— Так не буває, – подумала вона.
— Так не буває, – прошепотів він.
Але так було...





КИЇВ, ОСІНЬ 2025 РОКУ

Богдан підпирав спиною колону на станції метро й робив вигляд, що зосереджується на своєму телефоні. Насправді він уже з пів години, як заворожений, стежив за незнайомою дівчиною.
[Світиться, як свята на іконі. Очі сяють… Цікаво, кому вона всміхається? Аж у грудях кольнуло... Губами не ворушить, щось розглядає. Може, там просто якась гра?]
Шум і галас у метро поступово перетворювалися на суцільний притишений гул. Уже давно в різних кутках по кілька разів бадьоро відлунали «Червона калина», «Київський вальс», «Червона рута»… А відбою тривоги все не було, і ті, кого вона застала в метро, і хто прибіг сюди, щоб сховатися, і загалом усі, хто сподівався до комендантської години вибратися назовні, втрачали на це надію. Принаймні до п`ятої ранку. Попереду нелегка ніч: рашисти безперервно атакують «шахедами» й ракетами.
Найбільш дзвінкі гурти молоді розташувалися на сходах завмерлої стрічки ескалатора. Там тихо щось наспівували й не збиралися спати. А у величезній залі з мармуровими стінами й кришталевими люстрами натовп з кількасот людей потроху ущільнювався, умощувався, готувався до сякого-такого відпочинку. Тісно, зате гуртом не страшно. Навпаки, тільки впевненості набираєшся: разом вистоїмо. Перекидалися жартами, розмовляли зі знайомими, годували дітей, діловито шукали «поїлку» й туалет, брали в чергових розкладні рибальські стільчики чи кріселка. Уздовж однієї платформи, ближче до початку тунелю, постало кілька малих наметів. Десь лунко гавкав песик. Їх тут було чимало, але зазвичай сиділи тихо. Коти мовчки щулилися в переносках або на руках у господарів – здається, дуже переживали за них.
За когось завжди переживаєш більше, ніж за себе.
Мама Богдана сиділа біля нього на карематі й теж не відривалася від телефону: які останні новини, де зараз родичі, що там нагорі, що там у чоловіка? Він у них воїн... Мала Маринка спала, скрутившись калачиком і поклавши голову мамі на коліна. «Завтра Маринці в дитсадок, увесь день, мабуть, в укритті просидять. Якщо дитсадок там іще стоїть», – подумала мама. Вона тяжко, зі схлипом зітхнула, вкрила дочку поверх ковдри курткою, бо з тунелю тягло холодом. Глянула на сина – випускний клас, а яке те навчання, коли майже все онлайн? І раптом вона відволіклася від сумних думок.
Її син саме зосереджено дивився кудись убік, а не в телефон. Це було дивно. Мама простежила за його поглядом і побачила під однією з колон дівчинку, яка, звісно, теж «сиділа в телефоні». Екран підсвічував знизу її симпатичне личко й пухнасті кучері, розсипані по плечах.
Немолода жінка, що розстелила свою ковдру біля маминого каремата, теж помітила, як захоплено хлопець задивився на дівчинку, і жінки всміхнулися одна одній. Тут, в укритті, легко порозумітися, і вони подумали приблизно про те саме: «Діти виросли у війну, миру ще не знали… А почуття не питають, чи дощ чи сніг, чи війна чи мир».

ОДНА З НАТОВПУ ЧИ ЄДИНА?

Дівчина, яку звали Богданою, або просто Даною, а для друзів – Данкою, раптом подивилася перед собою, ніби хтось її покликав. Вона примостилася біля мами на надувному матраці. Мама з головою закуталася в ковдру і спала – домовилися спати по черзі, бо матрац один, і то добре, що мама встигла його прихопити. Він зберігався на антресолях ще з мирних, часів, коли татко жив з ними й вони разом їздили на пляж. А тато давно на фронті, і вони з мамою все йому давно пробачили.
Мама спала міцно, стомилася за день у своїй лікарні. Кішка-Флешка в переносці теж спала. А Дані спати не хотілося зовсім. Щось її все-таки тривожило, заважало зосередитися на кумедному ролику. Раптом вона помітила хлопця, який здалеку уважно дивився на неї. Надто уважно! Дівчина швидко схилилася над телефоном. Вона трохи занервувала.
[Ох і погляд… Мурашки по спині! Я його не знаю. Ніде не зустрічала. Звідки він мене знає?]
А з Богдана натомість трохи спала напруга.
[Вона мене помітила! Ось ми й законтактували… Могли б тут зустрічатися під частривог… Ой, ні! Краще «на землі»...]
Не хотілося думати про страшне й сумне, але куди ж від нього подітися? А в тому, що вони зустрічатимуться: чи в укритті, чи в парку, чи деінде – він був майже впевнений, і його серце стрибало весело, як м`ячик, а все тіло наливалося неочікуваною радістю. Він милувався дівчиною і помітив, що вона крадькома ще разів зо два глянула в його бік.
[Яка мила… Світлячок… А якщо скінчиться тривога й незнайомка піде звідси, а я її потім не знайду?]
Таке вже траплялося не раз: побачить гарну дівчину, тільки подумає, що добре було б познайомитися, і тут раз – вона розчиняється в натовпі, сходить на своїй зупинці чи зникає в якомусь будинку. Богдан ніколи не знаходив причини, щоб заговорити. Не вистачало, як кажуть, нахабства. Часу йому теж постійно не вистачало. А з дівчатами у класі він просто дружив. Їхній клас завжди був дружним, навіть називали одне одного сестричками й братиками, але ж це зовсім не те… Чарівні незнайомки інколи з`являлись і зникали, як міражі, і він, зрештою, швидко про них забував.
Та це був не той випадок. Такого ніколи не бувало раніше, і на Богдана раптом накотив страх.
[Вона зникне, і я навіть не познайомлюся з нею… Або кудись виїде, і тоді я її ніколи не побачу… Ні, це неможливо! Я справді можу її загубити.]
Раптом він збагнув, що мусить негайно підійти до неї, познайомитися й попросити у неї номер телефону.
[Саме зараз. Терміново. Вже йду. Вперед!]
Сам не збагнув, як це несподівано з ним сталося. Навіть за мить вигадав причину, щоб заговорити з дівчиною.
— Ма, я на пару хвилин відійду.
— Іди…

ПОВ`ЯЗАНІ ПАВЕРБАНКОМ

Богдан на затерплих ногах рушив до дівчини. Пощастить чи ні?
Дана непомітно кинула нього спідлоба ще один погляд. Спина в неї вирівнялася й наче задерев`яніла.
[Ой! Ой-ой-ой, здається він іде сюди… Обминає людей… Точно, йде до мене… Так, я нічого не бачу, на нього не звертаю уваги...]
— Привіт! Вибач… Можна тебе попросити? Ти не могла б мене врятувати? – Богдан це вимовив без пауз і відчув приплив сміливості.
[Погляд зляканий чи розгублений… Вона мале беззахисне зайченя…]
— Чому це… Чому тебе треба рятувати?
[Фух, наче нормальний хлопець. Заговорив – і хочеться йому довіряти. Голос тихий… теплий.]
— Та тут, розумієш, телефон треба підзарядити. Ось перехідник. А павер забув дома.
Вона знизала плечима.
— Ну… можна.
[От же ж, що вигадав! Сказати, що на станції десь є точки підзарядки? Ні, промовчу...]
Богдан було подав їй руку, але вона прудко підвелася сама, хоча й помітила його порив. Мама спала. Кішка блиснула в переносці очима.
Дівчина діловито кивнула Богдану головою, в бік лави, даючи зрозуміти, що їм треба відійти від їхньої «стоянки».
— У мене в самої на зарядці. Але я не відключаю, хоч акумулятору це не подобається, – усміхнувшись, вона показала на рюкзак, що був у неї не на спині, а на животі, і з нього тягнувся перехідник до телефону, якого вона не випускала з рук.
Богдан і собі всміхнувся. Його телефон ще не розрядився, та й павер лежав у маминому тривожному рюкзаку, але що він міг вигадати краще? Це був єдиний шанс. Головне, що тепер він розмовляє з дівчиною, і так все просто вийшло!
[Вона говорить зі мною, вона йде зі мною… У неї саме такий голос, як я й подумав. Я б хотів його чути й чути!]
На кам`яній лаві, де вони хотіли покласти гаджети, вільного місця не було, тож вони просто зупинилися біля неї, і дівчина під`єднала телефон Богдана до свого павера в рюкзаку. Ситуація виявилася трохи дивною, обоє зніяковіли. Богдана вирішила розрядити обстановку:
— Смішно, ми наче прив`язані.
— Ага, прив’язані. Чи пов`язані павером. Міцно й надійно, – пожартував Богдан, ще більше підкресливши незвичність ситуації.
Шалена радість в його душі просто зашкалювала й заливала обличчя червоним рум`янцем.
[Стояв би так усю ніч...]
Дана поклала свій телефон, не від`єднавши його, у кишеньку рюкзака і трохи попорпалася в ній, ніби щось шукаючи, – не хотіла, щоб хлопець помітив, як вона знітилася.
[Здається, я червонію. І він таке говорить... Стоїмо тут, наче пара закоханих! А як же N, моя таємна любов? Ой, не знаю, вже й забула… Стояла б так усю ніч…]

ДИВНИЙ ЗБІГ

Загалом обом сподобалося бути пов`язаними, але довго їм так постояти не вдалося. Бабусі на довгій лаві дружно посунулися й гукнули «молодьож» посидіти. Дана сіла скраю, дістала свої гаджети з рюкзака й поклала біля себе на лаву, хлопець поклав і свій телефон – екраном донизу. Він не сів біля дівчини, бо довелось би щільно до неї притиснутися. Дана оцінила і цей момент.
[Він порядний хлопець, як сказала б мама. І він хвилюється… Ой, чогось я сама хвилююсь. І невже це я, Данка, до якої хлопці заграють мало не щодня, хоча це її мало колише? І я вперше не знаю, що сказати, як поприколюватися...]
— Як добре, що існують павербанки! – знову спробував пожартувати Богдан, а хотів сказати: «Як добре, що існуєш ти». Він присів навпочіпки перед дівчиною і знизу вгору подивився їй прямо в очі. У цю мить ніби щось спалахнуло між ними. «Мене вдарило блискавкою», – подумав Богдан. «Він мене обпалив. Очима!» – промайнуло у Дани в голові.
Вони завмерли на якісь миті, але їм здалося, що пройшло багато часу, поки вони розмовляли очима й думками.
[Яка ж ти гарна! Я такої ніколи не бачив!]
[Який ти гарний і милий! Ти мене зачарував!]
Нарешті пошерхлими губами він промовив, удаючи просто чемного хлопця:
— Дякую, ти мене виручила.
— Нема за що. А як тебе звати?
— Ой, вибач, я ж навіть не представився! – він підскочив і виструнчився: – Богдан!
А потім жартома вклонився і простягнув руку. Йому довелося трохи почекати… Дана завмерла, і її великі очі стали ще більшими. «Так не буває», – подумала вона. Поклавши холодну долоньку в його долоню, видихнула:
— Богдана. Або просто Дана.
— Так не буває, – прошепотів він.
Але так було.
Богдан і Богдана.
І знову щось його підштовхнуло вчинити так, як він досі ніколи не чинив. Він раптом нахилився й доторкнувся губами до її долоньки.
Церемонія її розсмішила, і зрештою обоє розсміялися.
Людей навколо наче й не існувало. Але хтось посунувся ще далі на лаві, і Богдан таки сів біля Дани-Богдани. Між ними були тільки гаджети.
І ось тоді час почав летіти аномально швидко, кидаючи їх обох то в минуле, то в майбутнє.

ОБМІН ІНФОРМАЦІЄЮ. ТЕМНІ СТОРІНКИ ІСТОРІЇ

Спочатку вони обмінювалися короткою інформацією: про свої будинки, про школи, класи, укриття й таке інше. Дана встигла признатися, що не любить хімію, тож навряд чи стане медиком, як її мама, і що їй найбільше подобається історія. Богдан обожнював математику – цю любов йому прищепили змалечку, а ще готувався стати айтішником, як тато.
Невдовзі вони, як їм здавалося, усе вже знали одне про одного, принаймні спілкувалися «без масок» і могли порозумітися з пів слова. Або й без слів.
— Ви теж, мабуть, живете недалеко від метро? Помітив у вас домашні речі.
— Ага. Метро – наш другий дім!
— Виходить, ми майже сусіди. І школи стоять досить близько…
[Як же мені сказати, що я хочу з тобою зустрічатися... Ти погодишся?]
— Дивно, я тут живу все життя, а ніколи тебе не бачила.
[Схоже, що ти хочеш зі мною ще побачитися… І я хотіла б тебе бачити часто…]
— Так ми «не тутешні»! Мої юні роки проминули в Чернігові.
— Ти що, там був і в блокаду?
— Був, тижнів зо два чи трохи довше. Нас дід вивіз лісами. А ви тоді не думали кудись виїхати?
Він усе ще побоювався, що дівчина може кудись зникнути.
— У мами була така думка – відправити мене з бабусею. Ми вже й на сумках сиділи, але так і не знялися з місця. Бабуся категорично не хотіла, і взагалі ми тут зроду-віку живемо, чого нам кидати Київ? Мій дід був відомим лікарем, і бабуся, і мама. Вона тут потрібна. Правда, перший місяць було дуже страшно. Мама казала, що багато її знайомих виїхало за кордон, тоді брали й без документів. Але розкажи краще ти! Ви дуже ризикували.
Богдан спохмурнів, але почав розповідати.
— Тато хотів одразу нас відправити якнайдалі. Він пішов у тероборону, допомагав армії. Вони зупинили орків під містом. Але почалася облога, і тато за нас переживав, а ми – за нього, і нікуди не хотіли їхати. Він доручив мені маму й Маринку, і пам`ятаю, що в перші дні я тільки те й робив, що вистоював у довжелезних чергах: за дитячим харчуванням, за якимись продуктами, за хлібом, потім були черги й до волонтерського генератора на підзарядку. Про новини дізнавався в чергах, а ще в сусідів був раритетний приймач на батарейках, то ловили місцеве радіо. Інтернет, бувало, пробивався, а світло зникало. Найгірше стало без води, і коли її підвозили, то давали по відру в одні руки. Ще я носив воду зі Стрижня – річечка така біля нас. Чоловіки у дворі наколочували коктейлі проти танків, а ми з хлопцями шукали для них пляшки – такий був бойовий настрій.
— Знаю. Ой, вибач, що перебила. Ми теж готувалися! Не повіриш, ми з мамою порпалися у сміттєвих баках, шукали пляшки для тих коктейлів Молотова… Але якби орків не натовкли під Києвом… – Дана махнула рукою, мовляв, що там казати й згадувати. – «Байрактар» – тоді була моя улюблена пісня. А тепер ми вже до всього звикли.
— Так, тепер ми вже до всього звикли. А тоді було якесь жахіття. Орки нас безперервно тупо обстрілювали ракетами і снарядами, скидали авіабомби на будинки, на черги. Одну ніч ми ховалися в підвалі, але Маринка почала кашляти в холоді, то ще чотири ночі ми пересиділи з коляскою в коридорі до ліфту, і сусіди там сиділи.
— Як ми тепер: стелимося у своєму коридорі, коли ночуємо дома!
Богдан ствердно кивнув, а думками був у минулому:
— Коли скинули бомбу на школу неподалік, ми перейшли під обстрілами до діда й бабусі, у приватний сектор. Там було краще, але теж небезпечно, бо стріляли й по таких вуличках, і старий дерев`яний дім міг просто загорітися від якихось уламків. А потім… Потім у нас не стало квартири.
Богдан замовк, згадавши, яким побачив тоді свій під`їзд. На залишках стін вітер гойдав якесь шмаття, що нагадувало знайомі штори і шпалери... І більше нічого…
Дана відчула його біль і теж мовчала. Нарешті хлопець знову заговорив:
— Дід сказав мамі, що треба дітей рятувати, бо йде така дика орда, якої світ не бачив. Вони з бабусею вирішили виїхати і нас вивезти. Їм так не хотілося кидати будинок і все нажите, з кожним деревом прощалися й обіцяли повернутися. А виїхати вже було нереально. Тоді ще стояв міст через Десну, єдиний шлях. Але міст обстрілювали, човни – теж.
— Я знаю, що люди, які виходили з облоги, часто гинули. І що через Чернігів орки до Києва не прорвалися! Ми взагалі-то дивилися з істориком відео про вашу оборону.
— Класно, що ти це бачила. Якби ще ти побачила нашу таємну «дорогу жаху»! Дід, на щастя, добре знав ті хащі. З нами їхали й сусіди, теж п`ять душ у машині, і ми по-воєнному тримали між машинами відстань: якщо одну накриє, то друга може вціліти.
— А де тепер дід з бабусею?
— Та вони наїздилися: і з нами жили, і додому поверталися, а тепер зняли хату в селі, тут від нас недалеко їхати. А ми живемо у квартирі татового друга, нас теж «пустили пожити»: дружина цього друга виїхала з дітьми в Чехію ще в перші дні... Він сам на фронті. Мій тато теж воює – на Сумщині.
— А мій на Донбасі.
Знову збіг, але нічого дивного: у багатьох тати на фронті…
— Бабуся довго не могла заспокоїтися після того, як побачила, скільки орки всього в Чернігові поруйнували… І все повторювала: «Чому, ну чому на другий день вдарили саме по СБУ?». Там згорів архів: якісь радянські документи – свідчення про злочини влади, справи репресованих НКВС. Це був каральний орган.
— Я в курсі.
— Отож уяви, архів НКВС відкрито, його вже оцифровують, і тут тисячі документів зникають!
— Мабуть, це все ж невипадково. Рашисти всюди крадуть або палять архіви. А їхні предки те саме робили з нашими літописами.
— Я чую думку знавця історії! Так, стара будівля вся вигоріла, а там була і справа бабусиного діда, «ворога народу». Він, до речі, був учителем української мови. А про те, що його в 38-му розстріляли в підвалі тієї ж контори, бабуся довідалася всього років із десять тому. Отримала відповідь на свій запит і все збиралася піти почитати документи, але так і не змогла, напевно, жив якийсь страх – на генетичному рівні.
— А може, їй було просто боляче торкатися всього цього? І я думаю, що в тих документах вона правди не знайшла б.
— Я їй те саме казав. Крім того, я дещо знайшов в інтернеті.
[Він так по-дорослому зі мною розмовляє… І я наче на уроці історії…]
Бабусі на лаві прислухалися до цих недитячих розмов, сумно похитуючи головами. Богдан це помітив.
— Я тобі колись більше розкажу, якщо тобі буде цікаво.
[Май на увазі, це плани на майбутнє…]
— Мені цікаво.
[Це що, плани на майбутнє? Слухатиму все, про що ти розповідатимеш!]
— А моя бабуся живе сама, до нас переїхати зі своєї квартири не хоче, каже, що нічого не боїться, – Дана додала з гордістю за бабусю: – Ходить з подругами плести сітки для солдатів. Ми теж у школі на перервах плетемо, в коридорах.
Богдан кивнув з розумінням.
— І ми теж. Приходь, подивишся на наші сітки. Можна мені записати твій номер телефону?
[Нарешті я про це спитав…]
— Угу. Пиши.
Богдан записав продиктований номер, набрав і почув приємну мелодію.
— Порядок. Дякую! Ти не проти, якщо я тобі дзвонитиму?
[Тепер ми з тобою зможемо бачитися…]
Дана схилилася над екраном, перевіряючи новий номер. Тихо відповіла, ніби між іншим:
— Не проти… Чому б ні?
[Так, не проти! Нарешті ти це сказав… І ми будемо зустрічатися… Гуляти Києвом…]
Телефони були заряджені, номери збережені, тож Богдан і Дана підвелися з лави й подякували бабусям, які закивали головами, усміхаючись, наче своїм онукам, і дивилися їм услід із теплом і сумом.

ЗНАЙОМСТВО З МАМАМИ Й ГОРОСКОПИ. ФЛЕШКА ЗНАЄ, ЩО РОБИТЬ

Походити залом їм не вдалося, бо вони тільки заважали людям, що всюди сиділи й лежали. Дана запропонувала провідати Флешку – її кицюню, якій було самотньо у переносці. Виявилося, що мама вже не спала, сиділа на матраці, сонно й стривожено дивлячись на дочку:
— Дано, куди ти пропала? Я схопилася, дивлюся – тебе немає!
— Мамусю, вибач, я весь час була поряд! А це мій товариш… мій знайомий, Богдан.
[Як же його назвати? МОГО Богдана?]
Богдан, який стояв за Даною, злегка вклонився і пробурмотів «доривечір».
[Ого, здається, це оглядини!]
Данина мама кивнула йому і справді «оглянула» своїм уважним лікарським поглядом, трохи напруживши очі без окулярів, і раптом звичним жіночим жестом швидко поправила свою розкуйовджену зачіску. Хлопець інтуїтивно відчув, що це можна вважати позитивним знаком.
— Мам, ми ще трохи погуляємо, – і Дана, показуючи, нібито давно знає хлопця, взяла його за руку й повела за колону.
— Добре, а ви, «товаришу», відповідаєте за її безпеку!
Мама була впевнена, що раніше не бачила цього хлопчика серед Даниних друзів. «Розпитаю потім», – вирішила вона.
— Вибач, що я тебе підставила, – шепнула хлопцю Дана, щойно вони трохи відійшли.
— Та ні, нічого!
[Я не був готовий знайомитися з твоєю мамою, але яке це має значення, коли час не чекає? Твоя мама ще й не підозрює, що відтепер я буду з тобою…]
— Може, підійдемо й до моїх? Он моя мама дивиться в наш бік.
Дана вагалася. Їй було боязко, бо це ж була не чиясь мама, а його. І все ж вона погодилася, й надалі граючи роль сміливої і впевненої в собі дівчини, нібито для неї це було запросто.
Богдан теж грав свою роль бодигарда, який відповідає за безпеку дівчини, і він повів її до свого табору, злегка обіймаючи за плечі.
Там ніхто не спав: Маринка наминала бутерброд, а мама про щось тихо розмовляла із сусідкою.
— А ви не спите? Знайомтеся! Мамо, це Богдана… Дана.
— Добрий день, – привіталася Дана.
— Добрий! Чи то день, чи то ніч, чи вже скоро ранок…
В очах сина мама побачила стільки щастя й благання, що вона нічого не спитала.
— У вас однакові імена, як цікаво! Діти, ви, мабуть, зголодніли, а в нас є смачні бутерброди і чай у термосі.
— Угу, а ще батончики, – прожувавши, вставила Маринка, – у нас нічний сніданок або ранкова вечеря.
— Маринко, це нічний обід! – підіграв Богдан.
Сестричка не засміялася й подивилася на Дану спідлоба.
— У якому ти класі?
— У десятому. А ти?
— А я скору піду в перший клас! Тобі наш Богдан подобається? – не до ладу запитала Маринка.
Дана почервоніла й мало не вдавилася гарячим чаєм, якій саме відпила з пластикового стаканчика. Мама застережливо поклала свою руку Маринці на плече, натякаючи, що не треба чіплятися до людей. А Богдан серйозно дивився на Дану, ніби чекав відповіді.
[Як мені сказати при всіх? Я готова провалитися крізь землю, під метро. А він чекає… Данко, ну ти ж рішуча, скажи правду! Ніби жартома…]
— Подобається… А тобі?
Богданові очі засяяли, а Маринка підвелася й ревниво притулилася до нього:
— Це мій найкращий братик!
Вона всіх розвеселила, і все ж Дана почувалася не в своїй тарілці. На її щастя, мама запросила їх з Богданом посидіти на матраці, поїсти й подивитися за речами, поки вони з донею прогуляються.
Тож Богдан і Дана, притулившись спинами до колони, а плечима одне до одного, зручно сиділи й тихо гомоніли, роздивляючись різні фото в телефонах. Дана сказала, що цікаво було б погуглити гороскоп, бо цієї ночі відбувається багато дивних збігів. Богдан зауважив, що не захоплюється гороскопами.
— Я просто не вірю в них.
[Я просто боюся... Ще, чого доброго, гороскоп буде проти нас!]
— Я теж не дуже вірю, хоча б тому, що там треба знати точну годину чи навіть хвилину народження – ціла наука. Може, хоч гляньмо про характери? Це завжди звучить більш-менш правдоподібно. У нас навіть класна вивчає наші характери за гороскопами.
— Ну, якщо вже й класна вивчає! – Богдан засміявся.
— Та нам однаково, це ні на кого не впливає, хіба що тільки на неї. Мабуть, важко нас інколи зрозуміти чи виправдати…
[З ним так легко домовлятися! Ми на одній хвилі.]
— Ти хто? Терези? Хвилинку, хай нам розкаже ШІ. Ой ні, людей побудимо, усі чутимуть. Читаємо: «Уникає сварок, конфліктів, товариський… інтелігентний, романтичний, обожнює подорожі… прагне гармонії, має гарні манери, цінує красу». Гарний характер! Але «часто вагається».
— Повір, що дещо я вирішую швидко й безповоротно! А про тебе? Дай мені прочитати: «Водолій: характер новаторський, творчий, доброзичливий… інтелектуальна особа, чарівна, дотепна, незалежна, вперта… любить подорожі, завжди готова прийти на поміч».
Усе, написане в гороскопах, приємно лоскотало нерви. Звичайно, найцікавіше було дізнатися про сумісність знаків, і вона їх порадувала: знову збіг! А втім, якби вони про це не прочитали, нічого б не змінилося. Вони підходили одне одному, як дві половинки яблука, як би банально не звучало це порівняння.
Маринка з мамою повернулися, і Дана аж тепер згадала, що не приласкала Флешку. Маринці пообіцяла, що покаже їй кицю. Вони з Богданом повернулися до Даниної мами, яка, побачивши, що донька не сама, заспокоїлася і знову прилягла відпочити. Дана перекинула рюкзак на спину, і Флешка радо перемістилася до неї за пазуху, звідки з цікавістю виглядала у розріз худі.
Маринка зраділа киці, і навколо Флешки одразу виникла така собі маленька мирна оаза – незвичайна радість серед невеселої атмосфери укриття. Мама пересіла до сусідки на ковдру, а дівчатка бавилася з кішкою, і Дана навіть доручила Маринці тонкий повідець, намотавши його малій на руку:
— Киця може злякатися і втекти аж туди, в тунель.
— Яка вона гарна, пухнаста! – усе раділа Маринка, і, щоб не образити брата, мала розумниця додала: – І твоя Богдана теж дуже гарна й кучерява!
Богдану було приємно, що сестричка сказала «твоя Богдана». Він милувався тим, як Дана пестить свою кішку, навіть теж потримав тваринку на руках, і вона йому довірливо помурчала.
— Цікаво. Флешка рідко йде до чужих на руки, – зауважила Дана.
— Флешка знає, що робить! – засміявся Богдан. І кішка-Флешка всміхнулася обом.
Зрештою Флешка знову пішла спати в переноску, а Богдан і Дана сховалися в якомусь закутку.

ІНШІ МОМЕНТИ СТИСНУТОГО ЧАСУ

Високо над ними, на поверхні, гидко деренчали ворожі безпілотники, краяли небо прожектори, пролітали зі свистом ракети, але вони цього не бачили, не чули й почувалися щасливими.
А час усе летів і стискався, і вони не мали його так багато, щоб витрачати даремно. Вже відверто дивилися в очі одне одному, і не просто без недовіри, а й без сумнівів: це назавжди.
— Я тобі не хотіла казати, але тепер скажу, – Дані вперше захотілося поділитися з кимось своїм найбільшим болем. – Мій тато… Словом, мама йому не пробачила, і він від нас пішов. Якраз перед повномасштабною.
Вона з викликом подивилася хлопцю в очі.
[От я й розповіла тобі. Невже всі чоловіки здатні на зраду? І ти?!]
Богданові стало прикро й соромно за весь чоловічий рід. Він зітхнув і спробував заспокоїти Дану:
— Може, все ще владнається, коли він повернеться?
— Хтозна… Мама мене про нього розпитує, і бачу, що сумує. Головне, щоб повернувся… Він давно на війні: починав ще в теробороні, як і твій. Мені тато пише і дзвонить, не дуже часто, а коли може. І ми бачимося, коли він у відпустці. Він же мій татко. А мені без нього так погано…
— Якщо це тебе трохи розрадить, то я нагадаю, що теж четвертий рік живу фактично без татка. Мені теж без нього…. – він сумно похитав головою. – Але знаєш, дівчинко, тепер у тебе є я!
Це було сказано серйозно, але він смішно підняв руки й зігнув їх, як культурист, напруживши м`язи.
— Дуже дякую! А в тебе тепер є я! – і Дана теж підняла руки, відповівши на жарт.
— І це чудово! Дякую!
Вони стиха посміялися.
— Признатися, всі ці роки я хотів бути біля татка, допомагати йому, бути як він. Маму захищати, сестричку. А тепер… і тебе.
[Я вже не жартую…]
Дана подивилася на нього із вдячністю й повагою, але швидко відчула страх:
— Ти ж можеш загинути!
[А якщо ти загинеш? Як це – тебе не буде?! І як же я буду без тебе?!]
— Загинути зараз можна й у своїй квартирі. Хоча я вірю, що війна скоро скінчиться, – впевнено сказав Богдан, – і все буде добре.
Несподівано Дані на очі набігли сльози. Вона їх затиснула кулаками, бо чого було розкисати перед хлопцем? Її завжди всі бачили усміхненою, але тепер так багато й так стрімко всього накотилося! Чи то далися взнаки стреси від нескінченних ворожих атак, чи шквал почуттів, яких не очікувала.
[Як же я буду без тебе?!]
Богдан розгубився й не знав, що сказати. Він мовчки притулив її руки, ті малі кулачки, до своїх грудей і міцно обійняв дівчину.
Дана не випручалася й затихла, ховаючи обличчя в долонях. Так і стояли мовчки. Нарешті вона отямилася, трохи відступила й витерла обома рукавами очі.
— Вибач. Я згадала про того хлопця, якого вбило руїнами… Таке коротке життя! Це однокласник моєї знайомої дівчини. Вони всім класом сиділи під тим розбитим будинком. Плакали, чекали…
Богдан кивнув: він усе це знав.
— Богдане, обіцяй… Обіцяй, що ти нікуди не поїдеш… без мене.
[Мабуть, я з відчаю призналася в коханні…]
— Обіцяю… без тебе нічого не вирішувати…
[Яке в нас дивне освідчення… Вона плаче, бо переживає за мене… Рідне зайченя… Я подарую їй іграшкове зайченя.]

Тим часом уже минала комендантська година. На поверхні після атаки палали заграви одразу в кількох районах нескоримого міста, висвітлюючи темряву, але вже дали сигнал відбою. Ось-ось натовп із метро порине назовні. Залишалися лічені хвилини щасливого для двох людей безсоння, і Богдан і Дана просто мовчали, міцно обійнявшись.

05.02.2026