Гортаю в Інтернеті сторінки,
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
Фантастика – то треш у москалів.
Герої їх в минуле повертають
І те минуле так перевертають,
Що всіх перемагають на Землі.
І програні всі битви виграють,
Царів рятують і Союз триклятий.
Хоча б в книжках змогли перемагати,
Бо ж по життю їх всі постійно б’ють.
Та це ліричний відступ. Я зустрів
Оце цікаву книжку «наукову».
Всередину й не глянув, чесне слово,
Адже усе із назви зрозумів.
Про «Геноцид, якого не було».
У книзі про «червоних кхмерів» йдеться.
Із мого покоління не знайдеться
Нікого, хто б не чув про теє зло.
Тоді іще «могутнім» був Союз,
Америку умів перемагати,
Руками не своїми воювати.
А «дядько Сем» в Індокитаї вгруз.
Йшла боротьба найперше за В’єтнам.
В’єтнам Північний комуняки взяли,
Американці Півдню помагали,
Вони товклись безпосередньо там.
Союз же тільки зброю посилав,
Щоб Півночі постійно помагати.
І зброї тої їхало багато.
Конфлікт той і сусідів зачіпав.
Камбоджа і Лаос тоді були,
Як бази комуністів. Там сиділи,
Звідтіль через кордон в бої ходили.
Аж поки врешті-решт перемогли.
Тоді Союз з Китаєм не дружили.
Конфлікти збройні вже тоді були.
Китайці допустити не могли,
Щоб москалі з усіх боків обсіли.
Тож поки боротьба йшла за В’єтнам,
Китайці також гроші укладали,
Свої загони партизанські мали,
Щоб з москалями воювати там.
В Камбоджі у лісах сидів Пол Пот,
Китайські гроші відробляв старанно.
Він для Союзу, звісно був поганий,
Його тут всяко лаяли. Так от,
Поки В’єтнам був зайнятий своїм
І комуністи Південь здобували,
«Червоні кхмери» владу в руки взяли,
Допомогли китайці в тому їм.
Хоч деякі із «кхмерських» тих вождів
В європах вчились та людьми не стали.
При них країна їхня пеклом стала
І тому, певно, Мао лиш радів.
Коли загони «кхмерів» у Пном Пень
Вступили, то їх радо зустрічали.
Війна вже все населення дістала,
Хотілось миру людям хоч на день.
І «кхмери» досить гарно почали,
Бо землю поміщицьку відібрали,
Селянам за підтримку віддавали.
Та лиш до влади справжньої прийшли,
Усіх селян в комуни позганяли
І змусили невтомно працювать
За жменю рису. Всіх підряд карать,
Адже постійно «ворогів» шукали.
Міста для них – найперші вороги.
Тож всіх містян по селах розігнали,
Міста в країні мертвими стояли.
Кому було робить не до снаги,
Тих просто убивали. Щоб убить,
Підозри якнайменшої достатньо:
Ти був інтелігент, умів читати –
Лише за те не мав вже права жить.
Учитель, лікар – то уже тавро.
Монах, священик – вже не маєш жити.
Не кхмер, в’єтнамець – можна тебе вбити.
Лилась на землю щедро людська кров.
Усе під заборону потрапляло:
Без дозволу дитину народить,
За це тебе й дитину можуть вбить,
Закриті школи і лікарні стали
В‘язницями. Всі гроші відмінили.
Тепер працюєш тільки за харчі,
Як чимсь незадоволений – мовчи.
На чужій мові говорить заборонили.
Коли ти окуляри одягав,
Вже підозрілий, вже тебе хапають
І десь на полі рисовім вбивають.
Бо в окулярах жить не маєш прав.
Хоч люди працювали скільки сил
Під наглядом озброєних, одначе
Достатку в їжі з них ніхто не бачив.
Комуна – сотні напівмертвих тіл.
Померлих, вбитих тут же і ховали,
Копали ями в рисових полях
Й тіла скидали. Всюди правив страх,
За непокору миттю убивали.
Жаліли кули – в хід йшли молотки,
Якими люто черепи трощили…
Ніхто не знає скільки люду вбили
За ті чотири роки – як віки.
Хто каже, наче з дев‘яти мільйонів
Населення третину смерть знайшла.
Хтось, що в могили чверть лише лягла.
Кати ж – «червоні кхмери» у погоні
За владою, щоб правити віки.
Війну маленьку узялись почати,
З В‘єтнамом переможно воювати,
Аби добити власний люд-таки.
Від того «кхмерам» і кінець прийшов.
Як тільки на В‘єтнам вони напали,
В‘єтнамці їх по джунглях розігнали.
«Червоним» їм пустили чорну кров.
Китай, який за всім отим стояв,
Образився, рішив В‘єтнам скарати.
Та там змогли Китаю відсіч дати,
Що в нього бойовий і дух пропав.
Пол Пот пізніше десь у джунглях здох.
Поплічники його вже постаріли,
Коли їх половили і судили.
І засудили врешті-решт кількох.
Та їм було вже дев‘яносто літ.
І так, і так прийшов час помирати.
Що їх в такому віці вже карати?
Повільний надто в цьому плані світ…
Та я ж про книжку говорить почав,
Де автор, люто б‘ючи себе в груди,
Доводить, що все вигадали люди.
Ніхто тоді нікого не вбивав.
Все йшло культурно і демократично.
Даремно світ невинних оббрехав…
Я, правда, тої книжки не читав.
Читав другі, іще комуністичні.
З Китаєм тоді гризлись москалі,
Тому такі книжки і випускали,
В яких «червоних кхмерів» проклинали,
Як настрашніше кодло на землі.
Я б, може нині й сумнівався в тім,
Так світ про те так само відзивався,
Недарма ж міжнародний суд зібрався,
Щоб дати, врешті покарання їм.
А що ж тепер змінилося? Чому
У москалів змінилась точка зору?
Та ж під Китаєм ходять на цю пору.
Потрібно ж якось услужить йому.
От і з‘явились «вчьоні», що взялись
Історію по-новому писати,
Приглажувати чорне й обіляти.
Мовляв, ми помилилися колись.
І то для москалів не новина.
Історію вони весь час міняють,
Тому її по-справжньому й не знають.
Країна ж без минулого дурна.
Запутались в історії своїй,
Забулись роду-племені якого,
Вони в майбутнє пруться без дороги,
Тому у них життя – то вічний бій.
Товклися б у Московії вони,
Отам один одного убивали,
Аби лишень нікого не чіпали.
Так ні ж – постійно їм давай війни.
Такий народ, такі поводирі.
Метаються, не знають, де пристати
І всі для них у світі винуваті.
І крутять світ в своїй смертельній грі.