Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.20
13:05
Чоловік, що прожив небагато
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
2026.11.20
12:46
Настала драма у комедіанта –
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
2026.11.20
10:40
Від ракетного вибуху тремтить земля,
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
2026.11.20
05:52
У наших жилах предків міць і сила,
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
2026.11.19
23:26
Враз, у далекій землі
На диво, долоні мої
Воложіють з очікувань
Квітень, повітряна млість
Ліхтарі, а дитина як снить
На алеї піхоти стрій
Друже, хто із нас неправий
На диво, долоні мої
Воложіють з очікувань
Квітень, повітряна млість
Ліхтарі, а дитина як снить
На алеї піхоти стрій
Друже, хто із нас неправий
2026.11.19
22:57
мла імлиться
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
2026.11.19
22:24
Розриває тишу ранню криками
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
2026.11.19
17:18
Лиш, прошу, не розказуй мені про війну,
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
2026.11.19
16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
2026.11.19
16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Вовк (1973) /
Проза
А ВОДА ПО КАМЕНЮ... (продовження 4)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
А ВОДА ПО КАМЕНЮ... (продовження 4)
НЕЖДАНА: СМЕРТЬ ПІД КУПОЛАМИ
Поки законні діти князя вчили латину та готувалися до європейських королівств, маленька Неждана бігала босоніж по піску Десни і наливалася красою як дика рожа. Вона була тінню утраченого кохання Ярославової юності, про яку не здогадувалися при дворі, але про яку пам’ятало княже серце. Кажуть, що Ярослав часто приїздив на ці береги не задля полювання на звіра, а щоб побачити, як росте його «неждана радість» – дівчинка, в чиїх косах заплутався вітер свободи, якої ніколи не мали принцеси в кам’яних палатах.
Неждана стала символом іншої Русі – не тієї, що зводила собори та писала закони, а тієї, що лишалася вірною прадавнім духам, шепоту лісу та щирості почуттів. Вона була відлунням того Ярослава, який ще не став «Мудрим», а лишень був мужем, здатним на все заради любові. Якось він наказав послам привезти юну Неждану до Києва. Неждана-юнка – миловидна і тонка, як молода верба, а в її пишних косах заплутався вітер київських висот. Вона була живою пам’яттю про Любаву – ті ж очі, той самий нахил голови, що змушував серце князя Ярослава на мить зупинятися від болю.
Навколо Неждани ріс ліс із риштувань, Київ дихав пилом тесаного каменю і свіжим вапном. Ярослав будував небо на землі – свою Софію. Тим часом Софія підіймалася в небо, як величний корабель із каменю, і Неждана любила ту висоту, де повітря чисте й прозоре. Вона підіймалася на риштування, щоб бути ближче до сонця, щоб бачити, як батькова мрія обростає плоттю плінфи. Вона була наче душа цього храму юна, світла, невловима. Її хода ступала там, де янголи ще не встигли зійти на стіни.
Але камінь буває заздрісним до живої краси, він потребує не лише вроди, а й биття людського серця. Одна мить, один необачний рух на висоті, де народжувалися куполи, або ж… чиясь прихована злоба чи ревність – і юність обірвалася, як струна на лірі у розпал пісні. Неждана впала з висоти риштувань у саму історію, залишивши по собі лише тихий зойк, що застиг у стінах. Ярослав дивився на свої долоні: вони збудували диво світу, але не змогли втримати тендітне життя власної доньки. Висота, яка мала стати його величчю, обернулася прірвою для його серця. Його гордість змішалася з попелом, а велика Софія стала для нього і тріумфом, і розкішним надгробком для тієї, що мала розквітнути, але стала жертовним ягням на вівтарі його нескінченної Мудрості. Князь цілував холодний мармур, і в його беззвучному плачі було щось значно більше за дівочу смерть – там гинула остання тонка павутинка до імені її матері, Любави.
Коли в соборі западає цілковита тиша, можна почути, як стіни ледь помітно зітхають. О… стародавнє каміння теж вміє промовляти. Його потаємна сповідь про те, що цей собор стоїть не на вапні та плінфі, а на диханні тієї, що стала його вічною полонянкою. Чуєте скорботний схлип соборних стін – то стогне камінь оселі Божої, окроплений її молодою кров’ю. Минають віки, а свята Софія стоїть і не падає, тримаючись на любові, що стала жертвою. Старі люди вірили, що золоті смальти Софійських мозаїк сяють так надземно саме тому, що в них віддзеркалюється погляд Неждани. Коли сонце сідає за обрій, промені проходять крізь вузькі вікна так, ніби шукають її тінь серед колон. Кажуть, дівчина-душа блукає галереями, де пахне ладаном, торкаючись фресок, і тому вони не тьмяніють упродовж тисячоліть. Тепер і вона серед них як невидима фреска.
Вона назавжди залишилася в диханні святих стін, у молитві, яку Ярослав шепотів щовечора, дивлячись на куполи, що забрали його дитину. Донька Любавина пішла юною, закарбованою княжими устами у пам'яті храму не дитячим сміхом, а глибоким, дорослим сумом весни, що так і не стала літом.
Коли князь дивився на Дніпро, йому ввижалася далека Десна і дві жіночі постаті, що танули в ранковому тумані. Тепер вони обидві – донька Неждана та її матір Любава – стали частиною вічності: одна вмурована в стіни собору, інша… розчинена в течії ріки. Коли Десна навесні виходить із берегів, підземні води Києва починають «співати» в унісон із рікою. Це Любава кличе свою доньку з водних глибин, а Неждана відповідає їй вібрацією соборних дзвонів. Дві стихії – камінь і вода… вода і камінь – продовжують свою вічну розмову:
«А вода по каменю, а вода по білому…».
травень 2026р.
Поки законні діти князя вчили латину та готувалися до європейських королівств, маленька Неждана бігала босоніж по піску Десни і наливалася красою як дика рожа. Вона була тінню утраченого кохання Ярославової юності, про яку не здогадувалися при дворі, але про яку пам’ятало княже серце. Кажуть, що Ярослав часто приїздив на ці береги не задля полювання на звіра, а щоб побачити, як росте його «неждана радість» – дівчинка, в чиїх косах заплутався вітер свободи, якої ніколи не мали принцеси в кам’яних палатах.
Неждана стала символом іншої Русі – не тієї, що зводила собори та писала закони, а тієї, що лишалася вірною прадавнім духам, шепоту лісу та щирості почуттів. Вона була відлунням того Ярослава, який ще не став «Мудрим», а лишень був мужем, здатним на все заради любові. Якось він наказав послам привезти юну Неждану до Києва. Неждана-юнка – миловидна і тонка, як молода верба, а в її пишних косах заплутався вітер київських висот. Вона була живою пам’яттю про Любаву – ті ж очі, той самий нахил голови, що змушував серце князя Ярослава на мить зупинятися від болю.
Навколо Неждани ріс ліс із риштувань, Київ дихав пилом тесаного каменю і свіжим вапном. Ярослав будував небо на землі – свою Софію. Тим часом Софія підіймалася в небо, як величний корабель із каменю, і Неждана любила ту висоту, де повітря чисте й прозоре. Вона підіймалася на риштування, щоб бути ближче до сонця, щоб бачити, як батькова мрія обростає плоттю плінфи. Вона була наче душа цього храму юна, світла, невловима. Її хода ступала там, де янголи ще не встигли зійти на стіни.
Але камінь буває заздрісним до живої краси, він потребує не лише вроди, а й биття людського серця. Одна мить, один необачний рух на висоті, де народжувалися куполи, або ж… чиясь прихована злоба чи ревність – і юність обірвалася, як струна на лірі у розпал пісні. Неждана впала з висоти риштувань у саму історію, залишивши по собі лише тихий зойк, що застиг у стінах. Ярослав дивився на свої долоні: вони збудували диво світу, але не змогли втримати тендітне життя власної доньки. Висота, яка мала стати його величчю, обернулася прірвою для його серця. Його гордість змішалася з попелом, а велика Софія стала для нього і тріумфом, і розкішним надгробком для тієї, що мала розквітнути, але стала жертовним ягням на вівтарі його нескінченної Мудрості. Князь цілував холодний мармур, і в його беззвучному плачі було щось значно більше за дівочу смерть – там гинула остання тонка павутинка до імені її матері, Любави.
Коли в соборі западає цілковита тиша, можна почути, як стіни ледь помітно зітхають. О… стародавнє каміння теж вміє промовляти. Його потаємна сповідь про те, що цей собор стоїть не на вапні та плінфі, а на диханні тієї, що стала його вічною полонянкою. Чуєте скорботний схлип соборних стін – то стогне камінь оселі Божої, окроплений її молодою кров’ю. Минають віки, а свята Софія стоїть і не падає, тримаючись на любові, що стала жертвою. Старі люди вірили, що золоті смальти Софійських мозаїк сяють так надземно саме тому, що в них віддзеркалюється погляд Неждани. Коли сонце сідає за обрій, промені проходять крізь вузькі вікна так, ніби шукають її тінь серед колон. Кажуть, дівчина-душа блукає галереями, де пахне ладаном, торкаючись фресок, і тому вони не тьмяніють упродовж тисячоліть. Тепер і вона серед них як невидима фреска.
Вона назавжди залишилася в диханні святих стін, у молитві, яку Ярослав шепотів щовечора, дивлячись на куполи, що забрали його дитину. Донька Любавина пішла юною, закарбованою княжими устами у пам'яті храму не дитячим сміхом, а глибоким, дорослим сумом весни, що так і не стала літом.
Коли князь дивився на Дніпро, йому ввижалася далека Десна і дві жіночі постаті, що танули в ранковому тумані. Тепер вони обидві – донька Неждана та її матір Любава – стали частиною вічності: одна вмурована в стіни собору, інша… розчинена в течії ріки. Коли Десна навесні виходить із берегів, підземні води Києва починають «співати» в унісон із рікою. Це Любава кличе свою доньку з водних глибин, а Неждана відповідає їй вібрацією соборних дзвонів. Дві стихії – камінь і вода… вода і камінь – продовжують свою вічну розмову:
«А вода по каменю, а вода по білому…».
травень 2026р.
Далі буде.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
