НЕЖДАНА: СМЕРТЬ ПІД КУПОЛАМИ

Поки законні діти князя вчили латину та готувалися до європейських королівств, маленька Неждана бігала босоніж по піску Десни і наливалася красою як дика рожа. Вона була тінню утраченого кохання Ярославової юності, про яку не здогадувалися при дворі, але про яку пам’ятало княже серце. Кажуть, що Ярослав часто приїздив на ці береги не задля полювання на звіра, а щоб побачити, як росте його «неждана радість» – дівчинка, в чиїх косах заплутався вітер свободи, якої ніколи не мали принцеси в кам’яних палатах.
Неждана стала символом іншої Русі – не тієї, що зводила собори та писала закони, а тієї, що лишалася вірною прадавнім духам, шепоту лісу та щирості почуттів. Вона була відлунням того Ярослава, який ще не став «Мудрим», а лишень був мужем, здатним на все заради любові. Якось він наказав послам привезти юну Неждану до Києва. Неждана-юнка – миловидна і тонка, як молода верба, а в її пишних косах заплутався вітер київських висот. Вона була живою пам’яттю про Любаву – ті ж очі, той самий нахил голови, що змушував серце князя Ярослава на мить зупинятися від болю.
Навколо Неждани ріс ліс із риштувань, Київ дихав пилом тесаного каменю і свіжим вапном. Ярослав будував небо на землі – свою Софію. Тим часом Софія підіймалася в небо, як величний корабель із каменю, і Неждана любила ту висоту, де повітря чисте й прозоре. Вона підіймалася на риштування, щоб бути ближче до сонця, щоб бачити, як батькова мрія обростає плоттю плінфи. Вона була наче душа цього храму юна, світла, невловима. Її хода ступала там, де янголи ще не встигли зійти на стіни.
Але камінь буває заздрісним до живої краси, він потребує не лише вроди, а й биття людського серця. Одна мить, один необачний рух на висоті, де народжувалися куполи, або ж… чиясь прихована злоба чи ревність – і юність обірвалася, як струна на лірі у розпал пісні. Неждана впала з висоти риштувань у саму історію, залишивши по собі лише тихий зойк, що застиг у стінах. Ярослав дивився на свої долоні: вони збудували диво світу, але не змогли втримати тендітне життя власної доньки. Висота, яка мала стати його величчю, обернулася прірвою для його серця. Його гордість змішалася з попелом, а велика Софія стала для нього і тріумфом, і розкішним надгробком для тієї, що мала розквітнути, але стала жертовним ягням на вівтарі його нескінченної Мудрості. Князь цілував холодний мармур, і в його беззвучному плачі було щось значно більше за дівочу смерть – там гинула остання тонка павутинка до імені її матері, Любави.
Коли в соборі западає цілковита тиша, можна почути, як стіни ледь помітно зітхають. О… стародавнє каміння теж вміє промовляти. Його потаємна сповідь про те, що цей собор стоїть не на вапні та плінфі, а на диханні тієї, що стала його вічною полонянкою. Чуєте скорботний схлип соборних стін – то стогне камінь оселі Божої, окроплений її молодою кров’ю. Минають віки, а свята Софія стоїть і не падає, тримаючись на любові, що стала жертвою. Старі люди вірили, що золоті смальти Софійських мозаїк сяють так надземно саме тому, що в них віддзеркалюється погляд Неждани. Коли сонце сідає за обрій, промені проходять крізь вузькі вікна так, ніби шукають її тінь серед колон. Кажуть, дівчина-душа блукає галереями, де пахне ладаном, торкаючись фресок, і тому вони не тьмяніють упродовж тисячоліть. Тепер і вона серед них як невидима фреска.
Вона назавжди залишилася в диханні святих стін, у молитві, яку Ярослав шепотів щовечора, дивлячись на куполи, що забрали його дитину. Донька Любавина пішла юною, закарбованою княжими устами у пам'яті храму не дитячим сміхом, а глибоким, дорослим сумом весни, що так і не стала літом.
Коли князь дивився на Дніпро, йому ввижалася далека Десна і дві жіночі постаті, що танули в ранковому тумані. Тепер вони обидві – донька Неждана та її матір Любава – стали частиною вічності: одна вмурована в стіни собору, інша… розчинена в течії ріки. Коли Десна навесні виходить із берегів, підземні води Києва починають «співати» в унісон із рікою. Це Любава кличе свою доньку з водних глибин, а Неждана відповідає їй вібрацією соборних дзвонів. Дві стихії – камінь і вода… вода і камінь – продовжують свою вічну розмову:

«А вода по каменю, а вода по білому…».

травень 2026р.

Далі буде.