Збирається вже в хмари вороння,
На падалі готове жирувати.
Уже недовго москалям чекати,
Вже скоро стрілки Смути задзвенять
І встане над Московією дим,
І ріки крові потечуть до моря.
Уже ударить грім розплати скоро
Та стукатиме Смерть у кожен дім.
За все те зло, що встигли учинить
По всьому світу – вже чека розплата.
Як в давнину – устане брат на брата
І син прийде, щоб батька свого вбить.
І нова Смута ступить на поріг,
І чергова почнеться колотнеча
Та ляже тягарем важким на плечі
Тим, хто в цій бійні уціліти б зміг.
І мертвим будуть заздрити живі,
Посеред ночі в страху прокидатись
Та за сокиру в відчаї хапатись,
Вдивляючись з тривогою у світ.
Вже скоро… Але клятим москалям
До тої Смути, звісно, не звикати.
Вони пережили їх так багато,
Що кров’ю пропиталася земля.
І громадянська Смута, що прийшла
В Московію разом з більшовиками.
І Пугачов, і Разін з козаками.
А ще ж Велика Смута в них була.
Хоч москалі вважали винних в тім
Якісь підступні закордонні сили,
Вони самі в тих смутах завинили.
Та кожна Смута, як розплата їм
За все оте, що скоїли вони.
А перше, їх правителі бездарні,
Що стільки люду погубили марно.
Хоч і народ не менше завинив.
Отож, Велика Смута… Цар Іван,
Що москалі ще Грозним називають
І за державця видатного мають
(Хоча то все їх черговий обман)
Країну до трагедії привів.
Опричнина, де він громив завзято
В Московії і бідних, і багатих,
Зміцнити владу власну тим хотів.
Роди боярські вирізались ним,
Міста і села нищились, а люди,
Безвинні, винні гинули усюди.
І смерть не оминала жоден дім.
А потім він в Лівонію попхав,
З Європою узявся воювати.
Смерть утомилась данину збирати.
Але народ москальський все мовчав.
Його вбивали, але він терпів,
Хвалу цареві по церквах возносив
(Як ото роблять москалі і досі).
І Доля, врешті, проявила гнів.
Оскільки цар, як бог для москалів.
Для них завжди він і святий, і правий,
Хай би який був підлий і кривавий,
Жорстокий і нещадний взагалі.
Тож саме там і нанесла удар.
Хоч мав Іван жінок біля десятка,
З потомством не усе було в порядку.
Мав лише трьох синів законних цар.
Але одного власноруч убив
В припадку гніву, другий ще маленький.
Середній же був взагалі дурненький,
Лише молитись по церквах умів.
Отож, як врізав дуба Грозний цар,
То лиш два сина в нього і зосталось.
Дмитро малий ще. Царство і досталось
Середньому. Та то ще не удар.
Хай дурнуватий, але ж цар-таки.
Дмитра малого в Угличі сховали,
На повнолітті, певно що, чекали,
Щоб зміг державу взяти до руки.
Та цар й для нього «спадок» залишив,
Бо був він епілептиком, говорять,
Що й привело урешті-решт до горя –
Він сам у себе ножичка встромив…
Говорять… Може, правда, помогли.
Бажаючих тоді було багато
Помститися та царський трон прибрати
Собі до рук. Вже мертвого знайшли.
Зостався Федір, але він не зміг
Потомства мати. Як помер небавом,
То без царя зосталася держава.
І Смута вже ступала на поріг.
На Федорі скінчився древній рід,
Що брав іще від Рюрика початки.
У Рюрика «скінчилися» нащадки.
То горе москалям – сказати слід.
Хоч баєчку про Рюрика того
Іван сам був і вигадав, бо ж прагнув
В корінні древнім відчувать наснагу.
А «вчоні» волю втілили його,
В літописах про Рюрика знайшли
І хутко родовід підлаштували.
Тепер і москалі «коріння» мали,
Царі їх також древніми були.
Й за те, можливо цар і заплатив,
Що рід весь вимер?! Та ж бояр багато.
Не всіх Іван устиг їх «порішати».
І не один з них родовід свій вів
Від Рюрика. Від Гедиміна хтось.
Царя було із кого вибирати.
Борису Годунову першим стати
Царем по смерті Федора вдалось.
Бо ж, як не як, сестру свою віддав
За Федора. Та й, власне він і правив
Замість отого Федора в державі.
Тож зрозуміло, як царем він став.
Хоча, сказати, що поганим був
Не можна. Щось робити намагався,
Змінити щось в Московії старався.
Та гнів боярський на собі відчув.
Бо ж заздрили усі оті йому,
Себе на троні бачити хотіли,
Отож чутки усякі розпустили.
А москалі ж живуть не по уму,
А по чутках. Й тоді отак жили,
Й тепер: що зверху скажуть – то і правда.
У наклепи усякі вірять радо,
Хай би які дурні вони були.
Отож, як цар Борис той не старавсь,
Народ на нього скоса подивлявся,
Бо ж у крові той чомусь не купався.
Чи то несправжній, може цар попавсь?
А Доля почекала кілька літ
І москалям добряче ще піддала.
Причому дуже здалека почала.
А москалі й не чули про той світ.
Отож, в Перу далекому якось
Вулкан прокинувсь, так уже рвонуло,
Що і за сотні миль його почули.
У небо стільки пилу піднялось,
Що попіл той і сонця світ закрив
По всьому світу. Й москалів дістав.
Три роки у них голод лютував,
Який третину люду заморив.
Дощі постійні, заморозки, сніг
У вересні – звідкіль врожаю взятись.
Багатіям самим би врятуватись.
Отож, тягар на плечі царські ліг.
Бояри швидко скористались тим.
То все чутки по світу розпускали,
Що за Бориса небо всіх карало.
А то веліли кріпакам своїм
Іти кудись та прожиття шукати.
Ті купами збиралися в Москві,
На хліб собі просили ледь живі.
Хоч цар і став запаси роздавати,
Та ж всіх він не спроможний годувать.
А москалі, хоч царський хліб той їли,
На нього ж зле і підле говорили.
Ну, що з тих можна москалів узять?
Отож, одні товклися по Москві,
Другі в розбійні зграї гуртувались,
Гуртом на люд проїжджий нападались.
Москальський дух прорвавсь, нарешті в світ.
І ледве тільки Годунов помер,
В Московії таке тій почалося,
Монгольське іго раєм їм здалося.
Жорстокий звір Москальщину роздер,
Що зветься Смута. І опричнина, й війна –
Людське життя знецінилося в державі.
І на бояр вже не було управи.
Тож москаль Смуту заслужив сповна.
Поки бояри гризлися за трон,
Свого царя всадити намагались,
Інстинкти дикі у низах піднялись.
І ті, і ті попрали геть закон.
Озлоблені «маленькі» москалі
Взялись за вила, всюди запалало.
Селяни цілу армію зібрали.
Болотніков Іван став на чолі
І все те військо на Москву повів.
І козаки до нього доєднались,
Дворяни із загонами припхались.
Чиряк враз лопнув, гній усе залив.
І бовталась країна в гної тім.
Хто з ким, за кого – важко розібратись.
Тут самозванці почали з‘являтись.
Дмитро ж загинув в Угличі малим.
Та москалі не можуть без царя.
Та ще й щоб справжній, царської був крові.
Отрєп‘єв скористався тим чудово.
Безрідний в бійку за корону встряв.
Прийшов не сам, і ляхів ще привів.
Тим поживитись дуже вже бажалось.
Хто би повірив? Але «диво» сталось.
На царський трон той самозванець сів.
Це тільки в москалів таке бува.
Їм локшини навішали на вуха,
Що цар прийде і буде їм житуха.
Вони ж наївні вірять у слова.
Дарма Лжедмитрій у цю справу встряв.
В Москальщині не тільки з «грязі в князі»,
А й навпаки можливо - «з князі в грязі».
Лжедмитрій ще і не дійшов до справ,
Як вже чутки бояри рознесли,
Що цар не справжній. Й на списи підняли.
Був цар Дмитро і вже його не стало.
На Шуйського корону одягли.
Неначе ж свій, москальський, із бояр.
Але ж другим свербить теж царювати.
І знов чутки взялися розпускати,
Що отой Шуйський теж несправжній цар.
А тут Болотніков знов суне до Москви,
Веде десятки тисяч за собою.
Нема кому ставати з ним до бою.
Роздору змій кубло у владі звив.
А тут отой, що вбили на очах
У сотень люду знов живим з‘явився.
Як Фенікс Дмитро вбитий відродився.
І знову з військом пре на всіх парах.
В країні хаос. Кожен собі цар.
Всяк пристає до сильного. Бояри
Метаються. Свавілля, бунти, чвари.
І небо чорне з воронячих хмар.
Литовці, ляхи та і козаки
«Гуляють» вільно по усій державі.
Бо ж мають шаблі, значить мають право.
І Смуті тій нема кінця поки.
Побачивши, що можна легко взять
Те, що раніш віками здобувалось,
В Московію відкрито ляхи впхались.
Схотів король в Москві теж царювать.
Бояри уже згодні і на то.
Та Шуйський в поміч шведів закликає.
І тим ще більше горя накликає.
Бо ж запросити легко, але хто
Спроможний шведів вигнати з країни,
Як здобичі вони відчули смак?
Побив тих шведів й москалів поляк,
Московію, однак, швед не покинув.
За поміч плату самостійно взяв –
Добрячий шмат Московської держави.
А чому ні? Бо ж сильний має право.
А хто б йому зробити то не дав?
Московія уже по швах тріщить.
Все ближче до Москви підходять ляхи.
Вже Шуйського постригли у монахи.
Не знають вже, що з троном тим робить.
Тим часом ляхи у Москву ввійшли.
Бояри, щоб від того щось та мати,
Вже згодні й короля царем обрати.
Вже й слово Сигізмундові дали.
Та що москальські вартують слова.
Сьогодні дали, завтра вже забрали.
Вони й самі собі не довіряли.
Тож скоро нові почались «дива».
Уже чутки в Московії повзуть,
Що в католицтво заганяти будуть.
І бубонять поміж собою люди –
У них «батьківські» віру заберуть.
А москалі ж готові й далі жить
В багні і п‘яні, але в «православ’ї»,
Часи батьківські згадуючи «славні».
От москалям цього вже не пропить.
Тож «православний» люд збиратись став
Аби Москву від ляхів визволяти.
Взялись вони ополчення збирати.
І першим клич до зброї їм подав
Не той, хто з предків православним був.
Татарин Мінін. Так не раз бувало –
Москальщину неруські рятували,
Бо з москалів ніхто і в вус не дув.
Бояри – ті в інтригах увесь час,
На трон бажали свого посадити.
А москалям простим кому служити,
То було не проблемою якраз.
Вони хоч дідьку згодні послужить
Аби їм пити й жерти дозволяли.
А поки край у зграях грабували,
Хапали все, що десь не так лежить.
Є особливість в москалів одна:
Вони усі по п‘яні патріоти.
Готові ворогів всіх побороти.
А тут усіх проти усіх війна.
Клич Мініна, як булька у болоті.
Так булькнуло, аж хвилю підняло
І по усім болоті понесло.
Зібралися по-п‘яні патріоти
І подалися визволять Москву
Від підлих ляхів. Слово хоч давали,
Ледь Владислава не коронували.
Та своє слово встигли вже й забуть.
Прогнали ляхів, врешті із Кремля.
Царя взялись бояри обирати
Так, щоб собі теж шкоди не завдати.
Обрали все ж на радість москалям
Царем собі Романова Мишка.
Гадали, буде він тихцем сидіти.
Вони ж, як схочуть, будуть ним вертіти.
В Москальщині політика така.
Так і Хрущов колись в вожді попав.
Гадали того дурника поставить,
Його руками потім тихо править.
А він над ними, бачиш, гору взяв.
Так і тоді з Романовим Мишком.
Романови у трон той так вчепились,
На триста літ вони на нього всілись.
Отож не був Мишко той дурником.
А москалі царя отримали,
Потроху бунтувати перестали.
Багато років, правда, воювали,
Хоча не все тоді назад взяли,
Що в Смуті тій утратить довелось.
Та, ледь по Смуті тій на ноги стали,
Знов на сусідів позирать почали,
Що би у них урвати удалось.
Бо ж москалям аби з ким воювать.
Якщо сусідів не ідуть громити,
Тоді своїм візьмуться морди бити.
Отож, царям, щоб легко царювать,
Потрібно завжди ворога знайти
І москалів на нього натравити.
Хоч пів країни трупом положити
Та переможно пусткою пройти.
Москаль готовий у багнюці жить,
Але й сусідів в те багно втягнути,
І тим нещасним старшим братом бути,
Болотну ту імперію вершить.
На жаль, не знали браття-козаки,
Що вільно по Московії гуляли,
Чим все скінчиться. Тож не розваляли
Хитке те царство. А могли-таки.
Минула Смута і через роки,
Вже москалі в козацький край припхали
І нас в болото їхнє те упхали.
І не на роки вже, а на віки.