РУСАЛКА НА ЙМЕННЯ «ЛЮБАВА»

Над Десною тумани, як сиве старе полотно,
Де вода забирає у пам’яті сонячні кроки.
Він – державна печатка, він – мудрість, він – горде вино,
А вона… тільки трави і погляд дівочий глибокий.

Над Десною розлилася ніч, густа, як гречаний мед, і тиха, наче сон риби у глибоких вирах. Тут, де верби низько схиляються до води, ховаючи таємниці берегів, Ярослав знайшов свій спокій. Донька коваля, Любава, чекала його не в золочених княжих палатах, а там, де ріка шепочеться з корінням дубів, де повітря пахне прибережним мулом та нічними квітами.
Вона була як сама Десна – мінлива, глибока і небезпечно ніжна. Її сміх перегукувався з плескотом хвиль, а очі віддзеркалювали мерехтливе мереживо зір, що тонули в темній воді. У цю ніч не було чути дзвонів Софії чи брязкання варязької зброї – лише дихання лісу та солодкий шепіт очерету.
Коли він обіймав її, здавалося, що сама земля Чернігівська пригортає свого князя. Їхня любов була стихійною, як весняна повінь, що зносить усі греблі та перепони. Любава розпускала коси, і вони падали на його груди, мов сонячні промені, заплутані в нічній темряві. Це було вінчання без священників – їх вінчала нічна птаха та старий місяць, що зачепився за верхівки сосен.
У її обіймах Ярослав забував про походи, про зради братів і про холодний камінь державних рішень. Тут, на березі Десни, він пив кохання, як живу воду, набираючись сили від цієї простої дівчини, що була для нього дорожчою за всі королівства світу. Кожна хвилина перелюбної ночі карбувалася в пам’яті, як візерунок на коштовній чаші, бо тільки тут він відчував, що його серце – живе.
Але щастя те було коротким і хистким, мов відображення місяця у воді у тривожну ніч на повнолуння. Чи то через боярські підступи, чи то через тугу, яку несила було терпіти, Любава знайшла свій спочинок у глибоких річкових водах. Кажуть, тієї ночі Десна вийшла з берегів, хоча небо було безхмарним. Любава ступила у воду так само легко, як колись ішла в обійми Ярослава. Вона не боролася з течією – вона шукала в ній відлуння голосу свого палко любленого немовляти. Ріка, що колись дарувала їй хвилини щастя з князем, тепер розімкнула свої холодні обійми, щоб прийняти Любаву назавжди.
Водяник забрав її, залишивши Ярославу лише гірке полинове вино розлуки та маленьке несподіване диво – дароване коханою жінкою дитя.
***
Вона з’явилася на світ тоді, коли деснянські луги вкрилися першою росою, а туман був такий густий, що приховував навіть саму долю. Її назвали Нежданою – бо була вона нежданим даром, незапланованим плодом кохання, що розквітло потай від світу й суворого погляду візантійських канонів. Неждана не знала величі київського Дитинця. Її колискою був шелест очерету, а першими піснями – плач солов’я над рікою. Вона успадкувала від батька мудрий погляд глибоких очей, а від матері Любави – дику вроду прибережної квітки та голос, що міг заворожити саму воду. Вона була живою таємницею Ярослава, його слабкістю, невтоленою печаллю і, водночас, його незбагненною силою.
Таємна рана по втраті Любави назавжди зробила Ярослава «Мудрим» – бо мудрість часто народжується з великого болю. Коли він зустрів Інгігерду, його серце вже було загартоване втратою. Він шукав у принцесі Півночі не заміну коханій, а опору для держави, тримаючи пам’ять про втоплену Любаву та покинуту Неждану в найтемніших куточках своєї душі, там, куди не сягало навіть сяйво софійських панікадил.

Не в палатах зі скла, не під дзвони святої Софії,
В ніжнім шепоті верб, де зозуля рахує літа,
Він зустрів свою долю – солодку, як ранні надії,
Але солод розтанув, одна лише сіль на вустах.

Це кохання невінчане сховане в хащах глибоких,
Де Десна розмиває піщані старі береги.
Ярослав і Любава – крізь тисячу літ одиноких
Відбуяли вітрами… лишились не сльози – сніги.
***

Далі буде.