Я ліг у похилі трави,
у безтурботність, спокій,
незайманість їхніх хвиль.
Вони найбільше відчувають
наближення осені.
Осінь першими хилить їх
додолу. Я лягаю в них,
як у постіль тривалого сну.
Я відчуваю
непорушність тиші,
її незворушне перетікання
з однієї небесної чаші
до іншої. Ми не бачимо
падіння її піщинок,
а поміж тим
воно відбувається.
Я впаду в похилі трави.
Тільки так я можу
зупинити плин часу
бодай частково,
злитися на кілька годин
із вічністю, тільки так
я відчую наповненість буття,
як небесну чашу.
Пожовклі трави
нагадують столітні думи,
вони так само сиві
і, розпадаючись,
лягають у глибину душі.

7 вересня 2022