З екрана телевізора в кімнату навпроти долинав голос американського президента Джо Байдена — трохи хриплий і, як завше, спокійний.
«Чи не щовечора чую застереження? — подумав Згурський, за звичкою вибираючи книгу для читання з сотень придбаних. — Невже загроза війни реальна і пан Байден б'є на сполох, як той чернець у дзвін перед навалою орди? Ні, якось не віриться, що кацап полізе вглиб України, коли його мерзенні плани викрито. Не віриться, а все ж…
Роздуми Згурського сполохав дверний дзвінок. Відклавши книгу, пішов відчиняти вхідні.
— Хто? — запитав на всяк випадок.
— Я, пане аспіранте, я, ваша сусідка, — тихий дівочий голос, здавалося, полився через щілину замка, як цівка води з крана — хоч підставляй долоні і пий його з насолодою.
— Чого тобі? — Згурському чомусь захотілось позбутися «ви» у спілкуванні з ровесницею, сусідкою з нижнього поверху.
— Кішка пропала! Відчиніть!
Жодна кішка до аспіранта не заходила, але він все-таки постав перед прохальницею, як мовиться, на повен зріст і з грайливою усмішкою на обличчі.
— Ну, опиши ту пропажу.
— Чорна… Подібна до пантери. Тільки манюня, — дівчина зніяковіла, але відразу знайшлася: — Її, моєї Багірки, могло взагалі не бути. Я гостювала в селі, у родички, на березі річки сиділа, коли п'яний дядько прийшов топити сліпе кошеня, пане аспі…
— Вадиме, кажи Вадиме, — перебив Згурський. — Ми ж перевесники.
—Дякую! — раптом зраділа гостя. — Яке чудове чоловіче ім'я!
Якби Згурський не знався на психіці протилежної статі (все ж бо аспірант кафедри психології), то розцінив би похвалу дівчини, як банальний комплімент, але ж до сказаного нею, зауважив, долучився несамовитий відблиск у її голубих очах, поєднаний з легким тремтінням губ. Так, підтвердив свій здогад, вона закохана в нього і шукає приводу для зустрічі. Як має вчинити в цій ситуації? Тільки так: скористатись нею, щоб вийти сухим з води в ситуації іншій. Очікує в гості давнього знайомця, підтоптаного завкафедрою філософії з його молодою дружиною. Щось підозрює професор… Не може достеменно знати, що вони, Згурський і Сніжана, коханці, але не зводить з дружини очей, коли вона реагує на дотепи, жести чи просто ходу господаря квартири.
Звісно, йому, Згурському, хочеться убезпечити себе і коханку від можливого скандалу, перемігши в неоголошеному психологічному герці з філософом. А для цього потрібні нові козирі. Один із них у вигляді симпатичної сусідки перед ним…
— Заходь, — кинув дівчині, — почаюємо.
За кілька хвилин сиділи удвох за столом у тісній кімнатці, смакували чай і усміхалися. Усмішки гості вельми личили рум'янцям на її щоках і були настільки щирими, що господар оселі побачив у ній щось дитяче, не зіпсуте стосунками з людьми підступними й заздрісними. «Хіба з такою домовишся про роль нареченої, яку б мала зіграти на моє прохання? — міркував Згурський, — Вона або не дотямить, чого від неї хочуть, або ж образиться не на жарт. Залишається одне: дати цій закоханій шанс бути поруч із ним. Звісно, до певної межі, бо ж не ловелас він і має серйозні наміри щодо їхнього майбутнього зі Сніжаною. Але якого саме майбутнього? Коли поведе під вінець удову зі зморшками під очима та з успадкованою чотирикімнатною квартирою, чи того, зовсім близького, коли переможений психологічно професор визнає власний шлюб недоцільним з міркувань гуманності?..
Аспірант похитався у кріслі й замислився ще дужче: що ж, гра розпочинається. Знаний філософ здивується, заставши у його помешканні незнайомку. Тільки б не було це здивування занадто пильним… А обуренню Сніжани треба запобігти телефонним дзвінком за першої нагоди.
— Чекаю гостей, — підвівся з-за столу. — Склади нам компанію…
— Соня, — відрекомендувалась дівчина, збагнувши на свій лад паузу в мові Згурського.
— Соню, Сонечко, — знову усміхнувся аспірант. — І пам'ятай, що для тебе я просто Вадим, майбутній друг, гадаю… Шкода, що раніше ми бачились вряди-годи й не спілкувалися.
— Я, — зашарілася ще дужче Соня, — не знала, як підійти до вас… тебе, Вадиме. А тут дійсно пропала кішка, чорна пантерка…
— Ми знайдемо її згодом, разом, — пообіцяв Згурський, — обов'язково! Або вона знайде нас. Так буває. А зараз пора накривати на стіл.
Молоді люди розставили посуд і прибори на столі гостьової кімнати, а потім стояли пліч-о-опліч на кухні, готуючи накладанці, м'ясну нарізку та інші ласощі. А коли поверталися одне до одного, то дихали в унісон. Аспірантові навіть здалося, що дівчина підлаштовує своє дихання під його, щоб споріднитися з ним якомога швидше.
Професор та його дружина зайшли до Згурського вже у відчинені вхідні, як зазвичай це бувало раніше, бо господар завжди спізнювався з приготуванням стола і тому пропонував їм не тривожити його дверним дзвінком і сідати за стіл без церемонії, не чекаючи, поки він, заклопотаний, долучиться до них з останнім холостяцьким блюдом. Але сьогодні подиву старого філософа не було меж: заледве не водив рукою над екзотичними салатами та небаченими досі смаколиками, штовхаючи ліктем Сніжану: «А поглянь-но, який кулінарний талан проклюнуся в молодого науковця! І з якого це дива юнак так постарався?..»
Сніжана не відповіла. Їй було вже відомо про Соню, тому не сумнівалася, що Вадимова сусідка збігає додому за продуктами і урізноманітнить його стіл (власне, в цей час аспірант і зателефонував коханій). Сніжану діймали ревнощі: що за виверти затіяв Вадим? Так, її чоловік, професор, що рік тому сам виплекав ідею спілкування з науковцями поза межами університету, тепер начебто й не відмовляється від постійного її втілення, але все частіше бачить в аспірантові Вадимові крадія свого особистого щастя. Вона, Сніжана, вміє чоловіка заспокоїти, мовляв інші, одружені науковці якось усе в домашніх клопотах, занедбали чудову традицію, а цей, Згурський, — парубок, клопотів у нього катма, а жадоба до інтелектуальних розмов у нього надзвичайна. Врешті їй спало на гадку прикинутись занадто втомленою застіллями з аспірантом, щоб уникнути лишніх підозр чоловіка (вистачає й потаємних зустрічей з коханим), але тут як на стрімкій течії — старий філософ надалі пливе в човні сьогодення, стверджуючи категорично: «Гостюємо у психолога й запрошуємо його в гості». Чого добивається мудрагель? Вивести їх з Вадимом на чисту воду — ось чого! Що ж, нехай тоді зблисне перед старим Вадимова карта, що може стати козирною…
Поява Соні з тацею в лівій руці і джбаном у правій перед гостями в перші миттєвості спустошила простір лихих припущень професора: стариган навіть засоромився, опустив додолу очі, але вже невдовзі на тому просторі знову здійнялось колюче будяччя.
— Ви хто? — холодно запитав Соню.
— Я… — Соня так злякалася тону старого, що геть розгубилася. — Я шукаю Багірку, кішку, — мовила злякано.
— Отож, — професор якось дивно осміхнувся, — кішки тепер приводять юних красунь до парубків. Чи не поводяться, у свою чергу, красуні як кішки?
Образу в словах старого миттєво відчули і Сніжана, і Вадим, що саме зайшов у вітальню, але тільки Соня, кого почуте вдарило найболючіше, спалахнула у відповідь:
— Щось з'їдає вас, чоловіче… Та не годиться накидатись на людину, якої не знаєте! Якщо я тут, в оселі Вадима, значить маю на це причину. Я його кохаю! З першого погляду, якщо хочете!
Сніжані раптом здалося, що вона втрачає свідомість від почутого, але, оговтавшись, схопила за руку чоловіка.
— Іване Петровичу, мудрий філософе, отямся! Прожени чортяку зі своїх думок!
Старий стрепенувся:
— Перепрошую, незнайомко! Каюся. Ви просто потрапили під гарячу руку.
— А щоб рука не була такою, — ще більше добрала сміливості Сніжана, — починаємо з гарячого трапезу. Задоволений шлунок охолоджує не тільки руки, а й голови.
Застілля почали мовчки. Якийсь час кожен і кожна почували себе не у своїй тарілці. Кожному і кожній бачилася попереду наступна сутичка.
Соня відчувала це інтуїтивно, хоч і не знала звідки в негараздів ноги ростуть. Вона дочекалася закінчення вечері, майже мовчазної, якщо залишити поза увагою кілька фраз про минулі часи, якими обмінялось подружжя, і вийшла на балкон услід за професором філософії. Він не здивувався побачивши її поруч, а тільки стиха запитав:
— Ображаєтесь досі, красуне?
— Мабуть, ні, — відповіла невпевнено Соня. — Радше хвилююсь за життя моєї Багірки.
— Кажуть, кішки люблять господарів.
— Не всі і не завше.
— А що про свою скажете?
— Моя, здається, мене обожнює.
— У чому це виявляється, дівчино?
Щира зацікавленість професора неабияк підбадьорила Соню і вона заторохтіла, як на екзамені:
— Моя Багірка часто хоче моєї уваги. Вистрибує мені на плече, коли вишиваю, в'яжу спицями чи навіть прибираю в кімнаті, і задоволено муркоче. Якщо її щось тривожить, то вона, як вправний масажист, береться до моєї ноги чи руки. А заспокоївшись, лежить на килимку животом доверху. Кажуть, живота кішки показують лише тим, кого не остерігаються, а навпаки безмежно люблять.
Стариган зиркнув через скляні двері балкону, де промайнула постать його дружини, і також зачастословив:
— Проведемо, приємна співбесіднице, філософську паралель між кішками і жінками. Упевнений, ви погодитесь, що любляча жінка теж прагне уваги обранця, що мало б виявлятися в міцних обіймах, бажанні бути поруч із ним удень і вночі і тулитися до нього з особливим трепетом, якщо її щось зачепило за живе на роботі, скажімо, чи в химерному плині образливих чуток, з чим ми усі стикаємося в повсякденному житті.
— Так, погоджуся, — кивнула Соня.
— А якщо цього немає? — філософ нараз спохмурнів. — Якщо жінка постійно шукає в квартирі закуток, наче дика кішка у природі, як розцінити її поведінку шлюбному чоловікові?
— Такою жінкою, здебільшого, править відчуття небезпеки, — мовила дівчина.
— Ото ж бо! — вигукнув стариган. — Вона — зрадниця, що боїться викриття або ж настільки охоплена жагою стосунків з коханцем, що рідний чоловік став їй огидним!
— Не поспішайте з висновками, пане професоре, — заперечила Соня. — В жінки може бути безліч причин для усамітнення. Властиве воно, гадаю, не підступним обманщицям, а тим, хто не загубив совісті й людяності, хоч, можливо, душею на роздоріжжі… Стільки тих випадків, коли жінка завдяки акторським здібностям пускає пилюгу в очі чоловікові, що, бува не натішиться і не нахвалиться супутницею, а за нею верби золоті ростуть. А усамітнюватись — значить згадувати найкращі моменти спільного життя, а відтак різати по живому або ж пливти проти течії, повертаючись, коли тебе несе бозна-куди. За вечерею я почула, що ви, пане професоре, одружилися зі студенткою, — дівчина вирішила надалі не водити розмову колами. — Ви не побачили в ній користолюбної егоїстки, бо інакше не зробили б важливого кроку у своєму житті. Вона, мабуть, захоплювалась вашими лекціями, тембром вашого голосу, манерою спілкування зі студентами. Захоплювалася настільки, що різниця у віці між вами була для неї не перешкодою, а чимось екзотичним, де поєднується ваша мудрість і її краса.
— Інколи вона розмовляла зі мною, як із батьком, — зітхнув філософ.
— Дозвольте, вгадаю, коли це траплялося, — Соня похилила голову, ніби хотіла прочитати відповідь під ногами, але за мить глянула у вічі старому. — Так було незадовго до того, як почали псуватися ваші з нею стосунки.
— Це правда, розумнице, — професор зосереджено розглянув дівчину. — Маю справу з провидицею?
— Де ж там, — усміхнулася дівчина, — радше з тією, що все життя вчилася бути уважною до сповідей подруг. Якби моєю подругою була ваша дружина, пане філософе, то вона поскаржилася б на… ні, не поважний вік шлюбного чоловіка, а на синдром домашніх тапків… Вам з коханою зручно, як буває натомленим ногам у тапках, але що б сказало це хатнє взуття, якби мало дар мови? Подякувало б за те, що не мокне, не човгає по багнюках і заголосило б через тягар, який відчуває, — ваш тягар!
— Отакої!
— Раніше, — додала емоцій Соня, — пан професор мав крила. Нехай уявні, але крила! В усьому, що робилося вами, філософе, відчувалася легкість і щира емоційність. Ви мовби жонглювали своїми немолодими літами на очах Сніжани за будь-яких життєвих колізій, а потім заспокоїлися через надмірну вагу вашої поважності й самовпевненості. Гляньте, — вказала на прозорі двері, — Сніжана намагається постійно бути у вас, її чоловіка, на очах. Не тому, що маскується, а задля вірного кроку на роздоріжжі, про яке я вже казала…
Соня кинула погляд із балкона на дорогу.
— Який несамовитий рух машин внизу! Ще трохи — і будуть затори. Здається, професоре, ми, тут присутні, заблукали — кожен і кожна у своєму і зовсім не зважаємо на страшну небезпеку, що насувається, але здається усім нам другорядною.
— Розтлумачте, — звів брову філософ, — хоч і сам здогадуюся: йдеться про ймовірність неймовірного — війну…
— Так, так, тисячу разів — так! А поза тим, усвідомлюючи, що ворог може напасти, навіть гадки не маємо осмислити це і варимося у власному соку. Я закохана у Вадима Згурського, — видихнула Соня. — Не знаю, що діється зі мною, але так поспішаю зав'язати з ним стосунки, як не намагалася, либонь, жодна дівчина у світі. Ніби часу для цього у мене як кіт наплакав. Ніби це мій останній шанс відчути себе жінкою… Можливо, мені підказує підсвідомість, що я приречена на якесь аж надто короткочасне щастя. А він, Вадим, — зблиснула очима, — мій коханий Вадим, метушиться теж, удаючись до чудернацької вистави… Власне, не можу повідомити, до якої саме. Скажу лише, що Вадимові пора розбити на друзки власне его і бачити далі свого носа. А ви, найдосвідченіший серед нас чотирьох життєлюбе, так ревно намагаєтесь повернути собі любов до життя, тепер утрачену через Сніжану, що й зовсім забули про безпеку, що його гарантує. З вашою дружиною відбувається аналогічне. Ви з нею йдете по вузькій стежині над прірвою в різні боки. А можете йти в один, підстраховуючи одне одного.
Професор підвівся з крісла, торкнувся руки дівчини.
— Ви освічена, Соню. Чи не з одного тіста ми з вами?
— Що ж, признаюся: як і Вадим Згурський, я закінчила аспірантуру, одну і ту ж. Ще тоді захопилася шармом, елегантністю і красномовством теперішнього мого сусіда. Але він мене не помічав. Уявляєте — зовсім! Або ж не хотів помічати. Ні під час навчання, ні на сходових майданчиках цього будинку. Інша розізлилася б, махнула б на такого рукою, а я — закохалася! Запитаєте, як примудрилася не спілкуючись? Психологія — ще та дивовижа, а особливо, якщо вона дівоча.
— Але ви психолог, Соню, — мовив прочиняючи скляні двері професор. — Хіба не спробували пояснити собі ваше кохання?
— Пояснюють філософи, — щиро засміялася дівчина, — а психологи розкладають його на атоми і молекули, а згодом доходять висновку, що загубилися в лабіринті, з якого неможливо вибратися.
— Який же він бовдур, Згурський, — такою розумницею нехтував, — вже за дверима пробурмотів старий філософ і пішов у ближню кімнату.
Соня провела старого поглядом і врешті призналася собі, що дуже боялася розмови з ним, на яку наважилась, щоб запобігти новому конфлікту в оселі Згурського. Тепер упевнена: сьогодні буде без крику і звинувачень. Зась хитрунові Вадиму, що прагнув, виставляючи напоказ її, свою альтернативу Сніжані, пошити професора в дурні й виставити його останнім негідником-скандалістом. Але як діяти далі?
Дівчина краєм вуха впіймала роздратування Сніжани. Та безуспішно намагалася викликати таксі. «Як так! — заледве не плакала.— Ще ніколи не було такого казусу! Усі машини замовлено на далекі відстані». Згадала про знайомців їхньої сім'ї з власним транспортом, але жоден не підняв слухавки.
— Доведеться заночувати в мене, — подав голос Вадим Згурський, — бо ж небезпечно о такій порі мандрувати містом.
— Сніжану беру до себе, — крикнула, вибігаючи з балкона, Соня. Відтак хутко схопила ту за руку.
— Йдемо, пані?
Чи то міцно стиснута Сонею долоня Сніжани, чи якась дитяча щирість дівчини не залишили дружині професора шансів на відмову. Лишень ковзнула поглядом по аспіранту і професору.
— Чоловіки не поб'ються!
— В жодному випадку, — усміхнулася Соня. — В різних кімнатах збиратимуться з думками до ранку, якщо не заснуть, а там і ми, дами, до них повернемось.
У помешканні Соні завжди домінував затишок. Тут було царство квітів і картин. Тут реальність переходила у мрію і навпаки, а все разом дихало загадковістю і символізмом. Екзотичні птахи на картинах кликали в політ, композиції квітів — в уважні мандри, а ручні роботи господині змушували гостей зупинитись і аплодувати її майстерності.
Реакція Сніжани була б аналогічною, якби нею не володіла тривога. Щонайперше жінка зауважила велику світлину чорної кішки на білій, мов сніг, стіні. Кажуть, у предметах люди бачать відображення своєї душі і, коли знаходять такі, довго не можуть відвести погляду від спорідненого. Сніжана вдивлялася в зображення, наче у власний портрет: невже в сьогоденні чорною кішкою вона, ще донедавна зразкова дружина?
— Вас, пані, дивує фото кішки? — запитала Соня з хитринкою в очах.
— Ні, радше її якийсь начебто загублений погляд, — оглянулась Сніжана. — Ніколи не помічала такий у кішок.
— Так вона дивилася на мене перед зникненням. А ще зверніть увагу на вуха пухнастої: вони відведені назад і щільно притиснуті.
— Що це означає?
— Неспокій. Невгамовний і постійний неспокій.
— Ви не зарадили йому? — у дружини філософа розгорався інтерес до розмови.
— Спробувала. Але Багірку наче підмінили. Не хотіла моїх ласк і виривалася з рук. Навіть улюблений корм оминала. Було б мені раніше здогадатися, чому…
— Тепер, коли вам все зрозуміло, поділіться…
— Я не позбавила кішку можливості народжувати, бо вважаю це вкрай негуманним. — Соня сіла на диван і вказала Сніжані на місце поруч. — Звісно, її природний інстинкт нагадав про себе. Гадалося, зійдеться у нашому дворі з рудим котом, хвацьким гульвісою, а вона запротестувала: шипить на нього, зустрівши, або ж лапами лупцює, а то й чкурне від настирливого так, що й вивірка не наздожене. Хай би вже окошилося на цьому, але ж Багірка геть змінилася: то шаленіє стрибаючи в різні боки, то завмирає на килимку чи де-інде. А кілька днів тому зникла. Боюся, в пошуках іншого кота під машину потрапила або ж собаки бідолаху розірвали. Я не плакала, трималася, хоч усі ми, представниці слабкої статі, не вміємо сльози в полоні утримувати. А все ж розрюмсалася, коли рудий приніс під мій поріг мишу, для Багірки приніс. Впольованих гризунів перед вхідними помічала й раніше, а це вперше на винуватця натрапила.
Сніжана, що встигла вже сісти на диван, підвелася з нього і підійшла до вікна.
— Кішка, яка гуляє, де сама собі знає… — зазирнула за шибку. — Далебі, доречно сказати: блукає підкорившись сліпим відчуттям чи звабі. Жінку, що уподібнюється цій кішці, вважають безнадійною, мабуть…
— Ні, пані, — похитала підборіддям Соня, — така жінка завжди повертається до того, з ким їй було добре, хто її обігрів у скрутну хвилину, чиє дихання сприймає, як власне, кому хочеться покласти голову на груди і кого рятувала б від хвороби й душевного спустошення.
Господиня оселі і гостя зустрілися поглядами.
— Ви не граєте на нашому з Вадимом боці, вникнувши в ситуацію! — раптом вигукнула друга. — Там, у Вадима, не замилювали очі моєму чоловікові, а мали власний інтерес. Навіщо ж вам, дівчино, відбирати того, хто відчув потяг до мене і ділив зі мною ліжко?
— Усе просто, — парирувала Соня, — я хочу ділити з коханим душу! Хай не з ідеальним, хай із таким, що не дослухався совісті, розкривши обійми заміжній! Відчуваю, що він отямиться, осмислить роман із вами, пані, і…
— Замовкніть! Не мучте мене! — заплакала Сніжана. — Цієї ночі я все обміркую і вирішу, з ким мені бути. Але жодного слова Іванові Петровичу про те, що тут мовилось!
— Обіцяю — жодного! — дівчина повела гостю у спальню, а коли повернулась, постелила собі на дивані. Роздягнувшись, лежала горілиць, мов амазонка після важкого бою. Сон не приходив. Як у тій колисковій, бродив коло вікон — щоправда, у постійному гулі з вулиці. Близько опівночі він уже майже полонив її, але злякався потужного гуркоту десь поблизу і втік.
Соня вдягнула халат і вийшла на сходовий майданчик. За кілька кроків від неї потирав очі Вадим. Їй хотілось, щоб звільненими від сну очима коханий глянув на неї, як Ромео на Джульєтту, як містер Дарсі на Елізабет чи як Едвард Рочестер на Джен Ейр — з особливим трепетом і розумінням, але він, опустивши руки, подивився якось безпорадно.
— Ти стоїш між нами, сусідко, — прошептав. — Заважаєш нам зі Сніжаною на крутому повороті доль…
— Я стою за нас з тобою, Вадиме, — стрепенулася Соня, — і так, відчайдушно й непохитно, стоятиму завжди!
Згурський повільно підняв руки: чи то хотів охопити ними голову, чи пригорнути до грудей Соню — в цю хвилину він не тямив, що коїться в його душі, спустошеній очікуванням сутички з професором і уквітчаній появою сусідки в його блуканні з чужою дружиною. Соня не злила і не лякала Згурського, а навпаки — приваблювала своїм бажанням прорости і зблиснути красою та розумом серед будяччя, в якому він опинився з власної волі.
— Пізня година. Добраніч, — сказав дівчині, аби не добирати геть спантеличеного і дивакуватого вигляду.
— Добраніч, — відповіла Соня і чемно зникла за власними вхідними.
А вночі їй наснилася Багірка. Кішка бігла до неї вулицями в диму і вогні, з хижим оскалом і несамовитим шипінням. Наближаючись, росла до страхітливих, небезпечних розмірів… «Це не вона!» — закричала уві сні дівчина і прокинулась.
В цю мить у кімнату увірвалась Сніжана.
— Війна! На вулиці російські танки! — заголосила заламуючи руки. — Мушу рятуватись разом з… Іваном Петровичем.
Соня не кинулась услід за дружиною професора на другий поверх. Щось підказало їй, що краще у квартирі Вадима Згурського застати тільки його одного, що він нікуди не поспішатиме без неї або ж піде назустріч…
Вони зустрілися на тому ж сходовому майданчику. Їхні перші обійми були настільки щирими і міцними, що повторювались знову і знову — і коли вибирались з окупованого міста, і коли мандрували до іншого, вільного від ворога, і під час спільної боротьби з окупантами в складі бригади ЗСУ, що триває й досі на харківському напрямку.