Марія Лавренюк. Улиянка. Роман. —Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2024. —216 с.
Чи не кожен автор рецензії замислюється над тим, чому не оминув увагою твір того чи іншого письменника, що підштовхнуло його до роздумів про прочитане і, власне, якими барвами наповнив свій духовний світ, не сумніваючись, що барвистості примножиться й десяткам тисяч читачів уподобаного ним твору.
Роман відомої письменниці Марії Лавренюк «Улиянка» захоплює одразу якоюсь магічною щирістю, інтригою сюжету, симпатичністю головної героїні й майстерністю авторки у поєднанні літературної мови з лемківською говіркою. Згодом переконуєшся, що перед твоїми очима зразок епосу з чудовими елементами лірики, максимально наближений до ліро-епосу. Чому авторка обрала саме цей жанр, складний і рідкісний для сучасної української літератури? Таємниця відкривається поступово. Усвідомлювати її — це як переходити з ночі у світанок, зі світанку у полудень, а з полудня у зоряну ніч, інколи навіть не помічаючи, як хутко минає час, пронизаний динамічними подіями. Зрештою, читач розгадує ту таємницю серцем, бо відчуває глибоку образу, біль, поневіряння або ж радощі русинки Улиянки, на чию долю випало заміжжя з примусу, Друга світова війна й депортація лемків-русинів на землі поневоленої сталіністами України. Улиянка у творі Марії Лавренюк настільки справжня, що, здається, ось вона, поруч, зажурена або усміхнена, притихла чи відчайдушна, наївна і водночас по-жіночому мудра. Її взаємини з коханим Войцішеком розвиваються стрімко, як у заміжньої жінки, що відчула себе окраденою шлюбним чоловіком Митром, але… Авторка, як чудовий психолог, поступово прибирає цеглини-ілюзії з душі Улиянки, пророкуючи руйнацію частки внутрішнього світу героїні, немислиму без Войцішека. «Його плечі розправлені, руки сховані в кишенях галіфе. Спокійний, зверхній і красивий…», — таким був поляк, коли його співвітчизники-жовніри знущалися з весільної процесії, на чолі якої юна наречена Улиянка. Отож руйнація почалася — ще десь глибоко у підсвідомості молодої жінки. Надалі — нові влучні штрихи письменниці у творенні образів Улиянки і Войцішека. Поляк виявляє себе пристосуванцем, гультяєм і гвалтівником, а лемкиня-русинка відчайдушною матір'ю і рятівницею чоловіка Митра від кулі Войцішека — ціною, яку воліла б уже не сплачувати…
Через депортацію лемківської громади з обжитих земель доріжки поляка й русинки розійдуться довіку. Авторка подивувала читача новизною у зображенні кохання, що згасає в жіночому серці. Воно, те кохання, спочатку начеб пручається, бунтує, а відтак, відходячи, застерігає ще молоду жінку не стати жертвою іншого гульвіси — особіста Живодьорова.
Щодо інших головних образів роману — брата Улиянки Ванця та її чоловіка Митра, варто зазначити, що, створюючи їх, Марія Лавренюк забезпечує сюжетну розгалуженість, необхідну для обраного нею жанру. Кожен зі згаданих героїв «рухається» своєю сюжетною лінією, що, звісно, переплітається з основною, ограненою Улиянкою.
Ванцьо, як мовиться, бере одразу високу ноту своєї сміливості, першим підскочивши до жовнірів у згаданому вже епізоді з весільною процесією, не зважаючи на зброю в їхніх руках. Його слова, кинуті полякам, звучать так твердо, що читач відчуває повагу до нього і бачить у ньому бунтарську рису. Назву цей момент зав'язкою образу Ванця, хоча такий термін не узаконено в теорії літератури. Брат Улиянки має чітку мету в житті, але певний час пливе за течією подій. І тільки тоді, коли опиняється в руках у фашистів, виривається, здавалось би, із замкнутого кола, спромігшись на відчайдушну втечу і вже безповоротний шлях боротьби за Вільну Україну.
Поза тим хочу виокремити цікаве новаторство Марії Лавренюк — розвиваючи образ персонажа з другорядної сюжетної лінії, максинально збагачувати зоровими, слуховими, руховими та психологічними деталями персонаж з головної сюжетної лінії. Проілюструю зазначене такими цитатами з роману: «Стогін змушує перебороти бридливість. Вона (Улиянка) жахається того, що розуміє, хто перед нею. Впізнала раніше, та повірити в те, що бачить, — не може. Висушений голодом, побитий, у загноєних ранах двадцятирічний хлопчина перетворився на півживого мерця…»; «Закинула кістку, обтягнуту шкірою, яка колись була міцною рукою, на рамено. Рвонула до хатніх дверей, та на півдороги зупинилась, задумалась. Зрештою, попрямувала до стодоли. Духмяне свіже сіно не перебило смороду прибулого…»; «Безсонна ніч збігла, як недоглянуте молоко. Улиянка то провалюється у жахіття, то лежить без сну страхаючись думок. Ванця будуть шукати, якщо вже не шукають».
Така ж роль у романі відводиться й образу Митра, чоловіка Улиянки, але, на відміну від образу Ванця, в цьому, значно різноманітнішому, упізнаємо людину з глибин лемківського середовища, вправного господаря, своєрідного філософа і… шлюбного чоловіка, чия душа ховається за щоденними клопотами, різного роду митарствами, аби не виказати те, що в ній твориться. Митро розуміє, що Улиянка кохає не його, але живе надією на повстання в серці дружини проти Войцішека, бо чужинець поляк для неї та ще й самозакоханий і зверхній чужинець. Митрові доводиться утаємничувати свої почуття і думки не тільки від Улиянки, але й від рідної матері, невдоволеної геть усім і сварливої жінки, що вороже налаштована проти невістки чи не з перших годин їх проживання під одним дахом. І все це заради гармонії у стосунках зі шлюбною жінкою у майбутньому. Зрештою, герой досягає своєї мети, та не лише завдяки власній розсудливості і терпінню. Подружжя зближують випробування і смертельна небезпека, що чатує на нього, коли в хату вриваються польські шовіністи, спочатку не виказуючи свого підлого задуму, щоб з'ясувати позицію господарів, а потім вимагаючи «їдьте, бо жити тут не будете», коли німецький офіцер нещадно б'є Митра ногами, а Улиянка «падає просто на чобіт німцю. На той блискучий чобіт, що розтоптав не одне життя». Вона рятує чоловікове, але від побоїв втрачає те, що вже зародилося у неї під серцем… А скільки небезпек хижим птахом витає над ними під час етапування в залиту кров'ю Україну! Читаєш про це в романі й, завдяки майстерності авторки, також їдеш у переповненому товарному вагоні, завмираєш від лютого холоду і чітко, до болю в серці бачиш, як помирають безневинні жертви червоного деспота. Тепер уже головні герої роману — Улиянка і Митро — стають осердям великої лемківської громади. Тепер подружжя нагадує бутон квітки, що може бути знищеним шаленим штормом, але витримує шквал і проростає пелюстками, що уособлюють жагу життя, непохитність і надію. І якщо надалі в тисняві нових помешкань, у занедбаних колгоспах, серед насторожених місцевих Митро більше асоціюється з каменем, який, хоч і повільно, але все ж таки зруйнують прислужники «вождя народів», то Улиянка зостанеться квіткою-трояндою з гострими колючками. Завдяки певному, щасливому для неї збігу обставин вона відомстить ворогам за кривди.
Серед другорядних у романі домінують образи Стефка, сина Улиянки, і Оксани Матвіївни, сільської вчительки на Тернопіллі. Щодо першого, то варто зазначити, що Марія Лавренюк чудово вибудувала інтригу, пов'язану з народженням хлопця і започаткувала характер, у якому простежуються риси майбутнього аналітика і, можливо, борця за кращу долю українців (чи не сюжетна лінія для нового роману авторки, що став би продовженням «Улиянки»?» Інший, образ учительки, підпільниці ОУН, приховує в собі елементи детективу і зацікавлює читача методами діяльності підпілля.
Серед десятків епізодичних образів дуже цікаві типажі лемків-русинів, поляків, мешканців Тернопілля та зайд, прихвоснів комуністичного режиму. Поряд з головними героями усі разом вони віддзеркалюють тогочасну епоху у настільки правдивому світлі, що хочеться сказати словом відомого театрального режисера: «Вірю!»
Образній системі роману Марії Лавренюк сприяє його побудова. Розповідь ведеться від особи автора і вдало поєднується з портретними, інтер'єрними та пейзажними описами. А діалоги не тільки заглиблюють читача в розуміння образів персонажів, а й додають твору виняткового лемківського колориту, тієї родзинки української культури, яку обов'язково потрібно зберегти, до чого й закликає нас талановита авторка.
Роман «Улиянка» суттєво збагатив лемківську тематику в сучасній українській літературі змістовністю, місткістю, емоційністю образів та висвітленням суспільних конфліктів через душу людини, що, без сумніву, є письменницьким новаторством Марії Лавренюк на фоні домінування белетристики.