Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Вовк (1973) /
Проза
"Арсіноя. Забута тінь на сходах Артеміди" (продовження 2)
Дарунок Середземного моря
«Помста – це напій, який найкраще смакує,
коли він зачерпнутий з глибин моря».
Афоризм Стародавнього Єгипту
…Центуріон піднімає руку, даючи знак своїм людям оточити сходи. Позаду нього чути шум прибою Егейського моря. Але повітря знову пахне інакше. Воно пахне річковим мулом і підземною вологістю Торговельної гавані. Сонце наступного дня встало над Александрією важке й багряне. Табір єгипетської армії більше не нагадував розгублену чернь; моя присутність повернула солдатам гордість. Проте всередині командування зріла інша, тиха війна.
Генерал Ахілла спробував розмовляти зі мною як із дитиною.
– Твоє ім'я – це прапор, дівчинко, – самовпевнено посміхався він у своєму наметі. – Але тримати цей прапор будуть мої чоловічі руки. Ти сидітимеш тихо.
– Мої руки носили золото Лагідів, генерале, – відповіла я, не відводячи погляду. – Вони втримають і меч.
Він не повірив. Він думав, що євнух і сімнадцятирічна дівчинка – це легка здобич. Як же він помилявся. Того ж вечора, коли його кров омила коріння мого похідного шатра, я вийшла до солдатів, тримаючи його відрубану голову за волосся.
– Ахілла зрадив Єгипет! – вигукнула я в тишу табору. – Відтепер ваш стратег – Ганімед. Хто має сумніви – нехай вийде вперед!
Ніхто не вийшов. Вони підняли щити. Я стала їхньою царицею війни.
– Вони сильні на суші, царице, – говорив мені Ганімед, схилившись над картою підземних акведуків Александрії. – Римські легіони не зламати. Але вони хочуть пити. Александрія п'є воду з Нілу крізь ці канали. Що, як ми напоїмо їх морем?
– Зроби це, – наказала я. – Нехай вони дізнаються, яка на смак єгипетська помста.
Я особисто спускалася в підземелля, тримаючи смолоскип, і дивилася, як великі дерев'яні колеса качають солону морську піну в цистерни Брухіона. Я заплющувала очі й уявляла, як Клеопатра підносить до губ золотий кубок, очікуючи солодкого фалернського вина, а натомість відчуває на язику гіркий, мертвий смак моря. Я чула їхні крики відчаю крізь стіни. Надія на швидку перемогу здавалася такою близькою… такою реальною, але я ще не знала, що за горизонтом уже збиралися свіжі сили ворога.
***
Далі буде.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Арсіноя. Забута тінь на сходах Артеміди" (продовження 2)
Дарунок Середземного моря
«Помста – це напій, який найкраще смакує,
коли він зачерпнутий з глибин моря».
Афоризм Стародавнього Єгипту
…Центуріон піднімає руку, даючи знак своїм людям оточити сходи. Позаду нього чути шум прибою Егейського моря. Але повітря знову пахне інакше. Воно пахне річковим мулом і підземною вологістю Торговельної гавані. Сонце наступного дня встало над Александрією важке й багряне. Табір єгипетської армії більше не нагадував розгублену чернь; моя присутність повернула солдатам гордість. Проте всередині командування зріла інша, тиха війна.
Генерал Ахілла спробував розмовляти зі мною як із дитиною.
– Твоє ім'я – це прапор, дівчинко, – самовпевнено посміхався він у своєму наметі. – Але тримати цей прапор будуть мої чоловічі руки. Ти сидітимеш тихо.
– Мої руки носили золото Лагідів, генерале, – відповіла я, не відводячи погляду. – Вони втримають і меч.
Він не повірив. Він думав, що євнух і сімнадцятирічна дівчинка – це легка здобич. Як же він помилявся. Того ж вечора, коли його кров омила коріння мого похідного шатра, я вийшла до солдатів, тримаючи його відрубану голову за волосся.
– Ахілла зрадив Єгипет! – вигукнула я в тишу табору. – Відтепер ваш стратег – Ганімед. Хто має сумніви – нехай вийде вперед!
Ніхто не вийшов. Вони підняли щити. Я стала їхньою царицею війни.
– Вони сильні на суші, царице, – говорив мені Ганімед, схилившись над картою підземних акведуків Александрії. – Римські легіони не зламати. Але вони хочуть пити. Александрія п'є воду з Нілу крізь ці канали. Що, як ми напоїмо їх морем?
– Зроби це, – наказала я. – Нехай вони дізнаються, яка на смак єгипетська помста.
Я особисто спускалася в підземелля, тримаючи смолоскип, і дивилася, як великі дерев'яні колеса качають солону морську піну в цистерни Брухіона. Я заплющувала очі й уявляла, як Клеопатра підносить до губ золотий кубок, очікуючи солодкого фалернського вина, а натомість відчуває на язику гіркий, мертвий смак моря. Я чула їхні крики відчаю крізь стіни. Надія на швидку перемогу здавалася такою близькою… такою реальною, але я ще не знала, що за горизонтом уже збиралися свіжі сили ворога.
***
Далі буде.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
""Арсіноя. Забута тінь на сходах Артеміди" (продовження 3)"
• Перейти на сторінку •
""Арсіноя. Забута тінь на сходах Артеміди" (продовження 1)"
• Перейти на сторінку •
""Арсіноя. Забута тінь на сходах Артеміди" (продовження 1)"
Про публікацію
