Класична композиція від Procol Harum, яка інспірувала пісню The Beatles:

«A Whiter Shade of Pale» гурту Procol Harum є одним із найвідоміших творів 1960-х років. Від зачарованого органу до загадкових портретів наяд, що плавають під ритм урочистого барабана, усе в цій пісні кричить про досконалість, і вона є однією з найвідоміших мелодій десятиліття.
Усі, хто почув і слухав, любили це, включно із The Beatles. Всі були вражені продакшном, поезією і тим, як це звучало насправді по-англійському, без жодних ознак американського впливу на кінцевий продукт.
За словами прес-агента гурту Дерека Тейлора, саме ця мелодія надихнула Джона Леннона на створення пісні «I Am The Walrus», яка, безсумнівно, є його найяскравішою та найкреативнішою композицією, що прикрашає його особисті літературні схильності власним сприйняттям і перспективою Англії, як такої.
Його спадщина була ірландською, його музичні впливи були американськими, але Леннон насамперед був англійцем, що він, утім, нечасто виказував на тлі проспективної величі The Beatles. У 1967 році Леннон відчував себе удоста зухвалим, щоби почати співати з більш особистої позиції, проєктуючи у піснях «Being for the Benefit of Mister Kite», «Strawberry Fields Forever» та «A Day in the Life» прискіпливіший погляд на світ, який був англійським у своєму блискучому продакшн-дизайні та дещо зневагою до пересічного слухача.
Потім з’явилася «I Am The Walrus», написана з гіркою іронією дисертація про недоліки суспільства його країни, сповнена нісенітними віршами та образами. Автор Ієн Макдональд зауважує, що «A Whiter Shade of Pale» слугувала моделлю для пісні, дозволяючи Бітлу Джону творити із непідробною чесністю та з великою повагою до країни, яка породила таких поетів нісенітниці, як Едвард Лір і Льюїс Керролл.
Якщо це і було так, то сам Леннон не любив визнавати цього, віддаючи перевагу випробуваній історії про те, що його спонукали написати мелодію, яка б заплутала вчителів, які просили своїх учнів нашукувати сенси у піснях The Beatles. «Перший рядок був написаний під час одного кислотного трипу на вихідних», зізнавався Ленон у 1980 році. «Другий рядок був написаний під час наступної кислотної подорожі на наступні вихідні, а решта була дописана після того, як я зустрів Йоко». Частина лірики була критикою концепції Харекрішни. Усі ці люди говорили про Харекрішну, зокрема Аллен Ґінзберг. Посилання на «Елементарного пінгвіна» — це елементарне, наївний підхід ходити і співати «Харекрішна» або покладати всю свою віру на будь-якого ідола. Я писав нечітко у ті часи, подібно до Ділана.
Цей текст є насамперед підривним, плетучи розповіді про розпусту та нетерпимість, намагаючись руйнувати вищий клас із його ж вежі зі слонової кістки. Слова, рвані та просякнуті гіркою іронією, були спрямовані до чоловіків і жінок, які принижували робітничий клас (й заздріли йому), незважаючи на те, що саме останній був основою, на якій трималася країна.
У процесі захопленої інтенсивності, пісня підкріплюється жвавими ударними Рінго Старра, звук тарілок весело резонує до голосу Леннона. Бітлз насолоджувалися роботою один із одним, і сесії, які призвели до створення чудового альбому Magical Mystery Tour, були одними з найплідніших і найприємніших у їхній кар’єрі. Порівнюючи із іншими часами, тут неможливо розгледіти негативні моменти, які пронизували сесії запису The White Album, або репетиції, що призвели до провального альбому Let It Be, натомість, ми чуємо чотирьох музикантів, які насолоджуються гобеленом, котрий вони тчуть разом.
Хоча жартівливість очевидна, усеж, дещо важче віднайти підказки, які вказують на те, що твір групи пов’язаний із піснею Procol Harum. У цім полягає заслуга колективу, що йому вдалося приховати алюзії поміж чудернацького супроводу струнних інструментів; адже пісня The Beatles має, на позір, мало спільного з оригіналом Procol Harum.
Гері Брукер, напевно, відчув своєрідне полегшення, осягаючи, що саме його знаковий класичний твір інспірував наступну вражаючу психоделічну композицію, адже ці дві мелодії допомогли прикрасити звукову палітру найвизначнішого психоделічного року (1967). Саме психоделія дала музикантам можливість повернутися до своїх предковічних коренів, й обидві наріжні мелодії були здобрені явним оцтом, колючим дотепом і примхою, що були безсумнівно британськими, і за тоном, і за тембром. «I Am The Walrus» може похвалитися одним із найбільш різких вокальних виступів Леннона, викликаючи спогади про дитинство, проведене в гульках і тероризуванні.
Складаючи клаптики Англії, яка існує радше у книгах, «I Am The Walrus» є певним претендентом на звання найкращого твору групи. Композиція звучить жорсткіше, ніж «Strawberry Fields Forever», і спричиняє серйозніше враження, аніж «She’s Leaving Home», пропонуючи більш лівоорієнтованому інтелектуальному слухачеві рок-оперу, яка походить і з голови, і з нутряних відчуттів. Насправді, пісня зблискує на багатьох рівнях і стоїть поряд з «A Whiter Shade of Pale» як одна з емблем проминулої епохи. І ми є щасливими слухачами цієї музики.


(Eoghan Lyng, Tue 1st Mar 2022 14.00 GMT)

- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -

Підніміть руки, якщо ви коли-небудь замислювалися, що означає «Я – Морж».
Джон розповідав біографу The Beatles Гантеру Девісу, що він обмірковував три окремі ідеї для пісні до Magical Mystery Tour: одна була натхнена звуком віддалених поліцейських сирен; інша – фолкова мелодія про насолоду сонячним днем у саду; третя – нісенітниця, яка, окрім іншого, містить використання сніданкового злаку в якості крісла.
«Я не знаю, чим це все завершиться. Можливо, ці всі моменти виявляться частинами однієї пісні», – казав Джон.
Саме так і вийшло.
На цьому етапі історії Бітлів фанати почали аналізувати пісні, полюючи на приховані значення в найбільш ексцентричних текстах. Джон навіть отримав листа від учня середньої школи, який повідомляв йому, що вчителі англійської мови призначали його пісні для дослідження.
Тож він скористався нагодою, щоб повеселитися з цього приводу.
У пісні «I Am the Walrus» початкові такти з їхнім посланням про єдність людства містять один-єдиний рядок, який варто сприймати серйозно.

- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -

Співаки колективу Mike Sammes Singers були тим 16-голосим хором професійних студійних вокалістів, які зазвичай співали на презентабельних музичних версіях відомих пісень. Але Джон, завжди підривний, вирішив використати їх у анархічному стилі у своїй пісні «I Am the Walrus», текст якої навмисно суперечив будь-якому розумінню. Він хотів, щоб запис був абсолютно непокірним.
Ось чому вокалістів Mike Sammes попросили проспівати дивні вставки, такі як «Хо-хо-хо, хі-хі-хі, ха-ха-ха», «умпа, умпа, засунь це у свій светер!», «в усіх це є» і видавати серію пронизливих вигуків, аж поки пісня не завершується цілком маніакальним фіналом.
Засновник The Moody Blues Рей Томас казав, що він і його колега по гурту Майк Піндер внесли свій вклад у бек-вокал до пісні, окрім того грали на губній гармоніці в «The Fool on the Hill».

- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -

Джон Леннон полюбляв сюрреалістичні словесні ігри і пишався, коли вони морочили слухачів і вчених дослідників.
За словами Ієна Макдональда, моделлю для пісні була «A Whiter Shade of Pale» групи Procol Harum, яка стала хітом у середині 1967 року і була улюбленою піснею Джона того періоду.
Текст пісні Бітлз постав із трьох ідей, над якими Джон працював у той час, перша із яких була натхнена звуком поліцейської сирени. Джон написав рядки «Міс-тер сіті п’ліс-мен» у ритмі та мелодії сирени.
Друга ідея була коротким римуванням про суб’єкта, який сидить у своєму саду, а третя – безглуздою фразою про засидання на кукурудзяних пластівцях.
Не в змозі створити три різні пісні, Леннон об’єднав їх в одну.
Текст також містить фразу «Люсі в небі», що є посиланням на попередню пісню «Люсі в небі із діамантами».

- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -

Техніка написання: Психоделічна абстракція – Емоція без пояснення
Приклад: «Я – Морж»
«Я – Морж» Джона Леннона сповідує протилежний підхід до оповіді: він відмовляється від логіки на користь образності.
«Сидячи на кукурудзяних пластівцях / Чекаючи на приїзд фургона . . . . »
Текст пісні є сюрреалістичним, абсурдним – але емоційно насиченим. Джон хотів кинути виклик надмірному аналізу своїх поезій, і створив пісню, яка здається значущою, навіть якщо вона не має сенсу літерально.
Звуковий ландшафт (радіошум, струнні секції, спотворені вокали) робить пісню занурювальною. Це не про ясність – це про атмосферу, настрій і мову як текстуру.
Ось такою є пісня, яка не підлягає поясненню, але вимагає уваги.


(Lennon/McCartney Songwriting 101)

- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -

Найкращі музичні моменти Бітлів: «Я – морж» (1967)

Леннон перетворюється на закінченого психоделічного провокатора.
Написана на піку Літа Кохання, «I Am the Walrus» є найсурйознішою і найсміливішою піснею Леннона – як зневажлива насмішка над інституційним мисленням, так і повноцінний наступ на звукову експериментацію.
Лірична анархія:
Від «жовтого крему матерії» до «рибалки-крабоблокера», лірика Леннона є калейдоскопічним варивом із Льюїса Керролла, сатири та кислотного абсурдизму – частково створена як жест середнього пальця для тих, хто намагається аналізувати тексти The Beatles на уроках англійської.
«Я є він, як ти є він, як ти є я, і ми всі разом» – це не головоломка для розгадування, це коан, призначений для заплутування розуму.
Студійна алхімія:
• Перекотувальний, трансовий бас Пола та нестандартна перкусія Джорджа/Рінго формують чудернацький хребет композиції.
• Оркестровка Джорджа Мартіна додає високої драми, зі рваними струнними партіями та насмішкуватими гомеричними сплесками, які чудово контрастують із Джоновим вокальним презирством.
• Ефекти стрічки та звукові колажі: Король Лір, радіо-статичний шум, сміх і звернута задомнаперед нісенітниця зливаються в найбільш хаотичну суміш у творчості The Beatles.
• Несподівані звуки дробового барабана Рінго постійно порушують ритм пісні, прокреслюючи бунтівний тон.
Протест у масці:
За безглуздям ховається чіткий намір. Приціл Леннона на абсурдність влади, організованої освіти та примусових інтерпретацій. Це є протест через пародію – і жарт, якщо ви занадто сильно намагаєтеся його розшифровувати.
Критик Ієн Макдональд назвав це все «найідосинкратичнішою протестною піснею, коли-небудь написаною», і він не помилявся.
Чи є «I Am the Walrus» найамбітнішим поєднанням сатири та студійної магії у Beatles?
Чи є інша пісня, що звучить іще дивніше?

- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -

Технічно вражаючі пісні Beatles
Сьогоднішній вибір: «I Am The Walrus» (1967)

Якщо будь-яка пісня Beatles заслуговує на ярлик «технічно вражаюча», то це саме вона. Джон створив його, щоб спантеличити критиків і порадувати фанатів – звукові колажі, де все, від стрічкових петель до хорів, є частиною жарту.
Продюсер Джордж Мартін не ізлякався LSD-забарвлених візій Джона Леннона.
Як у випадку із «Елинор Ріґбі», він мікрофонував віолончелі зблизька, щоби ви відчули їхнє рипіння, а не тепло, перетворюючи класичну текстуру на щось гостріше. Вокал Джона був навмисно перевантажений і перефільтрований – один з перших прикладів навмисного вокального спотворення у звукозаписах The Beatles.
Посередині пісня буквально перегортає канали: Рінго «крутить радіо» на стрічці, і випадково в мікс потрапляє трансляція «Короля Ліра» від BBC. Оскільки це не можна було відтворити для стереозапису, монофрагмент довелося «вставляти» із допомогою EQ-трюків, створюючи примітивний стереоефект – справжній хак, як для 1967 року.
Далі є ще Mike Sammes Singers – жвавий хор легкого розважального жанру, залучений до виконання безглуздих рядків на кшталт «У всіх є один» і «Встав оце у свій светер!» на фоні тьмавої оркестровки Джорджа Мартіна. Суперечність стилів – саме те, чого хотів Джон Леннон.
«Доста маленьких штучок, щоб тримати вас у тонусі, навіть через 100 років», казав Джон.
Більше п’ятдесяти років потому, запис досі звучить як поп-сингл із іншого виміру – частково експеримент із магнітною стрічкою, частково симфонічний рок, частково жарт. Ось чому він належить до цієї серії звукових казусів.

- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -

Абсурдний зв’язок Між Бобом Діланом і піснею «Я – морж»

У 1967 році Джон Леннон створив одну із найсюрреалістичніших, заплутаних і просто геніальних пісень у кар’єрі The Beatles – «I Am the Walrus».
Але за нісенітною лірикою пісні («семоліна пілчард», що воно?) ховалося хитре підморгування іншому майстру таємничого дискурсу: Бобу Ділану.
Леннон пізніше казав:
«У ті дні я писав неясно, à la Dylan – жодного разу не кажучи те, що маєш на увазі, але створюючи враження чогось». Ділан йшов цим шляхом. Я подумав собі: «Ну, і я теж можу написати подібну нісенітницю».
Те, що Джон називав «сміттям», перетворилося на психоделічний шедевр. Натхненний ліричною свободою Ділана – ідеєю, що слова можуть звучати як значення, не обов’язково маючи сенс – Леннон створив музичні колажі, які більше нагадували сон, аніж пісню.
Він черпав натхнення з Льюїса Керролла, лондонського сленгу, LSD-образів і навіть живих уривків із шекспірівської трансляції BBC «Король Лір» – справжній акт творчого бунту проти будь-кого, хто намагався «розшифрувати» тексти пісень The Beatles.
Музичні історики називають «I Am the Walrus» остаточним інтроспективним жартом Леннона – діланівським лабіринтом розумування, що супроводжується оркестровим хаосом. Те, що Ділан зробив із поезією, Леннон зробив із поп-музикою – атож, якимось чином, перетворив це на радіозолото.

- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -

«Семоліна Пілчард», згадуване в пісні «Я – морж», є посиланням на детектива наркотичного підрозділу Скотланд-Ярду Нормана «Нобі» Пілчера, який очолив нічний обшук щодо наявності наркотиків у лондонській квартирі Джона в жовтні 1968 року.
Пілчер заздалегідь націлювався на рок-музикантів кшталту Міка Джеґґера, Браяна Джонса, Еріка Клептона та Донована.

- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -

~Сьогоднішні «Пісні The Beatles, забанені на BBC»

«Я – морж» (1967)
Із усіх пісень The Beatles, які було заборонено BBC, жодна не є більш явно приємно абсурдною, аніж «I Am the Walrus».
Трек, побудований на сюрреалізмі, сатирі та звуковому хаосі, чомусь сприймався як моральна загроза із боку національного мовника Великої Британії.

Чому BBC заборонила цей матеріал?
BBC висловила заперечення проти двох конкретних рядків:
• «Порнографічна жриця»
• «Стягни свої трусики»
Щодо чутливості BBC 1967 року – все ще підпорядкованої суворому правилу «без сексуальних посилань» – все це вважалося «занадто відвертим для трансляції».
Окрім того, що решта тексту включала яйцеїдів, мертвих собак, жовту масу з пудингу та «семолінового пільчарда, що лізе на Ейфелеву вежу».

- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -

Пісня, яку було створено заради свідомої плутанини

Джон Леннон написав «I Am the Walrus» частково у відповідь на те, що британські школярі аналізували тексти пісень Beatles на уроках.
Його відповідь?
Написати щось таке, що є неможливе для аналізу.
Він поєднав:
• Назву, натхненну Льюїсом Керроллом
• Нонсенсову поезію
• Поліцейські сирени
• Радіошум
• Уривки із Шекспіра (Короля Ліра), взяті прямо із трансляції BBC
• Музичні посилання на Штокгаузена та авангардний звуковий колаж
Ідея полягала в створенні антиморального гімну – музичної дадаїстської картини.
Урешті BBC заборонила композицію, бо вона нібито мала те значення, якого не мала.

Джон Леннон (щодо «значення»):

Леннон ніколи не впускав можливості розвінчати міфологізацію навколо пісні:
«Слова не мали якогось смислу. Люди роблять стільки зайвих висновків, і це смішно».
«Що насправді означає: «Я яйцеїд?» Це могла бути «чаша для пудингу», а мені воно все однаково».
Критики зазначили, що ця заборона – на відміну від інших – насправді підвищила містичність треку.
BBC удалося цензурувати пісню, яка була навмисно безглуздою.

Психоделічний шедевр:

З часом «I Am the Walrus» став одним із найвідоміших прикладів психоделічної творчості Леннона – точкою, де сатирична поезія зустрічається зі звуковим колажем.
Заборона BBC стала частиною легенди.

- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -

Наприкінці 1967 року, «I Am the Walrus» став остаточною загадкою Бітлів. Фанати, критики та навіть вчителі англійської мови розбирали кожен рядок, переконані, що Леннон вкладав у свою психоделічну гру слів таємні значення. Джон вважав це все дуже смішним. Чим більше людей наполягали на тому, що Бітли передавали повідомлення з іншого виміру, тим більше йому подобалося їх розгублювати.

Перенесемося до 1968 року.
Бітли розпадаються, сесії запису Білого альбому хаотичні, і Джон вирішує виголосити один із найпідступніших натяків у своїй кар’єрі:
"Морж був Полом."
Це твердження з’являється в кінці пісні «Glass Onion», яку Джон написав спеціально, щоби збентежувати людей, які надмірно аналізували тексти пісень The Beatles. Замість того, щоб внести ясність, він ще більше загустив хаос.

«Я вставив цю фразу – «морж був Полом» – просто щоби ще більше заплутати всіх», зізнався Джон пізніше. – «Ну, це був жарт.»
Але за цим стоїть дещо.
Після написання «I Am the Walrus» Джон дізнався, що «The Walrus and the Carpenter» Льюїса Керролла не був таким безневинним, як він це пам’ятав – як віршик про обман і експлуатацію. Сам Джон Леннон був навіть засмучений цим. «Я подумав: «О, блін, морж був поганцем». Тож у «Скляній цибулині» («Glass Onion») я проказав: «Морж був Полом», просто щоби звалити власну провину на когось.

«Це могло бути і «Пол був фокстер’єром». Але насправді це був просто я, той, котрий розважався», – зізнавався Леннон.

Ваша перекладацька робота зараз на розгляді у Головному офісі. Будуть якісь рішення чи ні, сказати складно.

Бо і сказати практично немає чого.
Особисто мені відомі мотиви появи таких віршів-текстів-пісень, бо з Вашої легкої руки отримав "голуба" як посил до вивчення, а відтак і до усвідомлення посилів узагалі як авторської схильності до тієї чи іншої лірики. І я скористався нагодою глибшого просякання матеріалами. А з тими, що бачу... А якщо і запам'ятаю...

Одним словом, дякую.
Передам по вахті (зміні), щоби вивчали.

“Вагнер на грибах”: Як Джордж Мартін приборкав психоделічний хаос “Моржа”
Леннон: “Я хочу безглуздий текст, спотворений вокал, хор, що співає безглузді рядки, і правдиву радіопередачу в міксі”. І ще – це має звучати зловісно.
Джордж Мартін: “Гаразд. Дайте мені годину”.
“I Am the Walrus” – саме те, що відбувається, коли психоделічний хаос зустрічає класичну музичну підготовку та продюсера без будь-якого страху. Мартін об’єднав електричне піаніно, струнні, мідні інструменти, повний хор (який співає “У всіх є один!”), і навіть живу трансляцію “Короля Ліра” з BBC – оскільки Леннон вважав, що це буде весело – заморочити фанатів, які намагаються розшифровувати тексти.
Що ж зробив Джордж Мартін із цим монстром Франкенштейна? Він його приборкав. Із чималим трудом. Але в найкращий спосіб. Він зробив це звучання одночасно смішним і величним, щось таке, як Вагнер на грибах.
Щоб досягти “злого” і гострого звучання, яке вимагав Леннон, Джордж Мартін умисно відмовився від розкішних, пухких текстур струнних, характерних для поп-музики 1960-х років. Замість цього він використав інноваційне оркестрове аранжування, яке включало вісім скрипок, чотири віолончелі, три французькі валторни та контрабас-кларнет. Під час запису 27 вересня 1967 року струнні інструменти записувалися так, щоб підкреслити різкий “атакуючий звук і текстуру” інструментів, роблячи їх агресивними партнерами до саркастичного наративу Леннона, а не просто фоновою оздобою. Мартін знаменито “спустив з ланцюга” зухвалу оркестрацію, яка включала глісандо та тріплети, щоби змалювати абсурдні тексти Леннона яскравим, сюрреалістичним звуковим пензлем.
Мабуть, найфранкенштейнівським елементом постановки було використання Мартіном 16-голосного хору Mike Sammes Singers, який був відомий своїми традиційними глянсованими студійними вокалами. Мартін виштовхнув цих професійних вокалістів у зовсім незнайомі, анархічні території, змусивши їх виконувати перебільшені вокалізації, пронизливі вигуки та фонетичні звуки на кшталт “Хо-хо-хо, хі-хі-хі, ха-ха-ха”. Пол Маккартні згадував це як “захоплюючу сесію”, під час якої хор додав шар маніакальної енергії, що ідеально відповідала настрою, натхненному ЛСД, якого прагнув Леннон.
Жодна інша група у світі не змогла би утнути цього. І жоден інший продюсер не зміг би добитися звучання, яке могло би органічно увійти до музичного альбому.
Легендарний фінал композиції народився з чистого, непередбачуваного моменту студійних хитромудрощів. Під час міксування Бітлз налаштувалися на живу трансляцію третьої програми BBC з п’єсою Шекспіра “Король Лір” і безпосередньо записали її на плівку. Це було “акцидентальне мистецтво”, захоплене в реальному часі, зберігаючи уривки з IV акту, сцени 6 – зокрема, репліку Освальда: “Slave, thou hast slain me”, – які не можна відтворити при бажанні в інший спосіб, оскільки то була одноразова пряма трансляція. Хаотичний колаж радіошуму та розрізненого діалогу перетворив поп-пісню на занурювальний витвір сюрреалістичного мистецтва, надихнувши майбутні гурти, такі як ELO, створити цілі кар’єри там, де завершився “Walrus”.

Я би ще оцю річ виклав у перший ряд шедеврів отих часів, можливо у вас вже дійшли до неї руки, чи може колись.