Хто не знає Олександра, що Невським прозвався?
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув… Та все по порядку.
Всеволод Гніздо Велике був у нього батьком.
Наплодив собі потомство, добре постарався.
А ті чубилися потім, бились між собою,
Хто шматок побільший вхопить із рота у брата.
Ярослав ще в десять років почав князювати
В Переяславі, де пхались половці юрбою.
Як із ними він справлявся – того я не знаю.
Мабуть, ніяк, бо ж малий ще військом правувати.
Були в нього воєводи аби воювати.
Хіба здалеку, можливо, дивився за боєм.
Та нахабства вже набрався – ще вус не пробився,
А він уже до Галича рученята тягне,
Зробитися в ньому князем незалежним прагне.
Хотів Галич захопити, але обломився.
Більше того, князь київський проучив нахабу –
З Переяслава потурив, щоб і не смерділо.
І воно жалітись тату назад полетіло.
Сидів під крилом у батька, хоч душила жаба.
Як Мстислав Удатний в Галич князювать подався,
То татусь його на князя в Новгород «пристроїв».
Вже не знаю, як там вівся та чого накоїв
Та, як батько його скоро вмирати зібрався,
То посадив в Переяслав тоді Ярослава.
Не у справжній, а в Заліссі такий збудували.
А, оскільки на щось своє кебети не мали,
То й назвали Переяслав. Отакі-то справи.
Помер батько, його діти мірятись взялися,
Хто з них вищий і хто більше на стіл права має.
І вже старший Юрій військо у похід збирає,
Буде з братом Костянтином своїм рідним биться.
Ярослав пішов за старшим та і помилився.
Бо на Липиці Удатний дав їм добре чосу,
Що втікали, як щурі ті і голі, і босі.
Та все одно Костянтину врешті всі здалися.
Той, щоправда, мало правив. Помер незабаром.
Знову Юрій на стіл всівся і «пристроїв» брата.
Пішов той до новгородців знову князювати,
Хоча, за столом великим, як і брати марив.
Там він з естами воює, з литовцями б’ється.
То з естами на лівонців виступа походом.
Пограбував Естляндію, погубив народу.
Але став під Ревелем, а той не здається.
Дали йому там по шапці, мусив відступити.
Наклав в штани і не хоче більше князювати.
Хоч просили новгородці їх не полишати.
Усе одно не послухав та і утік звідти.
Нехай з рицарями інший який князь воює,
А йому з литвою легше було воювати,
Чи корел диких хрестити, чи ємь розоряти.
Ті такі – не дадуть здачі, воювать не вміють.
А, все рівно – переможець, коли їх здолає.
Ще з братами також ходить та мордву скоряє,
Бо із сильним воювати навряд чи посміє.
А то вість прийшла із поля, що монголи пхають,
Покорили вже багато племен і народів.
І ніщо не може стати їм на перешкоді.
Князі руські у Києві нараду збирають.
І надумали у поле вийти усі разом
Аби там орду монгольську, як належить, стріти.
Ярослав також дав слово у похід той вийти.
Але… довго щось збирався. Вийшов не одразу.
Та й в дорозі зупинявся аби відпочити.
У Чернігові зостались, кілька днів гуляли.
А тут якраз страшні вісті із поля примчали,
Що побили Русь монголи… Куди вже спішити?
- Що ж, на все то Божа воля! – сказав та й подався
Назад у свої болота. Не надто й хотілось
Йому в полі помирати. На тім і скінчились
Його битви з монголами. Хоч з ними й стрічався…
Та поки про Володимир мріяв - князем стати.
Але брат поки вмирати зовсім не збирався.
Отож він тоді на Київ із військом подався.
А Київ уже не той був, що «містам всім мати»
Приходили із Залісся князі гонористі
Та на Київ зазіхали і так сплюндрували,
Що не треба й ординської чужої навали.
Ярославу і схотілось у Києві сісти.
Сидів, правда не довго він, бо зима настала,
Прийшли вісті, що монголи на Рязань напали.
А потім і Володимир здобувати стали.
Все Залісся вогнем пройшли, усе сплюндрували.
Старший Юрій, що був князем на той час великим,
Володимир свій покинув, в болота подався
Там зібрати вдосталь війська нашвидку збирався,
Щоби дать достойну відсіч тим монголам диким.
Розіслав гінців повсюди, послав і до брата
Ярослава в Київ. А той, кажуть постарався
Й продав брата. Бо звідкіль ще той монгол дізнався,
Де в глухих лісах й болотах Юрій мав стояти?
Та ж дізнались і напали та всіх перебили.
Там і Юрій в колотнечі тій лютій загинув.
А Ярослав чимскоріше той Київ покинув,
Помчав «на стіл» доки брати на нього не сіли.
Як не дивно, саме йому той стіл і дістався.
І монголи ярлик йому найпершому дали.
Мабуть, щось про Ярослава нехороше знали.
А він уже під їх дудку танцювати взявся.
Прийшли на Рязань монголи, вдруге розоряти,
Він не став на перешкоді – нехай розоряють.
Баби підданих для нього нових нарожають,
Чого йому голову під ніж підставляти?
Дослужився. Долизався. Визнали монголи
І до хана у столицю в Сарай запросили,
Де ярлик на князювання велике вручили.
Радів дуже, гадав, що вже осідлав він Долю.
Дарма радів. То не Доля йому посміхалась.
То вже смертонька до нього так шкірила зуби.
Викликав його до себе Батий знову любий.
Ярослав разом з братами у Сарай дістались.
Там якісь діла рішали, хабарі носили.
Потім всіх їх відпустили, окрім Ярослава.
Його Батий аж в столицю монгольську відправив,
Де тоді великі хани справами вершили.
Начебто зустріли добре, хабарі забрали,
Запросили до матері великого хана.
Усе, що вона веліла, обіцяв старанно.
Вона йому із рук своїх, навіть пити дала.
А за тиждень посинів весь й віддав душу Богу.
Отруїли Ярослава ті, кому вклонявся.
А він же так вилизував, так уже старався.
Отак невгамовна Доля посміялась з нього.