сьогодні
я вам розповім
про спалені пшеничні поля,
які ніколи не побачать зерно
і людей, які їх засіювали.

вони стоятимуть пусті
під заливними дощами.
будуть промерзати
під товщею снігу.
палюче сонце
обпікатиме їх чорнозем.

з часом, пшениця
осипеться
і змішається з бур‘яном
та травою.
і ніхто вже
не прийде прибирати
цей сірий пейзаж.
ні фермери,
ні агрономи,
ні трактористи,
ні комбайнери.

тепер артилерія
засіює поле снарядами.
сиплеться з неба шрапнельний град,
гудять смерчі та урагани.
в землю саджають
міни й фугаси.
копають окопи,
будують укріплення
з бетону та сталі.
всі говорять лиш про війну,
а про пшеницю - ні слова,
і про хліб вже також
ніхто не говорить,
незважаючи на масовий голод.
і ліки від цієї хвороби одні:
такий самий голод
з іншої сторони.

за горизонтом траншей
горять українські поля,
і дощ не спішить їх гасити,
а буревій розносить
цю смерть все далі й далі,
наскільки йому вистачає
палива.
залп. знову залп. ще один.
птахи летять
бойовими порядками.
броньовані колісниці
йдуть маршем вперед,
піхота тримає мечі наготові,
вони всі зібрались тут
на тому самому полі,
щоби вирішити
його подальшу долю.

все стихло.
не видно нічого.
немає вогню. немає болю.
гомонять тільки ріки багряні -
мовчить родюча земля.
і кому тепер
будуть треба
ці пшеничні поля,
окрім тих,
хто їх розміновуватиме?

17/03/23