В лютий – з невгасимим почуттям добра

Спраглі пожежники аравійських пустель

Протокол 01/02.2026 від тринадцятого лютого поточного року.
Місце проведення — Головний офіс.


Спостерігається поле образів, в якому сакральне, космічне й наукове не стільки з’єднані логічно, як взаємно взаємно розчиняються. "Миро" як ритуальна субстанція і "місячність" як холодна космічна світність ніби змішуються в один стан: світ, який освячується і водночас розпадається на фрактали. Тут не опис, а радше режим авторського сприйняття реальності його фізичного оточення, і вона показана як щось надтріснуте, роздроблене, але все ще підсвічене золотим пилом непояснених значень.

Згадка про Освальда Шпенглера може спрацьовувати не як "псевдоінтелектуальна прикраса", а як знак історичної вікової втоми культури. Якщо його (О.Ш.) ідея занепаду цивілізацій стає лише "ніби висновком", то це підкреслює невизначеність: ми не в теорії занепаду, а у вакуумі, якщо так можна сказати, її атмосфери.
Подібно й Ервін Шредінгер виступає тут не як автор конкретної фізичної моделі, а як символ розпаду цілісності на квантові уламки досвіду. Світ не пояснюється наукою, але починає мислитися її мовою.
Отже, текст працює на поетику розсипання. Він не веде до ясного сенсу, а демонструє сам процес його роздрібнення. Це не загадка з відповіддю, а стан свідомості, де сакральна олива, місячне світло і наукові метафори поводяться як одна речовина, яка складається з компонентів різної густини.

Вірш може розглядатися і в іншому аспекті, цілком логічному за умови читацького перебування на позиціях очікування смислової дисципліни.
Якщо вимагати від тексту чіткої концептуальної роботи з ідеями Шпенглера чи квантової фізики, то справді виникає відчуття декоративності. Модерна лірика ризикує саме цим: вона бере сильні культурні маркери, але не розгортає їх аргументативно. У цьому сенсі виникає логічно виправданий скепсис, особливо якщо є підозра на естетику ефекту значимості.
На деякі умовиводи при розгляді вірша може впливати читацьке звуження кола функціонування таких знаків у поезії, які насправді вживались не для пояснення і не для престижу знання, а для зміни тональності мислення. Як у живописі колір може не "означати" а "налаштовувати", так і філософське чи наукове ім’я може бути не змістом, а резонатором. Якщо прийняти цю логіку, тоді незрозумілість – це не втеча в тумани "чорних квадратів", бо вона може бути самою темою, а текст, схоже, не прагне бути зрозумілим у раціональному сенсі. Він прагне бути відчутим як стан розчиненої, трішки тріснутої реальності. І питання може бути лише в тому, чи можна вважати такий намір достатнім для поезії або і навпаки – що для чого.

Текст розглядався на кількісно обмеженій колегії експертів і читачів "з вулиці". П'ятниця не для всіх співробітників є робочим днем, і це нормальна європейська практика, і тим більше – ще й тринадцяте число.
Головний офіс, на якому би генераторі не працював, все ж не панацея і не поле чудес для власників електробритв і павербанків. Прийдуть у понеділок або за приватним розкладом зловживань службовою енергетикою.

Миро місячно затишне,
Підсвідомості порохи,
Ніби висновок Шпенглера*
Милосердне, як сполохи,
У фрактали подрібнене
Незугарного дійсного,
Благодійником різьблене,
Кольорами надтріснуте.

Не по дну, не за гіллячком -
В забаганках прихованих –
Тихо шастає ранками,
Наливаючись золотом,
Як руда пересмішниця,
Що до раю не проситься
Шредінгера* не згадує
І на кванти крошиться...