хмари пливуть у нічному небі,
місяць світлом розрізає кімнату.
що йому треба зробити,
щоб її зрозуміти?
те саме питання
вона задавала собі.
запізно шукати відповіді
там, де їх явно немає.
та і вирішить це що-небудь?
добре,
я почну з початку,
щоб все стало на свої місця.

вона засинала
на його плечі.
у темряві
він дивився на неї,
цілував
її скроні
ніжно і трохи боязко.
мабуть, тому їм снились
однакові сни.
мабуть, тому вони говорили
про найвідвертіше.
але що з цього було
насправді важливо?

ті самі моменти
проведені разом,
коли вони дивились
один одному в очі
і життя ставало не таким
вже й безбарвним.
вона розуміла його,
він відчував мову її
тендітного тіла.
вони точно знали дві речі:
тільки він
буде з нею слухати тишу,
тільки вона
буде слухати його вірші.

він сотні разів скаже, що любить її,
вона - що любить його,
але тут замкнуте коло:
вона ніколи не повірить
в те, що це правда.
він не повірить в те, що це істина.

з часом вони почнуть
засинати поодинці.
жити так, ніби нічого
між ними не було.
робити вигляд,
наче ніколи
не знали один одного,
і, взагалі, їх ніколи не існувало.

хоча кому від того гірше?
йому краще ненавидіти,
аніж любити.
їй - забути
і ніколи не згадувати.
це буде дійсно
правильний вибір
зі всіх можливих.

логічно, що ті рядки, які просякнуті болем,
читачам подобаються найбільше.
як і те, що ніхто не буде
ділитися особистим.
як і те, що все тут написане,
забудеться,
як і історія цих двох.

березень’23