КАРЛ БРЮЛЛОВ: полотно «ОСТАННІЙ ДЕНЬ ПОМПЕЇ»
або «…остання мить ПОМПЕЇ…»

…І в цю останню, найстрашнішу хвилину Помпеї перестали бути містом окремих людей. Вулкан за мить змив різницю між золотом патриціїв і лахміттям бідняків, між вірою в Христа та служінням Ісіді. На головній вулиці, що вела до моря, безліч людських доль сплелися в одну нажахану, стогнучу юрбу – єдиний живий організм, що в судомах благав про порятунок. У цьому пекельному потоці людського відчаю вже не було імен, а були лише яскраві, трагічні спалахи людського буття.
Праворуч хлопець у розпачі прикривав вовняним плащем білий весільний вінок своєї дівчини, на який уже сипався гарячий попіл, хоронячи їхнє так і не розпочате сімейне життя. Поруч, у напівтемряві кутка, жіночі руки притискали до грудей двох доньок, ховаючи їх від вогняного дощу, поки десь під уламками затихав гавкіт загубленого цуценяти, а старша дівчина востаннє дивилася в бік амфітеатру, де гинуло її перше кохання.
Посеред паніки височів дерев’яний хрест християнського священника, який без остраху молився за спасіння душ своїх ворогів, тоді як язичницький жрець у білому одязі тікав, притискаючи до грудей золоті кубки, які уповільнювали кожен його крок. На коліна падав жадібний лихвар, намагаючись вхопити жменями розсипане золото, яке ще секунду тому було для нього дорожчим за життя, не помічаючи, що над ним уже тріщить важкий кам’яний карниз.
Чотири міцні руки синів несли на плечах немічного паралізованого батька, забувши про всі давні образи, а молодий поет поруч благав ковтнути повітря свою знесилену матір, залишаючи свої безцінні сувої горіти в пилу бруківки.
Чистокровний перський кінь шаленів від страху і вставав на диби, скидаючи свого пихатого господаря-патриція прямо під колеса важких колісниць, які на повній швидкості розбивали розкішний світ аристократії.
Розбита краса світської левиці застигла мертвою на камінні в самому центрі цього жаху, демонструючи тлінність земної розкоші біля плачної маленької дитини.
Місцевий майстер до останнього тримав на голові ящик із рідкісними фарбами, намагаючись запам'ятати пекельний колір неба, якого він уже ніколи не змалює на своїх фресках. І в самому епіцентрі загибелі світу, під захистом тіл люблячої родини, пролунав перший крик новонародженого немовляти, що став останнім подихом усього міста.
Юрба кричала тисячею голосів, але цей крик зливався воєдино. Всі як один бігли, падали, молилися і проклинали, аж поки чорний саван Везувію не покрив їх усіх разом, зрівнявши перед вічністю та закарбувавши цю мить людського відчаю у нерухомому мармурі Часу.