добре, я зараз все поясню.
ти ж знаєш, що соцмережі
з‘їдають голос та інтонацію?
і навіть найщиріші зізнання
в коханні ламаються,
як вранішня крига
під твоїми ногами.

давай обговоримо
це за чашкою кави?
що? занадто клішовано?
всі настільки часто пишуть
про каву й кав‘ярні,
що навіть мене вже підтошнює.
так само і з нами:
ми постійно говоримо
про одне й те ж саме.
де в цьому сенс?
сенсу немає.

все марно.
ти знаєш, що це все марно.
останні розмови були
беззмістовні,
емоції - сірі та голі.
не дивись в мої очі знову,
залиш ці безглузді спроби -
там немає нічого із того,
що ти хотіла б побачити.
нехай це й надалі
не матиме значення.
ні слова, ні вчинки
вже не варті нічого
(така собі девальвація).
доречі,
я не гірше за тебе
вмію всіх звинувачувати.

я відчуваю твій біль
і розумію, що він не згасає,
але нічого про тебе не знаю,
абсолютно нічого не знаю:
що ти ховаєш,
від кого ховаєшся,
чого ти чекаєш
і на що сподіваєшся.

якщо я і стану кимось,
то рівно тим, ким не хочу бути.
моє майбутнє туманне,
як і ранок в бхопалі 3 грудня.
добре заснути з думками
коли не думаєш,
що в тому тумані.
риторичне питання:
як пояснити тотальну спустошеність простими словами?

що ж, тепер ти знаєш -
соцмережі з‘їдають голос та інтонацію,
розмови за чашкою кави -
романтизована хрінь,
а вІрші -
рядки з римою і не більше.

на цьому і завершимо
нашу розмову,
щоб не робити її
знов беззмістовною.

26/01/22