі, розв’язане на небі буде.
Наказував я своїм учням,
щоб уздоровляли всіляку неміч і недугу
та щоб не брали ані золота, ні срібла, ані мідяків до поясів своїх.
А книжники та фарисеї де тільки змога кричали:
«Ісус руйнує Господні заповіти, принесені Мойсеєм на скрижалях!»
І чим же? Що дозволив учням зривати колоски в Святу Суботу?
Словоблуди...А чим же ще могли ми поживитися в дорозі?
Ні. Не руйнувати Закон чи Пророків прийшов я, а виконати їх належне.
Самозвані ж слуги Господні так обплутали людину
настановами своїми, що їх несила збагнуть. Тим паче – виконать.
Щось на зразок: в якій руці тримати кухоль, як миєш руки,
чи на яку ногу вставати вранці...
В гріхах погрузлі, мов праведні, судять грішних.
Та ще й силкуються спантеличити мене.
От хоча б із тою жінкою, яку застукали на блуді
і мали побить камінням.
Сказав я суддям-фарисеям:
«Хто без гріха, хай перший кине в неї камінь».
Як один, всі мовчки розійшлися.
А ще дивуються та певне й осуджують,
що в гурті моєму ходять і жінки.
Не збагнуть їм, що жінка для мене –
така ж людина, як і чоловік.
І все ж не кину місію свою.
Навіть як і загинуть доведеться.
Шкода тільки, як фарисеям вдасться
зробить із мене ворога свого народу...»

Ірод Антипа (вголос):
« Бачу: ти начебто сердишся на мене...
Може, за Івана? Чув, що приятелями були ви.
Так знай же: і я шкодую, що так сталось...»
Ісус (подумки):
« Шкодуєш, блазню, а й мене хотів схопити
і скарати, як був я в Галілеї.
Голову Іванові стяв не тому тільки,
що напідпитку пообіцяв Саломеї
віддати за танок усе, що скаже...
Так забажала її мати – Іродіада.
Їй на полумиску голову Івана віддала донька.
Мені оповідала Іванна
( дружина твого домоправителя Худзи),
як ти ненавидів Івана,
що вголос засуджував твій шлюб з Іродіадою .
За це в тюрму ти праведника заточив.
А вже потім – наказав відтяти йому голову.
Іродіада так лютувала, що голкою колола голову,
бо їй здавалось, що й мертвий обох вас проклина Іван.
Наказала викинути на смітник святую голову.
Аби її собаки гризли...
Може, так би й сталось, якби не Іванна.
Благородна жінка не дала здійснитись задуму отому .
Підібрала голову Івана та й поховала на горі Оливній в Єрусалимі.
А сама пристала до мого гурту.
Бідний Іван... Поміж народженими жінкою
не було більшого від нього.
Але така вже, мабуть, доля справжнього пророка:
бути чужим у своїм краї...»

Ірод Антипа (подумки):
« Чому одмовчуєшся?
Донедавна ж словом баламутив край мій.
Чи, може, перестаралися вельможі Храму та вояки Пілата?
Зрештою, чи не прислав тебе Пілат сюди,
щоб, посміявшись з того, хто має сидіть на троні,
донести щось негоже в Рим про мене?
Та щоб відгородить себе од неминучої твоєї смерті.
Мовляв, це справа рук юдейських, а я лиш виконавець.
Отож, умиваю руки...
Не вийде, хитрий лисе.
В Єрусалимі я тільки гість. І не причетний до цієї справи.
Ти господар справжній. Так що доводь її вже сам.
(уголос): Ну що ж, як не пристаєш на мою просьбу
і чудеса не хочеш показати, то повертайся до Пілата.
Він, а не я, розпоряджається тобою.
А на згадку про нашу зустріч дарую білу царську одіж.
Короною тебе вже увінча Пілат».

Ісус (подумки):
«Здогадуюсь, чим увінча мене Пілат .
Той, хто ненавидить юдеїв та їхні заповіти.
Хто тисячами розвішує їх на хресті...
Хто на власний розсуд
наказав у Храм внести золочені щити із римськими орлами.
І тільки, коли сотні віруючих
попри погрози розправитись оружно
лягли перед святинею, оголивши спини,
відступив сатрап не знати що чинить.
Та виявив свою звірячу вдачу прокуратор,
як мирний натовп сходив на гору Грізім,
щоб подивитись на начебто віднайдений священний посуд Мойсея.
Вояки із засади кинулись на люд.
Чимало було побито, а взятих у полон повішено за звичкою.
Ні, не такий Пілат, щоб пощадить мене.
Тим паче, не забув, як на його запит:
«Ти – цар юдейський?»
Я одказав: «Ти сказав».
Боїться, щоб не звинуватили його, бува, в державній зраді.
Обставить так, начебто всупереч намірам своїм
змушений виконати волю... юдеїв.
Злигався ж, певно, з Каяфою,
а той найняв охочих горланить:
«Розіпни! Кров його на руках наших!»
Ну, а прихильникам моїм не стане місця на Голгофі.
Бадьорий дух мій, та тіло немічне...
Допоможи, Отче, достойно смерть зустріти.

Щойно Мойсей з’явивсь на небі ,
Як янголи навперебій просити зачали
Всевишнього - не віддавать Тору людині:
«Як можеш Ти позбутися того,
Що виношував задовго до створіння світу?»
«Чи гідний цей чоловік такої честі?»
Незрушно дививсь Господь на воїнство Своє,
А як угамувалось, звернувся до Мойсея:
«Відповідай на закиди невтішні Моїх слуг».
«Страхаюсь, Боже, щоб не спалив мене котрийсь із них».
«Торкнись рукою Престолу і починай без остраху».
І начебто змаліли недоброзичливці перед Мойсеєм.
«З чого починається Тора, яку наміривсь Ти
Дать мені:«Я – Господь, Бог твій,
Котрий вивів тебе із землі Єгипетської...»
А ви, духи небесні, чи ж були рабами фараона?
Чи місили глину, мішаючи її зі слізьми й кров’ю?
Чи били вас по спинах канчуками?»

Янголи мовчали.

«Не буде в тебе інших богів, крім Мене...»
Відки вам знать, як то непросто жить
Серед язичників із рукотворними божками».
Янголи мовчали.
«А пам’ятать про День Суботній,
Що не велить братися за будь-яку роботу...»
Та ж ви і в будень не робите нічого.
А як будете сповнять:
«Шануй батька свого та матір?»
Ви ж народились не від них.
А «Не вбивай!»
«...Не крадь!»...
А що ви знаєте про спокуси плоті,
Що годні перерости в перелюб?»

Янголи мовчали.

«Для нас, людей, Господь створив Тору,
Щоб до скотини не скотились ми!»
Вклонились мовчки янголи Мойсею.
І тоді Всевишній порушив тишу:
«Відтепер Мойсеєвою хай Тора зветься!»

Ну що ж, як тюрем і Сибіру, й голодоморів
хохлам-бандерівцям ще чомусь замало,
не коряться трикляті, ростуть, немов бур’ян,
наблизить слід свавільних до чукчів і якутів.
За три дні з квітами та з хлібом-сіллю
увійдемо в Київ, розженемо нікчемну Раду,
покажемо Європі, де зимують раки.
Не голіруч за «святу місію» взялися,
а з літаками, танками й гарматами прийшли
і остовпіли від несподіванки: стрічають їх,
але не так, як мріялось. Дивина – є військо у хохлів,
що косить зайд. Люд безоружний танки зупиня.
І почалось те, що москалям завжди зазвичай:
трупами жінок, старих, дітей прокладати шлях.
Отак ти сплачуєш свій борг, Росіє ненависна.
Загнана в глухий кут, од світу відсторонена,
ядерною зброєю та хімією погрожуєш насамкінець…
…Згорьована, але нескорена Вкраїна
зловісний задум твій зуміє зупинить.

і як взагалі говорити з нею,
коли літери не складаються в слова,
а речення - плутаються?
можливо, це мій внутрішній страх,
бути неправильно зрозумілим
чи занадто
нав‘язливим.

як слухати стук її серця,
щоб він не змішувався
з іншими звуками?
як серед пульсації міста
розпізнати її тихі кроки?
як пояснити,
що відчуваю до неї,
не пишучи довгі поеми?
з чого почати мені?
із найвідвертішого.
саме так - з найвідвертішого.

як сказати їй,
що я шукаю можливості
побачитись з нею,
щоб ще раз задивитись у її очі
та риси обличчя?
зрозуміти чого вона хоче
і знайти ноти до її серця.
так буде чесно
по відношенню до неї.
так буде чесно.

чи дійсно життя
зародилось в воді?
чи треба це знати мені?
по невідомим стежкам
ходити -
на застаралі питання
шукати відповіді.
чому присвячую їй
вірші свої?
навіщо це їй?
навіщо?
щоб частіше говорити про головне,
щоб нагадувати собі про те,
що вже в мене є.

ось вона поруч:
я торкаюсь її
ніжних рук,
закарбовую
солодкий запах
з її тендітної шиї,
чую цей голос дзвінкий;
і розумію,
так, розумію,
що це більше,
аніж симпатія та захопленість.
я готовий стерегти її сни,
вдивлятись у зміни настрою,
слухати її невдоволення,
бачити, як вона посміхається,
занотовувати її смаки,
втілювати мрії
і робити так,
щоб вона була щаслива зі мною.
я знаю про що говорю.
знаю, про що говорю.
.
.
.
04/04/2023

Не був єрусалимцем Никанор.
Мешкав в Александрії.
Та як почув, що Храм мають зробить таким,
Який той був за царя Шломо,
Спродав усе своє добро
А, може, й долучив пожертви друзів
Та й заходився робить ворота з міді.
Що блиском не поступалась золоту самому.
І ось як все було готове,
Разом з майстрами відправивсь морем в Юдею.
І треба ж так, що неподалік Яфо,
Де пристати мали, знялася буря.
Велетенські хвилі готові були поглинуть судно.
Матроси кидали за борт вантаж.
Дійшла черга й до важчезних стулок.
Як не благав Никанор не чіпать
Дорогоцінний дар Єрусалиму,
Одну із стулок було викинуто в море.
А буря дедалі більше набирала силу
»Другу стулку кидайте за борт!»-
Капітан розпорядився ...
«Разом зо мною!»- відказав Никанор
І обома руками учепивсь за стулку.
І сталось диво: буря раптово стихла.
Судно благополучно дісталось гавані.
Зійшов на берег Никанор. Мало не плаче:
«З чим їхати в Єрусалим?»
Вдивляється у водну далечінь:
Може, хвилею приб’ється стулка?
Не видно. Востаннє кида погляд на судно
І щось мов різонуло око.
Приглянувсь – до днища приліпилась
Оплакувана ним стулка.

P.S.
На околиці Єрусалима археологи знайшли склеп, на якому було написано грецькою: «Кості Никанора, александрійця, який зробив ворота», а також арамейською мовою: «Никанор, александрієць».

Паяц павучої ночі
Малює німих вершників
На листках горобини –
Весняними краплями
(А кожна крапля краля)
(А кожна крапля – дзвоник –
На мить).
Радамант-підсніжник
Древлянські будував кораблі
Виключно з тису:
І то в краї сосновому,
І то на березі гірко-солоному
Таласси – озера дикунів-лестригонів
(Даремно).
Його рукописи – звуки кам’яної сопілки,
Що супроводжують богомилів,
Які несуть мішками свої сни двоколірні
До ревнивого Арарату
(Doloroso).
Пошию зі слів данайських собі хітон:
Може я теж свідок Ериній
І літописець метаморфоз Протея.
Співаю літанії Кібелі
Під квітами вкритими снігом –
Літанії віщуна Борея
Серед холодних хвилин
Напередодні безколірних спогадів
Про друзів залізних скрипок.

Першими шаманами були поети,
Що співали пісні вогню.

Ніч руйнує залізні мости
Між кварталами міста ілюзій:
Вбоге житло снів білої чаплі
Ховають ультрафіолетові сутінки:
Все проходить – намарно.
Фальшиві бороди співаків ночі –
Вусатих скрипалів загуслої тьми
Ховають несказане і таємне:
Бо час неподільності, час темних.
Фарбую сторінки спогадів синім:
Гірке вино днів березня-злодія
Настояне на пахощах фіалок сліпих:
Відклади своє перо, менестрелю криги,
Гризота – бабаків пророчих,
Вістунів холоду круків і дощів селезнів.
Снив би Місяцем чи Сіріусом
За цією стіною звуків музики
Цвіркунів забутого монтанного літа:
Але Місяць розчинився як грудка цукру
У гарячій каві серпневої ночі,
А Сіріус проковтнули собаки –
Вовкодави пастухів Гібернії.
Для чого? Може для тебе,
Синьоока Тивер –
Дочка одноокого Тіраса?
Палає степ полиновий, євшановий –
Не тільки в моїх опівнічних мареннях.

Селюк не знав, що сталося в далеку давнину.
Музики два змагались. І ось у того,
Кому вже провіщали перемогу,
На арфі раптом луснула струна...
Закам’яніли слухачі. Та після паузи
Знов порвана струна заговорила...
І тільки потерпілець знав, що сталось:
Неждано-гадано цикада прилетіла
І на тій порваній струні вмостилась...
Нічого цього селюк, звісно, не знав.
Цикаду на обід спіймав, бо від сусіда чув,
Що начебто м’ясце смачне у неї.
Трима в руках, а радості нема:
«Намарне я ганявсь за нею по подвір’ю.
Замало тут же і на зуб один».

Р.S.
Ні зростом, ні вагою талан не міряють,
А тільки тим, що дать зуміє.

Дощ починався тричі:
вперше полопотів кількома краплями
упавши на листя яблуні,
що устами ночі прошепотіли:
ти,
ти,
ти.
Тоді об'явився вдруге,
мов лис, що забіг на подвір'я
і перестрибнувши через прямокутник живоплоту －
високо задер хвоста.
Втретє, дощ накинувся кажанами,
І ніч пролетіла шурхотом їхніх крил.

10.08.2020

Ми по війні ще грали у війну.
Корів і кіз напризволяще кинувши,
Ми лізли в доти, кидали гранати,
Сходилися в рукопашну,
Коли набоїв бракувало...
Пекли картоплю.
Поруч дозрівали міни...
...Не всі ми повернулися з тих воєн.
Порожні рукави в моїх однолітків.
З милицями мовби й народились.
Ми по війні ще грали у війну.
Ми грали у «німців» і «червоних».
Слабосилий, я завжди був «німцем».
Ще й досі крає серце та несправедливість:
Ну, який я в біса «німець»,
Коли фашисти ставили мене під клуню,
Автомат строчив над головою...
Хлоп’яча та несправедливість
Вкарбувалась у пам’ять дужче,
Ніж пошуки картоплі у землі задублій,
Ніж сколоті стернею ноги чи недосяжний хліб...
Так я зненавидів війну удруге...
Не грався у війну з синами.
Не відав-не гадав, що наволоч московська
і правнукам моїм присудить таку ж долю.

У вагон метро заходять
іноземців двоє,
й емоційно між собою
голосно говорять.
Влаштували крики, сварку,
повсихали б вуха,
з рота мат летить відбірний,
а народ те слуха.
А одна панянка каже:
"Боже, як чудово -
я обожнюю прекрасну
італійську мову."

Віктор Кучерук

Як хочеться жити й кохати,
І бути весь час молодим,
Щоби ненаситні дівчата
По черзі спішили в мій дім.
Як хочеться жити й кохати
Не жінку свою, а оту,
Якої тугі груденята
Я бачу в чужому саду.
Як хочеться жити й кохати
Розквітлих принадно дівчат --
Робити для кожної свято,
Не відати жалю утрат.
Як хочеться жити й кохати
Обраницю кожну свою,
Адже порятунку в кімнаті
Нема від бажання вогню.
Як хочеться жити й кохати
Сьогодні старому мені,
Але на вустах синюватих
Утомлено корчиться:" Ні!"

Пародія

Як хочеться жити й кохати
І бути весь час о-го-го,
Аби табунами дівчата
Хотіли утішить мого.
У чергу ставали кохатись:
Красиві, хоч лисий давно.
І щоб в них були груденята,
Як в зірки із порно-кіно.
Адже божевільний по хаті
Я бігаю, мов жеребець,
Так хочеться сильно кохати,
Мов ґедзь укусив за терпець!

26.03.2023р.

"Ні від кого так не божеволів."

Серце захлинається від болю -
Похвальби в твій бік — чужі слова...
Ні від кого так не божеволів,
І нікого так не ревнував.

Не позбудуся ніяк напасті,
(Чи вона привиділася в сні?)
Ця любов дана мені на щастя,
А також на муки, ой страшні.

Лють в очах. І стрілами погрози
За невинний комплімент летять...
О Боги, чи я втрачаю розум?!
Як своє зустріну майбуття?!

Наче відкрива могильні плити
Геть оскаженілий буревій.
Кожного готовий я убити,
Хто на тебе кине погляд свій.

Уявляю: у тюрмі-безодні
Я сиджу і лихо роки мне.
Залицяльників зарізав сотні,
Кожен зек жахається мене.

О Боги, даруйте силу волі -
Не зважати на отруйну мить.
Від кохання щоб не збожеволів...
Й до ста літ з красунею прожить.
(Ярослав Чорногуз)



Божевілля в квадраті
(пародія)

Серце захлинається від болю
І оскаженілий я сиджу,
Ніби у в'язниці втратив волю
На свою і на твою біду.

Та ніяк позбутися напасті,
З голови не лізеш — хоч убий.
Думав, що ми створені для щастя,
А ти хочеш всіх підряд любить.

Посміхнулась радо чоловіку,
То угледів із чужим в кущах.
Померещилось, чи хочеш втіхи?
О Боги, напевно, їде дах!

Наче, під могильною плитою
Задихаюсь від думок — "ти де?"
Кожного зарізати готовий,
Хто на тебе око покладе!

Уявляю як в тюрмі-безодні
Я сиджу і в штанях лихо мну.
Повно зеків і дали б по повній,
Добре, що молився Перуну.

О, Боги, що ж коїться зі мною?
Ця любов вже з розуму зведе!
Хочу миру, щастя, супокою,
І самому в гречку де-не-де.

(Тетяна Левицька)
25.03.2023р.

«Ти плачеш, Йоно? І за чим?
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мене простив...»
«І не радий, виходить, що Я помилував тоді?»
«Тоді – так, а зараз – ні».
«Але чому? Ти ж усе зробив, як Я казав...
«Отож бо й є, що всі мої пророцтва
Про кару неминучу для Ніневії
Стали насправді пустослів’ям...
За розпусту вона ж мала загинуть...
Як колись Содом й Гомора...
Аби не стати посміховиськом, я втік із міста.
А повернусь в Єрусалим, і там візьмуть на глузи...
Тож і лишилося одне лиш – вмерти.»
«Здається, ти зразу ж не повірив,
Що Я скарати маю Ніневію».
«Яка ж од Тебе кара, коли Ти милосердий?!»
«І ти в інший бік подавсь...
І мало не потопив те судно,
Що замість Ніневії повезло тебе в Фарсіс.
Що тобі шторм, яким Я збурив море,
Аби як слід провчити за непослух?..»
«Але ж зізнавсь я морякам,
Що через мене здійнявся шторм...
І навіть попросив, щоб кинули у море».
«Як сонного тебе знайшли у трюмі.
Так що не корч з себе героя»
«Але навіщо в Ніневію Ти знов послав?
Щоб тільки осоромити по всіх усюдах?»
«Ні, щоб показать, що і пророки – просто собі люди.
Що й вони не всі, як Аврагам,
Готові торгуватися зі Мною...»
«Ти ж од тих міст лишив одну лиш пам’ять!»
«А ти досадуєш, що ніневійці, налякані тобою,
Взялись за розум і постились на знак того,
Що з блудом покінчили?
І те, що Я їх не скарав, ти називаєш милосердям?
Подумай, чи ж варто карать за зло, що вже скінчилось?
А ти затямився – карать та й годі!
Аби лише збулось твоє пророцтво...
Ні, Йоно, не годен ти буть пророком.
І в пам’яті людей залишишся на віки вічні
Таким, що думав лиш про себе.
Немовби сам один на світі».

Двері зачинені,
А майбутній метелик,
Якому сниться синя квітка Небо
Тікає від тіні дзьобатого пересмішника,
Якого повелителі тіней назвали
Сонце.
Пісню сумного Бога
Слухає і відтворює Бах
Чи то розенкрейцер-лицар:
Хто зна, хтось, не я, навіть не майбутній метелик
Якого друг алхімічних алюзій
Назвав життям.
А він лише повзе по траві Істини
І говорить пошепки про день прийдешній,
А може тікає, може не знає, не відає,
Що бути йому метеликом
Один день.
Але строкатим-барвистим,
Як провесінь танцюючого друїда-язичника
На ім’я квітень-паросток.
Чи то сновида-підбіл.
Жовтий.
Ґумовий день
Перетворився в епоху вершників
Бамбуковий ліс став птахом зеленим,
Що ніколи не втомлюється співати
Про серце ночі.
Гучне.
Солом’яні бороди абеток
Стирчать з торбини мірошника Часу,
Слухаючи дзвони крижини-серця:
Ми не зчулися, не отямились
Як придибала краля
Весна.

Скажи, ти любиш, як електрика гудить в дротах?
Скажи, чи прижився гранат?
Скажи, а ти правда не віриш, що земля кругла?
Скажи, а коли йде дощ, тобі також здається, що у вікна хтось стукає?
Скажи, навіщо ти постійно порушуєш правила?
Скажи, чи доводилося тобі уявити, що цей день ти вже живеш по смерті
І тебе страшенно обурює те,
Що і на тому світі нічого не змінилося?
Скажи, як ти їси грейпфрут? Чи жуєш одразу, чи розслоюєш його на волокна?
Скажи мені також, як часто в тебе безсоння, бо я бачила ти був в мережі о третій ранку кілька днів поспіль?
Скажи, ти пив учора вино чи пігулки?
Скажи, мені личить ця червона сукня і як тобі перламутровий мій манікюр?
Скажи мені також, чи тобі подобається як пахне креазот на залізничних станціях?
Скажи, ми підемо на прем'єру?
Скажи, тобі смажити картоплю на салі чи на олії?
Скажи, тобі цей вовняний светр приємний до тіла?
Скажи, чи купити масажну свічку з олією мандарина?
Скажи, чому тебе дратує твоя матір? І чи подібно це до ситуації коли дратую тебе я?
Скажи, що буде, якщо припаяти сюди сіру детальку?
Скажи, де мої тапочки?
Скажи, що краще купити собаці від блох?
Скажи, яку саме педаль натискати перед поворотом?
Скажи, що тобі найбільше сподобалося в фільмі про друге життя Уве?
Скажи, чи ти сіяв насіння томатів на розсаду на молодий місяць?
Скажи, що ти відчув, коли вперше мене побачив?
Скажи, як довго ще триватиме ця війна?
Скажи, як ти думаєш, чи відцвіли вже проліски?
Скажи, а правда, що ти любитимеш мене все життя і ще довго потім?
Скажи, як ти розумієш, що щасливий зі мною?

Очі бабця намастила
Фіолетовим чорнилом,
А ще пурпуровим губи,
Може, хто таку полюбить?
Так нафарбувала брови,
Що сміялися корови
І всі кури позбігались,
Індики перелякались.
Ну, а цап ввійшов у раж —
Ось, що значить — макіяж!

15.03.2023р.

сьогодні
я вам розповім
про спалені пшеничні поля,
які ніколи не побачать зерно
і людей, які їх засіювали.

вони стоятимуть пусті
під заливними дощами.
будуть промерзати
під товщею снігу.
палюче сонце
обпікатиме їх чорнозем.

з часом, пшениця
осипеться
і змішається з бур‘яном
та травою.
і ніхто вже
не прийде прибирати
цей сірий пейзаж.
ні фермери,
ні агрономи,
ні трактористи,
ні комбайнери.

тепер артилерія
засіює поле снарядами.
сиплеться з неба шрапнельний град,
гудять смерчі та урагани.
в землю саджають
міни й фугаси.
копають окопи,
будують укріплення
з бетону та сталі.
всі говорять лиш про війну,
а про пшеницю - ні слова,
і про хліб вже також
ніхто не говорить,
незважаючи на масовий голод.
і ліки від цієї хвороби одні:
такий самий голод
з іншої сторони.

за горизонтом траншей
горять українські поля,
і дощ не спішить їх гасити,
а буревій розносить
цю смерть все далі й далі,
наскільки йому вистачає
палива.
залп. знову залп. ще один.
птахи летять
бойовими порядками.
броньовані колісниці
йдуть маршем вперед,
піхота тримає мечі наготові,
вони всі зібрались тут
на тому самому полі,
щоби вирішити
його подальшу долю.

все стихло.
не видно нічого.
немає вогню. немає болю.
гомонять тільки ріки багряні -
мовчить родюча земля.
і кому тепер
будуть треба
ці пшеничні поля,
окрім тих,
хто їх розміновуватиме?

17/03/23

Бабця вихідна в суботу,
Тож не треба на роботу.
Та о п'ятій в сонну мить
Знов будильник дзеленчить.
Ні, не відпочинуть руки!
Діти смикають й онуки,
Розривають на шматки —
Вгрузла бабця в пелюшки.
Нарубала дрова й носить,
В полі косить сінокоси,
І готує всій рідні,
Не лише у вихідні.
У хліві: кролі, корови,
Кури, гуси гонорові.
Хочуть пити, їсти всі —
Вереск зранку звідусіль.
Сорочки пере для сина,
Вигрібає з магазину,
Що там є — усе підряд.
Поливає грядки, сад,
Догоджає зятю, доні,
Грає на акордеоні.
І було б усе, як слід,
Якби нашу бабцю дід
У неділю не посватав —
Гарний, молодий, завзятий...
А що бабця? От біда!!
Заміж хоче в сорок два!!

16.03.2023р.

хмари пливуть у нічному небі,
місяць світлом розрізає кімнату.
що йому треба зробити,
щоб її зрозуміти?
те саме питання
вона задавала собі.
запізно шукати відповіді
там, де їх явно немає.
та і вирішить це що-небудь?
добре,
я почну з початку,
щоб все стало на свої місця.

вона засинала
на його плечі.
у темряві
він дивився на неї,
цілував
її скроні
ніжно і трохи боязко.
мабуть, тому їм снились
однакові сни.
мабуть, тому вони говорили
про найвідвертіше.
але що з цього було
насправді важливо?

ті самі моменти
проведені разом,
коли вони дивились
один одному в очі
і життя ставало не таким
вже й безбарвним.
вона розуміла його,
він відчував мову її
тендітного тіла.
вони точно знали дві речі:
тільки він
буде з нею слухати тишу,
тільки вона
буде слухати його вірші.

він сотні разів скаже, що любить її,
вона - що любить його,
але тут замкнуте коло:
вона ніколи не повірить
в те, що це правда.
він не повірить в те, що це істина.

з часом вони почнуть
засинати поодинці.
жити так, ніби нічого
між ними не було.
робити вигляд,
наче ніколи
не знали один одного,
і, взагалі, їх ніколи не існувало.

хоча кому від того гірше?
йому краще ненавидіти,
аніж любити.
їй - забути
і ніколи не згадувати.
це буде дійсно
правильний вибір
зі всіх можливих.

логічно, що ті рядки, які просякнуті болем,
читачам подобаються найбільше.
як і те, що ніхто не буде
ділитися особистим.
як і те, що все тут написане,
забудеться,
як і історія цих двох.

березень’23

Передчуття попелу – попелу ангелів –
Вона теж була попелюшкою –
Дівчина, яка блукала-ступала
Ногами босими (наче бусол)
В спалених садах Епікура
Між горою Голготою – черепищем
І небесним крематорієм Фаетона
Він читав вірші на руїнах
Елегії захмарні сина Гіпноса,
Він забув слово «самотність»,
Намагався згадати чи то заспівати
Зазираючи в темну комірчину пам’яті
Але марно. Слово тікало піщинками
Між пошерхлими пальцями дотику
Наче не слово воно, а кавалок пустелі.
Шматок його землі-дідизни,
Де нічого й ніколи не квітнуло:
Де тільки легенди про сад магнолій,
Де тільки катрени Мішеля-лікаря –
Чи то пророцтва катарів Провансу –
Передбачення синьої вічності,
Про яку мовчить птах Див-Алконост.

Яка чарівна липнева ніч.
Шкода, що лип немає тут
З їхнім медовим квітом.
Та місяць годен заворожить
Навіть оцю пустелю кам’янисту.
Хвала Всевишньому за гармонію
У Всесвіті безмежному Його.
Такої ж ночі, незадовго до смерті,
Оці рядки благословенні,
З Небес напевне почулися Поетові:
«Выхожу один я на дорогу,
Предо мной кремнистый путь блестит
Ночь тиха, пустыня внемлет богу,
И звезда с звездою говорит".
Спасибі, мій ровеснику,
Що хоч на мить якусь відраду вніс
В невольничу і безпросвітну мою днину.
Тобі, мій Всемогутній Чоловіколюбце,
Що даруєш силу душі і тілу,
Аби пройти зумів я морок цей тернистий,
Ані на йоту не принизив людську гідність.
Щоб міг коронованим тиранам
Від себе й любого Михайла кинути:
«Караюсь, мучуся, але не каюсь».

Р.S.
Наче молитвою, рядками Лермонтова
Душу Тарас угомонив, та як глянув
На скелю, де шкірились гармати,
Піснею порушив чарівну тишу ночі:
«Та нема в світі гірш нікому,
Як сіромі молодому».

добре, я зараз все поясню.
ти ж знаєш, що соцмережі
з‘їдають голос та інтонацію?
і навіть найщиріші зізнання
в коханні ламаються,
як вранішня крига
під твоїми ногами.

давай обговоримо
це за чашкою кави?
що? занадто клішовано?
всі настільки часто пишуть
про каву й кав‘ярні,
що навіть мене вже підтошнює.
так само і з нами:
ми постійно говоримо
про одне й те ж саме.
де в цьому сенс?
сенсу немає.

все марно.
ти знаєш, що це все марно.
останні розмови були
беззмістовні,
емоції - сірі та голі.
не дивись в мої очі знову,
залиш ці безглузді спроби -
там немає нічого із того,
що ти хотіла б побачити.
нехай це й надалі
не матиме значення.
ні слова, ні вчинки
вже не варті нічого
(така собі девальвація).
доречі,
я не гірше за тебе
вмію всіх звинувачувати.

я відчуваю твій біль
і розумію, що він не згасає,
але нічого про тебе не знаю,
абсолютно нічого не знаю:
що ти ховаєш,
від кого ховаєшся,
чого ти чекаєш
і на що сподіваєшся.

якщо я і стану кимось,
то рівно тим, ким не хочу бути.
моє майбутнє туманне,
як і ранок в бхопалі 3 грудня.
добре заснути з думками
коли не думаєш,
що в тому тумані.
риторичне питання:
як пояснити тотальну спустошеність простими словами?

що ж, тепер ти знаєш -
соцмережі з‘їдають голос та інтонацію,
розмови за чашкою кави -
романтизована хрінь,
а вІрші -
рядки з римою і не більше.

на цьому і завершимо
нашу розмову,
щоб не робити її
знов беззмістовною.

26/01/22

Що ти таке вчинила там, царице,
Що лютістю пала Ахашверош?
Такою, що переважила і змови недругів,
І зненависть підкорених держав...
Ти, найвродливіша з усіх жінок!
***
По третім році, як засів на троні в Сузах,
Справля Ахашверош бучний прийом.
Спочатку для князів і слуг своїх,
А далі – й для всього народу.
Ні в чім нема нестатку.
Ні в їжі, ні в питві.
І все лиш в золотім начинні.
І кожен п’є скільки спроможен випить.
Окремо для жінок ти, Вашті,
Теж справила гостину.
Не таку пишну, як Ахашверош,
Котрий лише на сьомий день,
Як стало весело на серці від вина,
Згадав, що є в нього дружина.
Сім євнухів послав цар за тобою, Вашті.
Щоб не прийшла, а привели тебе
В короні царській.
Красу твою бажа Ахашверош
Чоловікам підпилим показати.
А ти відмовилась із євнухами йти,
Бо лялькою не захотіла бути.
«Красою наділили мене мати й батько.
А те, що розумом і радникам його не поступаюсь,
Про це Ахашверош не скаже, збіговиську отому.
Лялькою мене він бачить.
Лялькою, що має подарувати йому сина...
Та, зрештою, і ті, хто колінкує перед ним,
Такі ж, як він.
Хто владою, хто золотом узяв собі дружину...
І я миритись маю з цим?..
Знаю, що в гнів впаде Ахашверош.
Та гнів зуміла б я угомонить,
Якби хоч трохи був він самостійним.
А то у всьому радників лиш слуха.
Ох, ці такі улесливі й підступні шептуни!..
Вони, а не Ахашверош імпeрією правлять.
От і тепер здогадуюсь, що там вони нарадять.
Скажуть, аби відсторонить мене й забрать корону.
І не тому, що краще це для Ахашвероша,
Вихватка моя самим їм так не до вподоби,
Бо ж як дійде до їх жінок вона,
То це для них смертельна небезпека.
І їх, а не себе, послухає Ахашверош.
Ну що ж, хай так воно і буде.
Може, колись і не цариця
Насмілиться зробить, як я.
І не буть лялькою.
Я ж це роблю сьогодні.

Не мертвими приходять в сни мої рідні.
«Якже рясно родять яблуні твої, –
Кажуть щоразу мати. –
А яблука – так найсмачніші».
Сестра Онила дорікає:
»Щось ти запишався, брате,
Минаєш наші Грищенці.
«А ти вже, мабуть, героїня...»
«Ні, другий орден маю.
Онукам віддала на забавку.
Не перед телятами ж
Удосвіта в них хизуватись».
...І тільки баба Ганна не заходять в сни.
Може, тому, що їм віддав останній поцілунок.
Грудку землі сухої кинув на труну.

Посохом мого неспокійного серця
Міряю шлях між зеленими пагорбами:
Витесую себе з брили повітря:
Співаю псалми квітам синім волошок,
Бачу сни під крислатим буком:
Чиста вода з неба у келих мого життя –
Вип’ю його до краплі – не промине
Чаша сія. Віщунка Манто
Напророчила пісню жайвора –
А навколо круки. На руїнах Трої
Тіні кентаврів сивіють – бо смуток,
Бо вмурована в камінь мідна самотність.
Діряву попону білого однорога
Учні дивака Конфуція-писаря
Перешивають на халат для квітня:
Бо холодно вишням цвісти – зимно.
Про мене забули на чужих поминках –
Поминках по Фіннегану,
Що повнились тихим абсурдом
У садах моїх відчужених марень –
Садах Епікура. Я повертаюсь –
На схили зеленого деревію – туди,
Де чиста вода.

осінь збирає всі свої фарби
і готує холодні дощі.
я готовий купити,
взяти задарма
хоч трохи тепла
і сховати у свому плащі.
осінь приходить без дозволу,
без гостинців і
теплого чаю.
не бійся,
все буде добре,
я знаю.

але коли сáме?
коли нічийна земля
знову рідною стане,
і на ній зацвітуть
яблуневі сади.
коли нікого із нас
не розділятиме відстань.
коли всі зберуться
за сімейним столом.
коли з очей впаде
остання сльоза.
коли все повернеться
на свої місця.
одне питання «коли?»
я так хочу
в це усе вірити,
але відразу вибачусь
за свій оптимізм.

серед знищених міст,
знайомих і рідних місць
ми знаходили себе
і так само губили.
і тої ж хвилини
намагались пристосуватись,
прижитися
і кожної днини любили.
ми зуміли
зберегти скарби
всередині себе,
наші спогади,
які вже й наче не наші.
щастя ховається
у звичних речах -
ми його просто не бачимо.

дай мені свою руку.
ось так.
притулися.
я обіцяю бути з тобою.
і прошу: нічого не бійся.

21/10/22

Березоль має імено таємне – Тристан –
Синьооким кельтом за порогом хати
Сірочубого батька Часу –
Злого Кроносу – повелителя жнив
Шукає шляхи відбілені,
Заморочені-заворожені, чужі і не наші
До серця дівчини на ймення Смерть.
За порогом Сатурна-Кроноса
Брат Місяць серпом-ножем
Стинає колоски стиглі зірок:
Синє зерно собачого Сіріусу,
Червоне зерно Бетельгейзе,
Зелене зерно Проксіми,
Жовте зерно Антисонця.
Я гортаю книгу Дамокла
(Він теж був поетом-лірником:
Тільки недобрим, хоч не сліпим)
І відчуваю, що не вмію старіти:
Наче то не «Я»-Атман-ілюзія
Недоречний учень друїда,
А біловбраний парс-вогнепоклонник
З кораблем-тілом
Зліпленим з глини та тирси,
Що пливе до Кадмеї –
Міста драконячих снів
Назавжди.
Пустеля співає піщинками
Про туарега-художника,
Що малює на скелях
Спогади про часи води і лотосів.
Лотофаги. Вони забуття дарували
Вони ще не знали, не відали,
Що Березня звати Тристан.

у нас третій день йдуть дощі,
спека змінилась на холод.
у мене, як завжди, нічого нового,
точніше,
нічого такого, що б я міг розповІсти.

я знаю, що ти ненавидиш дощ:
востаннє
він зіпсував твою зачіску
та макіяж.
ти проклинала богів,
метеорологів,
простір і час.
під роздачу потрапили
навіть улюблені туфлі,
які зі свистом полетіли
на кухню.
ти спізнилась, мабуть,
на годину
і хотіла компенсувати це
чашкою флет-вайту.
ти була неймовірно красива,
не дивлячись на дощ
і всі збіги обставин.

ти ненавидиш дощ:
він змивав твої сльози
на деміївському вокзалі,
коли ми з тобою прощались.
ти казала,
що у тебе немає бажання
їхати,
що хочеш лишитись зі мною,
але якщо доля розлучає нас
вдруге,
то це або знак
або вона просто жартує.
одна валіза, рюкзак,
букетик ромашок
і твій улюблений полуничний «макфлурі» -
ось і все, що ти забираєш з собою.

я б хотів розірвати всі карти,
знищити глобуси
та кілометри доріг,
що нас розлучають.
насправді,
я знаю, що б‘юсь,
як риба об лід,
і мої старання,
аби це все змінити,
недолугі та марні.
багато води утекло
з того часу,
ми живемо кожен
у свому вимірі.
шкода,
але ми обидва
помилились у нашому виборі.

треба визнати це
і поставити крапку.
я хочу вірити,
що цей вибір
буде все-таки правильним.

прогноз погоди знову бреше.
ефір пустує без комедій,
мелодрам.
тв-програм знов стало менше -
я все частіше дивлюсь чорний екран
(треба ж вбивати час бодай на щось).
синоптики передають +20,
а на душі знов холодно і дощ.

листопад, грудень`22

все закінчиться опівночі.
я обов’язково тобі напишу,
що не маю з ким
говорити про тебе.
коли-небудь я все скажу
те, що важливо і те, що треба.

я більше не хочу
шукати тебе в інших.
я більше не хочу
мовчати про це.
можливо, виною всьому є
відстань.
хоча кого я обдурюю?
лиш самого себе.

наші зустрічі
були іноді дивні,
наші розмови -
завжди відверті.
я буду поруч,
коли це потрібно.
навіть у повну безвихідь
розраховуй
на мене.

сніг засипає вулиці -
покривається
попелом білим асфальт.
я йду аби тільки йти
без цілі, мети
та думок про завтра.
єдине, що цікавить мене -
це
нічого.
нічого вже не цікавить:
кожен день -
сіра буденність.

я знаю,
що пишу в нікуди.
я знаю,
що писанина нікому не треба.
ти прочитаєш це хіба що з нудьги,
хоча в це я навіть не вірю.

я зізнаюсь самому собі,
що важко це все відпустити,
що за минулим сумую
і хочу повернутись назад.
поговорити,
побути поруч,
почути -
не має значення місце і час.
але нарешті вже треба вирішити:
чи підкидати дрова у вогонь,
чи зробити так, аби він погас.

на годиннику 23:59.

все закінчиться сьогодні опівночі.
хмари закриють місяць,
згаснуть зорі,
охолоне сонце.
колись я знову тобі напишу.
коли-небудь я все скажу
те, що важливо і те, що треба.
колись це буде, обов‘язково.
колись, а, можливо,
ніколи.

лютий`23

Гудят серены, взрывы, звук самолёта.
И страшный сон в явь превратился.
Тебе я знаю страшно, хоть может и скрываешь это.
Когда становится невыносимо страшно.
И будущем связь теряешь Ты.
Закрой глаза, закрой их на мгновение.
И нарисуй своим воображением МЕНЯ - Родного человека
Как крепко обнимаю я тебя,как нежно и с любовью глажу по щеке.
Как страстно я тебя целую.
Представ как мы гуляем по мирному ночному городу втроём.
Счастливая СЕМЬЯ!
В ответ ты улыбаешься когда глаза откроешь.
Все будет наяву , пускай немножко нужно подождать.
И вдруг тепло окутает тебя и это буду Я!
Ведь как далеко мы друг от друга не были, всегда есть та невидимая связь РОДНЫХ людей.
Родные люди нам даны , чтобы лучик света и счастья рядом был с тобой ВСЕГДА!
И не смотря на то что вы сейчас не рядом и как бы страшно не было тебе.
Всегда есть ради кого жить
Ты просто закрой глаза и всё поймёшь.

Цап пасся над урвищем крутим.
«Друже!- гукає десь ізнизу вовк.-
Який же ти безпечний...
Так можна зірватися й у прірву».
Цап начебто й не чує.
«Заходиться на вітер, а там же нема сховку!..»
Немов на глум, цап підіймається ще вище.
«Трава густіша і солодша біля мене!..»-
Аж захлинається од люті вовк.
І тут долинуло нарешті з високості:
«Усе це правда, вовче.
Я б залюбки спустивсь униз, якби був певен,
Що ти клопочешся лише про мій обід».

P.S.
Якщо не хочеш встрять в біду,
З’ясуй, від кого залицяння йдуть.

Виття сирен розбило небо на світанку
І вмить зів'яли тисячі життів.
Йшла люта смерть, набігли чортові собаки,
На мирних мешканців повітряні атаки...
А світ байдуже каву пив собі.


24.02.2023

я б міг ніколи
про тебе не згадувати.
я б міг просто забути і крапка.
я б хотів скинути цей вантаж
і все зайве
зі своєї пам‘яті.

немає нічого випадкового.
немає збігів обставин.
і в паралельних світах все по-іншому -
ти закохана в мене,
а я про це навіть не знаю.
вже пізно
приймати будь-які рішення:
кожне слово сказане мною,
буде сказано просто постфактум.

періодично копаюсь
в минулих спогадах -
переливаю з пустого в порожнє.
тільки я винен в тім,
що той діалог не відбувся.
«просто не можу.
просто боюсь.
просто не хочу.»
просто
знов виправдовуюсь.

так, я за тобою сумую
і часто про тебе згадую.
випадкових знайомств не буває
і ми обидва чудово це знаємо.

я б міг ніколи
цього не писати.
забути про все,
поставити крапку.
я б міг розкрити всі карти -
сказати все, що ховаю в собі,
але
навіть зараз забракне
духу зізнатись,
що цей вірш присвятив
саме тобі.

січень`23

Для птаха сірого ночі зоряної
Зібрав у жменю гірких бузинових ягід
Впийтеся лісовим вином,
Ви – тіні березневого місяця!
У лісі мертвих дерев
Замість пролісків цвітуть дні і години:
Збираю ці сірі квіти
У скриньку жебрачки Пандори,
Зроблю з них гербарій
Покладу сухі пелюстки квітів часу
Між сторінками літописів
Мертвого міста Гелон:
Сірі квіти самотності
Відвідують сірі джмелі спогадів.
Сиві птахи мовчазних сутінків
Згадують літо лагідне,
Яке стало тліном:
Пийте вино бузинове
Допоки серце не оселиться
У крижаному місті серпанку.
Усміхнений бог очерету
Заплющує свої жовті очі,
Шепоче забуту легенду
Про людину, що лишила слід
На рінні ріки минулого.
Визираю птаха-годинника
Попелястого, зозулястого з келихом
Під крижаним небом чужих сліз,
Ховаю у дзеркалі сумні рукописи
По той бік скляної межі срібла –
Повість про друзів неба і циркуля:
У сваволі погляду
Вирощую металеві квіти.
Сірі.

Гой же, друзі, ми люди руськії!..
Щосуботній день в лазнях паримось,
Усяк божий день жирні щі їмо,
Жирні щі їмо, гречневку поїдаємо,
Рідненьким кваском запиваючи,
Святу матір Русь споминаючи...
Б’ємо байдики, прохолоджуючись,
Тільки п’ємо-їмо, вихваляючись...
Гой, чи вам, люди добрії,
Докорять-лаяти нас не совісно:
Працювали б ми, нема хіті чомсь,
Ми б і раді були, так не хочеться,
Кепська справа, навтьоки од праці
Біжимо, на печі лежимо,
В чунях ходимо, кричимо про Русь,
Все про Русь кричимо аж до хрипоти!
Так хіба ж ми, друзі, не руськії?!