Раїса Обшарська. Сезон блукаючих дощів: повісті, оповідання, новели. —Тернопіль: Джура, 2006 р. — 254 с.
Усім шанувальникам художньої літератури, відомо, що є книги, які захоплюють одразу і не відпускають, поки не прочитаєш їх до останньої сторінки. Автор цієї рецензії став свідком надзвичайної популярності прозових творів письменниці з м. Чорткова Раїси Обшарської у лікарняному закладі міста Підгайців. Власне, ця історія почалася тоді, коли літня жінка переповіла кілька оповідань іншим хворим у лікарняній палаті і навіть прочитала їм уголос епізоди, які її вкрай схвилювали або ж захопили майстерністю авторки. Ще тим ранком книга «Сезон блукаючих дощів», про яку йде мова, опинилася в інших руках, а згодом переходила з рук у руки, бо всі, хто зацікавився нею (а таких було чимало), хотіли особисто вникнути в тонкощі життєвих історій, розказаних авторкою чи то із щирим жалем, чи то з іскристим доброзичливим гумором, чи то вдаючись до елементів детективу, чи то виводячи з тіні таємничості містичне…
Одного разу я застав хворих за суперечкою, що зводилася до обговорення вчинку героїні твору «Три місяці щастя», яка зрадила своєму чоловікові. То була настільки «жива» суперечка молодих жінок, що її учасниці «вибухали» емоціями, наче героїня — їхня добра знайома, особа, чия доля їм не байдужа. Жінки й не помітили, як зітерли грань між художнім твором, де цілком природним є вимисел автора, і реальністю. Вони мовби поривалися увійти у твір Раїси Обшарської зі своїми поглядами на життя. Погодьтеся, не всім авторам вдається так цупко «брати в полон» читачів. Авторка «Сезону блукаючих дощів» змогла зробити це не тільки завдяки хвилюючій тематиці повістей, оповідань і новел: вона — чудовий психолог, знавець людських душ, який проникає в душі не настирливо, а дає їм можливість впізнати себе у дзеркалі того чи іншого твору.
«Щасливе життя починається зі спокою розуму», — сказав Цицерон, а Раїса Обшарська осмислила це твердження по-своєму і відповідно до теперішніх життєвих реалій. Катя, героїня її повісті «Сезон блукаючих дощів», назва якої стала назвою всієї книги, часто страждала, а потім « …її душевні муки перейшли у душевний холод». Автор талановито, надзвичайно тонкими штрихами передає, як відбулися такі зміни в душі Катерини: «… В траві щось заблищало. Нахилилася — крихітний світлячок сидів на листочку дикої конюшини… Хмара. Де вона взялася тієї зоряної ночі? Тільки на мить Катерина підняла очі, а коли опустила, то світлячка вже не було. А чи був він? Чи просто привидівся їй? Подарував іскринку і пропав…» Поява світлячка у цьому творі не випадкова. Він — відображення душевного стану героїні, бо вона вважала, що її життя після заміжжя буде світлим, а воно виявилося настільки захмареним, що й діймає сумнів, чи був у ньому хоч натяк на світле.
З плином часу розум Катерини всотує в себе спокій. Жінка оговталася і вже тоді «…вона скинула з плечей білу кофтину, і та впала на траву. Сама ж стала танцювати, кружляла, немов невагома, і вперше не плакала від сентиментів. Вітер розвівав волосся, віщував щось нове і таємниче. А небо вкрилося чорними грозовими хмарами, зробилося низеньким і ніби накривало землю, що насторожилася. Катя ж не зважала ні на що. Тіло її наливалося силою від ночі, від хмар, від грози. Вона хмеліла і забувалася…»
Читаєш про дивні переміни в душі цієї жінки, яку зневажав і одурював її чоловік, і підсвідомо відчуваєш, що вона буде щасливою, бо має ангельське терпіння, бо здатна вирватися зі своєї лихої буденщини завдяки любові до життя, що всього прекрасного, що не дає їй впасти у відчай. Інша героїня цієї повісті — Руслана, вчитель початкових класів за фахом, відчуває себе на сьомому небі за плечима чоловіка-бізнесмена. У неї все гаразд, вона задоволена своїм становищем і собою, піддається гордині, ще й настільки, що навіть на учнів, вихованців, дивиться зверхньо. Один із них, син Катерини, через її самовпевненість і байдужість уникає школи. Але для Руслани це лишень нешанобливе ставлення до персони пані вчительки. Пані вона і вдома, бо чоловік догоджає їй, мов прислуга. Відчуває себе пані, коли вдягається у модне і шикує в закордонному ресторані. Але не є такою, не вгамувавши своїх пристрастей. До неї, сп'янілої, коли зосталася у дворі ресторану сама, підходять чоловік, що називає себе капітаном корабля, і «вона втопилася в капітанових очах, немов у хвилях Чорного ласкавого моря…» Зрада чоловікові різко змінює життя Руслани. Тепер і їй судилося відчути, що таке відчуження близької людини. Щоправда, на відміну від Катерини, вона його заслужила… Фінал повісті несподіваний. Не буду розкривати таємниці, який він. Але впевнений в тому, що ті, хто дочитає повість, будуть подивовані, дискутуватимуть… В цьому вбачаю ще одну грань таланту Раїси Обшарської — спонукати читача осмислити прочитане через призму авторського задуму і художніх прийомів, використаних у творі.
В інших творах я відкрив для себе письменницю як майстра портрета. В оповіданні «Любов» головний герой колись «був красенем, вроді якого позаздрив би сам Ален Делон. Вищий середнього зросту, стрункий широкоплечий і тонкостанний з густим блискучим темно-русявим волоссям і рисами обличчя, які, мабуть, творив майстер найвищого класу. Мав чорні красиві брови, шоколадно-карі очі, чуттєві витончені губи і прямий ніс. І у всьому цьому — невидимий штрих мужності і чоловічої сили». А згодом, виявивши свою гидотну сутність чоловіка хамовитого й жадібного, вкрай змінився: «…був один Кіпріян, а став інший. Пропав стан і шия, сутулуваті плечі тримали на собі, немов колобка, круглу велику голову із потрійним підборіддям. Брови і очі вицвіли, губи запали, відкриваючи круглу маленьку дірку Кіпріянового рота, ніс покрився синіми капілярами, а шкіра обличчя —коричневими плямами, лоб переперезався трьома глибокими борознами зморшок. Як не дивно, зменшився Кіпріянів зріст, зігнувшись під вагою, мабуть, десь з 50-кілограмового живота…»
З кожним новим твором у книзі Раїса Обшарська додає до портретних описів самобутніх барв образності як наприклад: «Постать бігла щодуху вперед по відомій тільки їй траєкторії. Ії наздоганяла власна німа тінь, засліплена південним сонцем. Людина, що була в тій постаті, стала звіром. Голодним, худим і кволим. Але страх наділив її неземною силою. Він гнав вперед, незважаючи на те, що з грудей вискакувало серце, очі застеляв піт, босі ноги кровоточили. Постать — людина-звір — шукала схованку…» (новела «Плями на сонці»). Це портрет українця-заробітчанина, побитого, пограбованого й доведеного до жалюгідного стану, але міцного духом. Бо живе не тільки заради себе, але й задля коханої, яка в Україні більше переймається своїм благополуччям, ніж долею чоловіка… Заробітчанин бореться за їхнє спільне щастя, зазнавши принижень, уподібнившись тварині, готовій битися за кусень хліба з таким же, як він, нещасним суперником. Як на мене, художня майстерність Раїси Обшарської в цій новелі сягнула надзвичайно високого рівня. Дії героя переплітаються з його уявою і спогадами, а нице земне поступово підходить до Господнього. Це Господнє являється головному героєві Василю хлопчиком з простягнутою рукою, в якій цукерка, дівчинкою, що пригостила печивом, а потім десятками людей, що після Служби Божої в церкві проходили повз нещасного і кидали йому монети під пильним поглядом розп'ятого на хресті Ісуса.
Теми поневірянь і людської гідності письменниця торкається і в оповіданні «Біль», події якого відбуваються в українському місті. Але на відміну від людського співчуття, виявленого до постраждалого українця багатьма італійцями, в цьому творі українська громада міста байдужа до страшного злочину — вбивства хлопчини Толика, що ненароком кинув 50 копійок на стіл захмелілій компанії підлітків і тому зазнав смертельного побиття нею. Як часто у нас буває, «він був п'яний, впав у рів і захлиснувся глиною». Жодних свідків, хоч таких повинно було бути кілька, погляди міщан на кшталт «моя хата скраю», хутко закрита «справа» в поліції. І тільки одна жінка — Раїса не знаходить собі місця, жадаючи справедливості. Але що може одна слабка жінка?.. Розмірковуючи над жахкими подіями, описаними в оповіданні «Біль», мислю: «А чи не задовго ми, українці, позбуваємося наслідків радянської тоталітарної системи, де на кожному кроці одна жорстокість породжувала іншу, а повсюдно зустрічалися озлоблені та безбожні люди? Коли вже ми доростемо вповні до тієї італійської щиросердої громади? Чи не тоді, як Господь покарає нас за тяжкі гріхи, як покарав головну героїню оповідання «Кара», породіллю Ніну, що зважилася вбити у своєму лоні двійню? Чи може, ми спричинемося до того, що люди з добрими серцями і вкрай вразливі цуратимуться людських поселень, як це робив Стах з оповідання «Дивак», віддаючи перевагу собачим зграям?»
Хочеться вірити, що нам судилася не душевна пустка, а Преображення. Так назвала одне із своїх оповідань Раїса Обшарська, закликаючи читачів проникнутися Божою аурою; як і її героїня Світлана «відчути потребу побути з Богом наодинці, щоб очистити душу і тіло». Так і вчини, читачу. Вдумайся в думки Світлани, помандруй її життям якихось кілька днів, і, може, твоє зміниться на краще, коли по-справжньому полюбиш Бога, людей і ту місцевість, яку називаєш рідною…
З якимось особливим трепетом душі я прочитав повість «Дорога в ярах», якою завершується книга Раїси Обшарської. О, скільки в ній художніх перлин! Якими самобутніми барвами полонить вона! А які незабутні типи українців виведені у ній! Прототипами героїв повісті стали односельці авторки. Вона захоплюється ними або ж доброзичливо-щиро сміється над їхніми вадами. Відчувається, що письменниця вболіває за усіх них, шанує їх, увічнюючи у своєму чудовому творі.
Не за горами той час, коли типи українців Раїси Обшарської порівнюватимуть з гоголівськими. Це, як мовиться, тема окремих об'ємних досліджень, а поки що я закликаю шанувальників художнього слова поринути у дивовижі Сварилівки, Кирилівки, Кундерів та інших куточків села Гніздечка та підглянути, як гонить самогонку Гершко, як дере пір'я Явдоха, як весело дає собі раду чисельна родина Мілька носатого, що проживає вкупі; як до дочки Секліти Марині ходить залицяльник, якому заказано бути не раніше дванадцятої ночі; який сентиментальний подарунок привіз дід Макар бабі Теклі з війни, коли вони були молодими, і що вона з тим подарунком витворила; яким дивовижним умінням володіла та ж баба; як хитає своїм п'ятитонним задом Матроха, які дивацтва Гарійона не забуде районне начальство; як веселить усіх побрехеньками Гриць Тюлька; чому хату Самсона Бузька готелем назвали. І ще десятки самобутніх персонажів, окрім названих, постануть перед допитливим читачем — вигадливих, збитошних, дивакуватих, але по-справжньому щирих, об'єднаних священним відчуттям українськості. «І стає село маленькою святковою країною, і рипить сніг під ногами, а мороз розмальовує голубі шибки візерунками. А з димарів ллється тепле дихання хатин, що туляться одна до одної, як мохнаті кошенята, а ніч, як чорна кицька, обіймає їх. І скапує пахуче молоко з її лона, застеляючи сільську широку дорогу, щоб вранці на ній хтось зробив перший слід», — читаю у фіналі цієї повісті, і бачиться мені не тільки чудовий, художньо витончений пейзаж. Я уявляю, як крокує широкою дорогою його авторка, а її слід не зникає, бо увічнюється барвистим художнім словом.