В кімнаті її легко можна було перечепитися
Поглядом за пейзаж, який повертав до весни.
Сонячні промені
Заливали спальню, як, мабуть, заливаються ними
Каюти кораблів на картинах мареністів.
Саме тут, розкриваєш кімнату перших сторінок роману Пруста,
А закриваєш щоденник Флобера зітхаючи його жалем,
Що ніколи не живеш з тими кого любиш.

Ми жили на краю світу в хащах яв, а з нами живі предмети:
Повітря повнилося нотами партитур, кімнатою ходили класики,
Пили каву не відмовляючись від віскі, що стало моїм трофеєм,
І я розмовляв з різноманітними філософами
На кухні відриваючись від гарячих, спашілих ліпот твого тіла.

Ми володіли усім і напоювали одне одного
Десертним вином любові та втіхи,
Переливаючись у клепсидрі радості.
Все чого у нас не було — це часу, —
Часу, що лежав тінню і гучно клацав кісточками пальців,
Бив по клавішах піаніно у наших головах
Намагаючись пустити тріщину небом
В якому щодень ніжилися наші сонливі погляди.
І невдовзі ця тріщина появилася у них
Прогнавши натхненну юність.

Тепер, риючись в старій горішній скрині
Мені трапився записник. Я вичитую:
«Людина — це краєвид з вікна кімнати».
І я геть не розумію, що хотів сказати доки
Не відправляюся подумки до нашого вікна.
Тепер, куди не поглянеш в цій кімнаті все не те
Чим було раніше.
Я дивлюсь на картину і бачу зимовий ранок твого пробудження,
Бокали наче армія моїх слів, що готові до нападу,
І навіть тиша має колір лакованої кришки фортепіано.
Предмети всотала тебе, а ти їх, що й скляний столик
Поблизу розкладного ліжка скрипить дерев’яною рейкою
І шумить телевізійним шоу віддзеркалюючи вечерю.
Один за одним кімнату покинули класики, ноти лежали тягарем
За який ми постійно перечіплялися, а філософи
Закутавшись у простирадла сиділи біля дерев на вулиці і читали книги.

Але тепер, — тепер, — це вже не ти. Хтось дописав тобі свої слова,
Домалював свій пейзаж, і нашою кімнатою
Ходить привиддя минулого, що зиркає у вікно на краєвид,
Який незмінно присутній і завжди залишається осторонь кімнати.

03.01.2024