ТІНІ НОВГОРОДСЬКОГО ЛЬОДУ: АННА ТА ІЛЛЯ

Ще до того, як золоті бані Києва віддзеркалили велич Ярослава, у його молодечому неспокійному житті була північна завірюха і княжна на ім’я Анна. Вона була його першою фортецею, його тихим притулком у Новгороді, де вітер із озера Ільмень сік обличчя, а вороги дихали в спину.
Вона народила йому Іллю – хлопчика з очима, в яких світилася надія на майбутню династію. Ярослав бачив у ньому свою перемогу, свій завтрашній день. Але смерть прийшла тихо, наче ранковий мороз, і забрала первістка, залишивши князя з порожніми руками перед величчю порожнього трону.
А потім прийшла війна. Анна, що пережила смерть сина, не змогла втекти від залізних рук загарбників. Її полон був довгим, як зимова ніч, а забуття – ще довшим. Коли Ярослав зводив Софію в Києві, десь у далекій Польщі, землі ненависного короля Болєслава, згасала та, що першою повірила в нього, коли він був лише бунтівним князем Півночі.
Ілля спить під плитами Новгорода, Анна – у холодній чужій землі. Вони стали фундаментом, на якому Ярослав збудував свою мудрість, але цей фундамент був замішаний на сльозах, про які не прийнято писати в літописах.
У соборі святої Софії Новгородської, де повітря завжди пахне холодним каменем та віковим спокоєм, є куточок, куди сонце заглядає рідко. Там, під важкими склепіннями, спочиває княжич Ілля. Його маленька гробниця – це застиглий крик Ярослава, який мріяв про спадкоємця, а отримав лише холодний мармур. Кожен крок по плитах собору відгукується луною, наче дух дитини досі блукає галереями, шукаючи материнську руку.
А десь поруч, у напівтемряві, тане образ Анни. Її вродливе юне обличчя не виклали золотою смальтою на стінах Києва. Її вічний поклик – це голос, що розчинився в імені іншої жінки. Але кажуть, що в завірюшні ночі, коли озеро Ільмень стогне під льодом, біля вівтаря з’являється жіноча постать у простому, не заморському вбранні. Вона не молиться за державу, вона молиться за свого сина, якого забрала північна земля ще до того, як його батько став «Мудрим».

Далі буде.