Александрійське полум'я

…Холод. Мармур під моїми босими ногами завжди був холодним, але сьогодні він здається крижаним. Я чую цей звук. Його ні з чим не переплутаєш. Важкий, ритмічний брязкіт залізних римських каліг об священні сходи храму Артеміди. Вони йдуть по мене. Жерці навколо кричать, благають богів про милосердя, згадують стародавній закон «асилії», але хіба залізо Антонія колись зважало на богів? Хіба моя сестра Клеопатра колись боялася проклять?
Я стою на вершині сходів в Ефесі, вдихаю душне, передгрозове повітря і відчуваю на губах дивний присмак. Сіль. Знову ця проклята сіль. Вона переслідує мене все життя. Римські легіонери на чолі з центуріоном проходять перші мармурові колони. На небі спалахує блискавка, розрізаючи хмари над Ефесом червоним світлом. Цей колір повертає мене туди, де все почалося. У ніч, коли Александрія перетворилася на гігантський жертовник.

Червоне заграва танцювала на мармурових обличчях німф у нашому саду в Брухіоні, перетворюючи білий камінь на свіжу кров. Горіла гавань. Горіли мої дівочі ілюзії. Мені було сімнадцять, і я дивилася у вікно на мою Александрію –величне місто, збудоване з білого мармуру та вапняку, що світилося під єгипетським сонцем мов перлина на березі синього моря. Я бачила вдалині Фароський маяк, цей гігантський триповерховий стовп світла, який зараз тонув у диму палаючих кораблів. Я бачила широкі, прямі як стріла проспекти, що перетинали місто, де зазвичай вирував натовп греків, єгиптян та юдеїв. Палац Брухіон, наша родова цитадель, з його розкішними колонадами, мозаїчними підлогами, де були викладені сцени полювання, та тінистими садами з екзотичними птахами, перетворився на пастку. За його стінами Цезар палив наш світ, щоб зігріти мою старшу сестру. Клеопатра ділила ложе й долю з цим лисим римським генералом. Вона обрала шлях рабині, яка купує трон ціною підкорення Риму власним тілом. А я відчувала, як усередині мене закипає крижана лють нашої династії Лагідів.
Важка завіса тоді хитнулася, і до покоїв влетів Ганімед. Мій вірний, добрий Ганімед. Його обличчя було сірим від кіптяви. За його спиною вже чулися крики латиною – римські патрулі обшукували сусідні кімнати.
– Сядь, дитино, – важко дихаючи, прохрипів він, вихоплюючи з-за пояса ніж для сувоїв. – Сядь і заплющ очі. Птолемея-хлопчика вони вже закрили в покоях. Клеопатра віддала палац лисому генералу. Наш єдиний шлях – до армії Ахілли. Але царівна не вийде крізь стічні канали.
– Тоді вийде воїн, – відповіла я, і мій власний голос злякав мене своєю твердістю.
Я пам'ятаю шелест, з яким моє довге темне волосся падало на мозаїку підлоги. З кожним пасмом з мене спадала дитинна безтурботність.
– Ти тепер не молодша принцеса, Арсіноє, – шепотів Ганімед, накидаючи на мою хлопчачу голову брудний каптур. – Ти тепер – смерть для своєї сестри. Або вона для тебе!..
Ми повзли крізь гнилі підвали, чуючи, як нагорі з тріском руйнується Велика Бібліотека, ховаючи під попелом мудрість віків. Коли наш маленький рибальський човен відірвався від причалу, я озирнулася на палаючий палац. Я знала, що Клеопатра там.

«Дивись на цей вогонь, сестро, – думала я. – Він незабаром погасне.
А от моя лють – ні».

Далі буде.