У твоїй голові намело стільки снігу вчорашнього дня,
І проміння біжить по останній октаві до обрію,
Що у тиші вечірній твою розпізнаю я
Незворотність появи і невідворотність болю.
Ми зустрінемось знову, як ті, що втомились іти,
Що німим запитанням вганяють у серце погляди
Хоч не зовсім холодні й не зовсім гарячі вони
Та прошиють голками з червоною ниткою спогадів.
А тоді,
Я шепотітиму змови на свою любов,
Зливатиму віск аби позбутись страхів, що пустили корені
У моєму серці.
Та прошу тебе жодного слова мені не промов,
Відвернися, подавши води і сильні знеболюючі.

Я встав цього ранку і довго шукав тебе,
Озивався вчуваючи в тиші відлуння голосу.
Та тебе не було. На щастя тебе не було.
Лиш тремтіла у склянці вода поблизу знеболюючих.

12.01.2024