У селі сталася новина. Про неї говорили всі – хто шепотів, хто голосно вигукував: Світозар живе з ведмежою. Ведмежами в селі називали лісових людей. Прозвали їх так, бо казали, що ті вважають ведмедя своїм предком, вклоняються йому як богу і приносять йому требу щороку – великого рогатого оленя, лишаючи його свіжу тушу на великій галявині, і не бояться кликати його справжнім іменем Бер. Ведмежі, мовляв, виникли від того, що колись великий ведмідь викрадав людських жінок і жив з ними яко зі своїми жонами – від них то і пішли ведмежі. Чи так то було, чи ні – ніхто не відає, бо було то давно, коли ще коли люди Зерна і Солом’яного Бога не прийшли в ці краї і не зорали першу ниву кам’яним плугом. Ведмежі були низького зросту, густе цупке волосся росло в них не тільки на голові, але і по всьому тілу, а на спині було сивим. Лоби в них були низькі, щелепи великі, носи широкі, руки довгі, мало не до землі. Плечі в них були широкі, а силу мали страшну: розказували люди села Великої Ріки, що якось на ведмежого напав бик, але той не тікав, а схопив бика за роги і одним зусиллям міцних рук скрутив бику шию на ніц. Казали, що ведмежі не знали вогню, рвали зубами все свіже й сире, мало не живе. Одяг шили собі зі шкір тварин, мови не знали, а тільки мугикали, волали чи кричали як сови. Ще розповідали про них всілякі жахи, буцімто вони і людожери, і кров ночами п’ють, і молоко в кіз одним поглядом крадуть, жорстокі над міру. Чи то правда, чи неправда – хто зна, але в селі як пропадала худоба, чи діти, чи ще якесь нещастя траплялося – казали на ведмежих. Тому люди села Зерна і Солом’яного Бога боялися поодинці ходити в ліс, дітей, собак та худобу до пущі не пускали, навіть тоді коли достигали жолуді. А тут на тобі – новина: Світозар пустив до хати ведмежу і живе з нею. Жінки шепотілися і боязко озирались, накривали глеки з молоком чорною тканиною, старі люди скрушно хитали головами і показували рудому Сонцю пусті мозолисті долоні, нерозважні діти сміялися і вигукували пусті слова, чоловіки понуро дивились в бік його хати і казали: «До біди то! Віщує це страшне – пошесть буде, посуха зело спалить, чорне Сонце день вкраде і кривавий Місяць сон вб’є, криниці потруїть та й моровиця на рогату худобу не мине!»

А сталось це так. Світозар жив самотою в старій хаті коло лісу. Якось всіх його родаків забрала Мара, він був неговірким, сумував і став якимось відлюдьком. Казали йому старі люди: «Час би вже тобі пару знайти, йшов би ти в Село-за-Горою, як прийде День Весняного Сонця, там наречених як зерна восени на току, зачекались на тебе! Так роблять усі хлопці, хто пройшов випробування богів і носить мітку на плечі, і всі мужі, що стали самотніми, ти з нашого роду, тому мусиш зробити по закону нашому!» У ті роки була сувора заборона брати собі жону чи мужа зі свого села – про це боялися навіть думати. Та у відповідь на такі слова Світозар тільки зітхав та махав рукою, іноді примовляючи: «Буде ще!» Та якось на День Великого Сонця порався він коло худоби, глянув на схід, аж там стоїть жінка з ведмежих коло загорожі і дивиться на нього великими синіми очима з-під густих пелехатих брів. Руки й ноги в Світозара тут же заніміли, а голові одна думка: «А сокира, сокира то біля комори! І ножа на поясі немає! Я й добігти не встигну!» Потім якось заспокоївся, глянув на ведмежу, а очі в неї сумні, благальні. Такими очима можуть тільки просити про порятунок. Махнув за звичкою рукою, сказав: «Та ходи до хати, дам тобі їсти!» Нагодував її спочатку лісовою їжею – сушеними ягодами, а потім і людською - хлібом та зерном. Вона їла жадібно, потім знову благально дивилась на нього і гладила по руці. Він одяг її в людський одяг, навчив поратись по господарству: і корів доїти, і їсти варити, і сіно складати, і одяг шити. Так і почали жити. Назвав її Найдою, бо знайшлась вона випадково.

Людей-хліборобів Світозар почав цуратися ще більше, навіть на свята не ходив, хоч його і кликали. Як була офіра Світлому Місяцю – принесли світилу нічному в жертву білу вівцю на першу березневу повню – не ходив. Як приносили требу Праматері Землі, зарізавши чорного бика і просили в неї урожаю та густого колосу – не ходив, хоч і віддав таки свого бика, бо на нього випав жереб. Навіть на Свято Великого Сонця, коли віддали вогню молоду цнотливу дівчину, світлому вогню, що є вісником богів, посередником між світом людей і світом богів, попередньо напоївши густокосу карооку красуню солодким трунком вічності, щоб прилетіла вона до Сонця просвітленою, і то не прийшов. А сходились на це свято люди з усіх навколишніх селищ, різних родів і різних племен. Хоча, як помер старий Плугатар Провісник, Світозар прийшов, сам омив його тіло водою зі Священного Джерела, сам поклав його тіло на громаду хмизу, сам полив конопляною олією і сам запалив Ватру Подорожі від незгасимого живого вогню капища під бубон і протяжний спів ворожбита. Казали в селі: «Та він і не прийде на день Різдва Солом’яного бога! На день, коли помирає старий солом’яний бог і народжується новий, що принесе нам шлях до нового Сонця і нового врожаю! Він геть від людей відчужився! Ведмідь Бер йому і друг, і брат, родак!»

Так довго тривати не могло, навідались до обійстя Світозара старі люди. Зустрів він їх на подвір’ї (до хати вони не заходили), посадив за стіл, пригостив медовим трунком, але слухав їхнє казання мовчки, тільки киваючи головою: «Дарма ти так, Світозаре, з ведмежею лісовою живеш. Ми, звісно, не знаємо чи жона вона тобі, ми свічку серед горобиної ночі не тримали у хаті твоїй і світильник глиняний перед божницею не запалювали, але люди в селі різне кажуть. Не добре то. Не люди вони оті лісовики. Чужі вони роду людському. Думаєш, оце вперше так, що муж із ведмежею живе? Було вже. Діти будуть як підміни, а онуків взагалі не буде. Взяв би ти дівчину людську, але яка дівчина з тобою до слюбу піде, як ведмежка в хаті? Навіть якщо ведмежка ложе з тобою не ділить, а тільки як робітниця, то все одно не піде. Старійшина про то ще мовчить, ворожбит теж нічого не каже, але знай, як великі боги накажуть, що позбутися вас обох потрібно, то так і зробимо. Святий Вогонь все вирішить і волю богів ствердить. Не нам волю богів заперечувати, не нам звичаї людей порушувати!»

Найда чула то все, визираючи боязко з хати, а потім, як старі люди пішли, підійшла до Світозара, притулилась, почала жалібно скімлити, а потім тихо вити. Світозар пригорнув її до себе, почав гладити по голові і промовляти: «Не віддам тебе нікому і не прожену! Будемо вдвох вікувати і квітам радіти, хоче того хтось чи не хоче…»

Пройшов ще час і Найда десь зникла – була та й нема. Світозар прийшов з поля, пригнав волів, а Найди нема. Зажурився він тоді дуже, кликав, гукав в темряву лісу, та марно. Ні з ким не розмовляв, не посміхався, господарку закинув. Потім всю свою худобину виміняв на сіль, а як не виходило виміняти, то дарував і так само пропав. Не сказав нікому нічого – був та й немає, а хата пусткою, яку навіть чорні пси оминали. Стали про нього забувати. Пам’ятали тільки ті, кому треба пам’ятати, кому забувати не гоже. І пройшов з того часу і не рік, і не два, не одного солом’яного бога спалили, коли старе Сонце вмирало, а нове тільки збиралось народитись. Люди рідко ходять в глибину великого лісу, але буває так що сміливі ходять. І то не за хмизом, і не турів полювати. І от двоє затятих з того села подалися далеко в ліс – пошукати, чи немає за лісом чи серед лісу поля, чи немає серед тих полів селища людей незнаних, і надибали вони серед лісу галявину біля струмка, а на тій галявині хатку, що було дивиною для великого лісу. І кажуть, що бачили коло тої хатки Світозара та Найду, що білля тої дикої лісової садиби господарювали і ліпили з жовтої глини глеки, прикрашаючи їх знаками з шнура.