Що може порізнить навіки батька з сином?
В родині Штрауса до того спричинилась... скрипка.
Був батько вже на троні «короля вальсів»,
Коли син з-під столу всотував чарівні звуки скрипки.
Батько боявся невдовзі поступитись троном,
тож заборонив маляті навіть торкатись скрипки.
Що завгодно: фортеп’яно, кларнет, орган...
Тільки не те, чим зачарований був віденський бомонд.
Та, як-то кажуть, найшла коса на камінь:
уроками на фортеп’яно син заробляв,
щоб грать на скрипці не згірш батька.
А як відчув, що вже не поступається йому,
добився у властей буть диригентом і створив оркестр.
Ревнивець-батько вдавсь до суду й виграв,
і без грошей лишив сім’ю напризволяще.
Вальсами розважав батько цісаря та його двір,
а син до слави починав шлях у приміських кав’ярнях.
Європу на той час стрясали революції.
Сходили кров’ю Венеція, П’ємонт, Палермо...
По всій імперії австрійській гримів Радецький: .
душив оружно він найменший потяг до свободи.
Коли ж фельдмаршал переможцем в’їжджав у Відень,
його стрічали маршем Штрауса-батька,
а син на барикадах «Марсельєзу» грав повсталим.
Смерть батька урвала сімейну ворожнечу.
Син повноправно сів на троні короля вальсів.

Р.S.
Притоптуючи в такт «Маршу Радецького» чи коливаючись під мрійні звуки «Голубого Дунаю» або ж «Казок Віденського лісу», не думаємо ми про розлад поміж батьком і сином. Музика здолала всі незгоди, увічнивши славою обох.

Йоганн Штраус-батько (1804-1849).

«Незабутньою лишиться для мене кожна п’єса, якою диригує він зі скрипкою в руках. Вона ввергала дивовижного Йоганна Штрауса в цілковито дикий , що межує з несамовитістю захват. Цей демон віденського музичного народного духу здригався на початку кожного вальсу, мовби Піфія на тринозі. Публіка, котра насправді була сп’яніла більше його музикою, аніж поглинутими напоями, здіймала справжнісіньке виття, що підносило натхнення диригента зі скрипкою на недосяжну для мене височінь»,- так записав 1832 року в своєму щоденнику молодий Ріхард Вагнер про Штрауса-батька.

Йоганн Штраус-син (1825-1899).
Йоганн Радецький (1766-1858).