Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Вовк (1973) /
Проза
"Арсіноя. Забута тінь на сходах Артеміди" (продовження 1)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Арсіноя. Забута тінь на сходах Артеміди" (продовження 1)
Александрійське полум'я
…Холод. Мармур під моїми босими ногами завжди був холодним, але сьогодні він здається крижаним. Я чую цей звук. Його ні з чим не переплутаєш. Важкий, ритмічний брязкіт залізних римських каліг об священні сходи храму Артеміди. Вони йдуть по мене. Жерці навколо кричать, благають богів про милосердя, згадують стародавній закон «асилії», але хіба залізо Антонія колись зважало на богів? Хіба моя сестра Клеопатра колись боялася проклять?
Я стою на вершині сходів в Ефесі, вдихаю душне, передгрозове повітря і відчуваю на губах дивний присмак. Сіль. Знову ця проклята сіль. Вона переслідує мене все життя. Римські легіонери на чолі з центуріоном проходять перші мармурові колони. На небі спалахує блискавка, розрізаючи хмари над Ефесом червоним світлом. Цей колір повертає мене туди, де все почалося. У ніч, коли Александрія перетворилася на гігантський жертовник.
Червоне заграва танцювала на мармурових обличчях німф у нашому саду в Брухіоні, перетворюючи білий камінь на свіжу кров. Горіла гавань. Горіли мої дівочі ілюзії. Мені було сімнадцять, і я дивилася у вікно на мою Александрію –величне місто, збудоване з білого мармуру та вапняку, що світилося під єгипетським сонцем мов перлина на березі синього моря. Я бачила вдалині Фароський маяк, цей гігантський триповерховий стовп світла, який зараз тонув у диму палаючих кораблів. Я бачила широкі, прямі як стріла проспекти, що перетинали місто, де зазвичай вирував натовп греків, єгиптян та юдеїв. Палац Брухіон, наша родова цитадель, з його розкішними колонадами, мозаїчними підлогами, де були викладені сцени полювання, та тінистими садами з екзотичними птахами, перетворився на пастку. За його стінами Цезар палив наш світ, щоб зігріти мою старшу сестру. Клеопатра ділила ложе й долю з цим лисим римським генералом. Вона обрала шлях рабині, яка купує трон ціною підкорення Риму власним тілом. А я відчувала, як усередині мене закипає крижана лють нашої династії Лагідів.
Важка завіса тоді хитнулася, і до покоїв влетів Ганімед. Мій вірний, добрий Ганімед. Його обличчя було сірим від кіптяви. За його спиною вже чулися крики латиною – римські патрулі обшукували сусідні кімнати.
– Сядь, дитино, – важко дихаючи, прохрипів він, вихоплюючи з-за пояса ніж для сувоїв. – Сядь і заплющ очі. Птолемея-хлопчика вони вже закрили в покоях. Клеопатра віддала палац лисому генералу. Наш єдиний шлях – до армії Ахілли. Але царівна не вийде крізь стічні канали.
– Тоді вийде воїн, – відповіла я, і мій власний голос злякав мене своєю твердістю.
Я пам'ятаю шелест, з яким моє довге темне волосся падало на мозаїку підлоги. З кожним пасмом з мене спадала дитинна безтурботність.
– Ти тепер не молодша принцеса, Арсіноє, – шепотів Ганімед, накидаючи на мою хлопчачу голову брудний каптур. – Ти тепер – смерть для своєї сестри. Або вона для тебе!..
Ми повзли крізь гнилі підвали, чуючи, як нагорі з тріском руйнується Велика Бібліотека, ховаючи під попелом мудрість віків. Коли наш маленький рибальський човен відірвався від причалу, я озирнулася на палаючий палац. Я знала, що Клеопатра там.
«Дивись на цей вогонь, сестро, – думала я. – Він незабаром погасне.
А от моя лють – ні».
Далі буде.
…Холод. Мармур під моїми босими ногами завжди був холодним, але сьогодні він здається крижаним. Я чую цей звук. Його ні з чим не переплутаєш. Важкий, ритмічний брязкіт залізних римських каліг об священні сходи храму Артеміди. Вони йдуть по мене. Жерці навколо кричать, благають богів про милосердя, згадують стародавній закон «асилії», але хіба залізо Антонія колись зважало на богів? Хіба моя сестра Клеопатра колись боялася проклять?
Я стою на вершині сходів в Ефесі, вдихаю душне, передгрозове повітря і відчуваю на губах дивний присмак. Сіль. Знову ця проклята сіль. Вона переслідує мене все життя. Римські легіонери на чолі з центуріоном проходять перші мармурові колони. На небі спалахує блискавка, розрізаючи хмари над Ефесом червоним світлом. Цей колір повертає мене туди, де все почалося. У ніч, коли Александрія перетворилася на гігантський жертовник.
Червоне заграва танцювала на мармурових обличчях німф у нашому саду в Брухіоні, перетворюючи білий камінь на свіжу кров. Горіла гавань. Горіли мої дівочі ілюзії. Мені було сімнадцять, і я дивилася у вікно на мою Александрію –величне місто, збудоване з білого мармуру та вапняку, що світилося під єгипетським сонцем мов перлина на березі синього моря. Я бачила вдалині Фароський маяк, цей гігантський триповерховий стовп світла, який зараз тонув у диму палаючих кораблів. Я бачила широкі, прямі як стріла проспекти, що перетинали місто, де зазвичай вирував натовп греків, єгиптян та юдеїв. Палац Брухіон, наша родова цитадель, з його розкішними колонадами, мозаїчними підлогами, де були викладені сцени полювання, та тінистими садами з екзотичними птахами, перетворився на пастку. За його стінами Цезар палив наш світ, щоб зігріти мою старшу сестру. Клеопатра ділила ложе й долю з цим лисим римським генералом. Вона обрала шлях рабині, яка купує трон ціною підкорення Риму власним тілом. А я відчувала, як усередині мене закипає крижана лють нашої династії Лагідів.
Важка завіса тоді хитнулася, і до покоїв влетів Ганімед. Мій вірний, добрий Ганімед. Його обличчя було сірим від кіптяви. За його спиною вже чулися крики латиною – римські патрулі обшукували сусідні кімнати.
– Сядь, дитино, – важко дихаючи, прохрипів він, вихоплюючи з-за пояса ніж для сувоїв. – Сядь і заплющ очі. Птолемея-хлопчика вони вже закрили в покоях. Клеопатра віддала палац лисому генералу. Наш єдиний шлях – до армії Ахілли. Але царівна не вийде крізь стічні канали.
– Тоді вийде воїн, – відповіла я, і мій власний голос злякав мене своєю твердістю.
Я пам'ятаю шелест, з яким моє довге темне волосся падало на мозаїку підлоги. З кожним пасмом з мене спадала дитинна безтурботність.
– Ти тепер не молодша принцеса, Арсіноє, – шепотів Ганімед, накидаючи на мою хлопчачу голову брудний каптур. – Ти тепер – смерть для своєї сестри. Або вона для тебе!..
Ми повзли крізь гнилі підвали, чуючи, як нагорі з тріском руйнується Велика Бібліотека, ховаючи під попелом мудрість віків. Коли наш маленький рибальський човен відірвався від причалу, я озирнулася на палаючий палац. Я знала, що Клеопатра там.
«Дивись на цей вогонь, сестро, – думала я. – Він незабаром погасне.
А от моя лють – ні».
Далі буде.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
""Арсіноя. Забута тінь на сходах Артеміди" (продовження 2)"
• Перейти на сторінку •
""Арсіноя. Забута тінь на сходах Артеміди""
• Перейти на сторінку •
""Арсіноя. Забута тінь на сходах Артеміди""
Про публікацію
