Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.24
23:03
обережно акуратно
непоспішно
оминаючи закинуті кути
де чаїться бозна-що
пантрує нищить
залишає непривабливі
сліди
вийшовши нарешті
непоспішно
оминаючи закинуті кути
де чаїться бозна-що
пантрує нищить
залишає непривабливі
сліди
вийшовши нарешті
2026.09.24
22:13
Ще краплі літа в осені барвистій
перлинами роси у падолисті,
та вже схиляють голови жоржини;
лоскоче оболок* вологий жовтень,
свавільний вітер бешкетує вкотре
прозорим привидом у журавлині.
Каштанів їжачки вп'ялися в землю,
перлинами роси у падолисті,
та вже схиляють голови жоржини;
лоскоче оболок* вологий жовтень,
свавільний вітер бешкетує вкотре
прозорим привидом у журавлині.
Каштанів їжачки вп'ялися в землю,
2026.09.24
20:58
Грались в піжмурки із сонцем,
якось, огірки.
Ув огудині сховались добре під листки.
Сонце тикається в листя:
як би зазирнуть?
Жодної нема шпарини ані там, ні тут.
якось, огірки.
Ув огудині сховались добре під листки.
Сонце тикається в листя:
як би зазирнуть?
Жодної нема шпарини ані там, ні тут.
2026.09.24
18:34
Підлога бажає зігрітись,
Юрба із бандурами зліва
Несе непорочне угору.
Фіналу не буде — диво.
Диво з червоної глини,
Мета його нам невідома.
Шерех ще чути з обійстя
Юрба із бандурами зліва
Несе непорочне угору.
Фіналу не буде — диво.
Диво з червоної глини,
Мета його нам невідома.
Шерех ще чути з обійстя
2026.09.24
17:13
Жили чоловік і жінка на хуторі. Звісно
Двом на хуторі отому їм було не тісно.
Бо ж ніхто до них не їздив, щоб погостювати.
А вони гостей любили у себе приймати.
Щоб самим у гості з’їздить – того не любили.
Тож на хуторі своєму у нудьзі сиділи.
Якось
Двом на хуторі отому їм було не тісно.
Бо ж ніхто до них не їздив, щоб погостювати.
А вони гостей любили у себе приймати.
Щоб самим у гості з’їздить – того не любили.
Тож на хуторі своєму у нудьзі сиділи.
Якось
2026.09.24
16:43
Так схожий на старовинні,
Я замок повітряний звів.
В ясній мальовничій місцині,
Із хитросплетінням ходів.
Заходимо вдвох у замок. –
Тут гарно, лише придивись:
І стіни – дзеркальний спалах.
Я замок повітряний звів.
В ясній мальовничій місцині,
Із хитросплетінням ходів.
Заходимо вдвох у замок. –
Тут гарно, лише придивись:
І стіни – дзеркальний спалах.
2026.09.24
14:26
Колись доводиться прощатись
Із домом, книгами, людьми.
Не дочекаєшся пощади,
Хоч упади на дот грудьми.
Колись приходить час останній
І вирішальна дивна мить.
Всі непромовлені питання
Не можна в серці утопить.
Із домом, книгами, людьми.
Не дочекаєшся пощади,
Хоч упади на дот грудьми.
Колись приходить час останній
І вирішальна дивна мить.
Всі непромовлені питання
Не можна в серці утопить.
2026.09.24
06:15
Предківські дороги нам дарують крила
І тримає міцно пращурів земля, -
Без того коріння, що дає всім сили,
Не злетить у небо молоде орля.
Пам'ятають стіни дорогої хати
Предків кожне слово, кроки і пісні,
Що з дитинства учать правду захищати
Від як
І тримає міцно пращурів земля, -
Без того коріння, що дає всім сили,
Не злетить у небо молоде орля.
Пам'ятають стіни дорогої хати
Предків кожне слово, кроки і пісні,
Що з дитинства учать правду захищати
Від як
2026.09.24
05:29
VІ. ТЯГАР СИНІВСЬКОГО ОБОВ'ЯЗКУ
У задимленій майстерні коваля Квінта ранок почався з важкої розмови. За довгим дерев'яним столом сиділи двоє братів. Квінт, широкоплечий, із мозолястими від молота руками, та Марцелл – стрункий, загартований у боях ле
2026.09.24
00:00
вітер тихий і вітер злобний
понеділок а там четвер
чоловік зріс пішов із дому
зневірявся як міг помер
не того що хотів скандалу
чи хворів а чи впав у маразм
цих випадків буває чимало
а того що відбув свій час
понеділок а там четвер
чоловік зріс пішов із дому
зневірявся як міг помер
не того що хотів скандалу
чи хворів а чи впав у маразм
цих випадків буває чимало
а того що відбув свій час
2026.09.23
20:02
Перетоплений шлях у майбутнє, на гору жадану,
Перетоплений сміх, перетоплені плоть і кістки,
Перетоплений голос, далекий, тендітний, коханий,
І не можемо ми спорудити крізь вічність мости.
Перетоплені сили, наснага, надія і гордість,
Перетоплені зд
Перетоплений сміх, перетоплені плоть і кістки,
Перетоплений голос, далекий, тендітний, коханий,
І не можемо ми спорудити крізь вічність мости.
Перетоплені сили, наснага, надія і гордість,
Перетоплені зд
2026.09.23
19:32
Во ім’я Життя Вишнього, слава Світлу горньому!
Шум-Кушта предстоїть, і возвіщає, і поучає. Шум бар Ну, Шум-Кушта, предстоїть і глаголе покірно перед Господом, прорікаючи:
– Минувся час мій, і належить мені відійти. Та не відаю, хто супроводитиме ме
2026.09.23
15:17
Я піду за дощем, закохавшись у сіру сльоту
Та не буду співати весні осяйні дифірамби.
Вже минули безглузді часи сподівань біля рампи -
Тож сьогодні вінок з порожнечі для себе сплету.
Не лякай мене, осене, холодом вранішніх злив!
Це - стихія моя! В
Та не буду співати весні осяйні дифірамби.
Вже минули безглузді часи сподівань біля рампи -
Тож сьогодні вінок з порожнечі для себе сплету.
Не лякай мене, осене, холодом вранішніх злив!
Це - стихія моя! В
2026.09.23
15:16
В блокноті згорілім - згорілий рондель,
Від світлих рядків залишилось вугілля.
Душевна зневіра. Тілесне безсилля.
Стійке панування безмежних пустель.
Давно вже тендітна та ніжна пастель
Затьмарена модним строкатим свавіллям.
В блокноті згорілім -
Від світлих рядків залишилось вугілля.
Душевна зневіра. Тілесне безсилля.
Стійке панування безмежних пустель.
Давно вже тендітна та ніжна пастель
Затьмарена модним строкатим свавіллям.
В блокноті згорілім -
2026.09.23
14:40
Він біг у даль, отримавши свободу,
Після заков тривалих і крутих,
Пірнаючи в найбільшу насолоду
Без нагород минущих, золотих.
На березі морському співи чайок
І плескіт хвиль, а він біжить кудись,
Звільнившись від умовностей і часу,
Пірнаючи у незг
Після заков тривалих і крутих,
Пірнаючи в найбільшу насолоду
Без нагород минущих, золотих.
На березі морському співи чайок
І плескіт хвиль, а він біжить кудись,
Звільнившись від умовностей і часу,
Пірнаючи у незг
2026.09.23
11:38
Призначення чаю з жасмину співмірне
З безсмертям душі миловидної щучки,
Подоба якої не платить комірне
Ні Сонцю, ні вітру, не носить обручки.
Скажи йому: «Хронос!»—здригнеться відчайно,
Пелюстки, мов очі,наповняться змістом,
У збуренні, в русі, як
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...З безсмертям душі миловидної щучки,
Подоба якої не платить комірне
Ні Сонцю, ні вітру, не носить обручки.
Скажи йому: «Хронос!»—здригнеться відчайно,
Пелюстки, мов очі,наповняться змістом,
У збуренні, в русі, як
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Таня П'янкова (1985) /
Проза
Вороняче щастя
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Вороняче щастя
Вони згорблено сидять на дерев’яній лавці, обоє в чорному, аж болюче чорному, наче дві старі пошарпані ворони, яким десь років по триста. Може, і більше. Хоча, кажуть, що ворони довше не живуть, максимум триста може відміряти їм Всевишній.
Вони напружено розмовляють. Ні, не розмовляють. Радше каркають, достоту, як птахи, роздратовані і налякані. Не слова вилітають у вогкий осінній ранок, а якісь хрипкі звуки, уривчасто-сухі, скрипучо-прикрі. Вони прорізають холодні хвилини – гостро, чітко, страшно, безжалісно прорізають, як вузькі довгі ножі, десь приблизно посередині, кожну. І час не може легко пливти, смикається, корчиться, бентежно збивається з ритму від кожного пронизливо-докірливого: “Карр! Карр!”
–Ти ніколи його не любила, – на високій ноті починає перша.
–Я народила йому дітей! – роздратовано заперечує інша.
–Ти народила дітей, щоб він ніколи від тебе не пішов!
–Не пішов куди?
–Не пішов до мене…
–А не пішла би ти? Зараз! – з надривною ввічливістю питає друга. – Я його дружина. А хто є ти?
–Хто я? – істерично сміється перша, молодша ворона з живішими ґудзиками очей. Я любов всього його життя. Я радість і світло його життя! Я…
–Замовкни! Ти просто коханка. У всіх чоловіків це буває. І мій не виняток.
–Ти змія… – тихо шепоче перша. – Ти обвилася навколо його шиї і душила, душила, завжди його душила. Я знаю. Він все розповідав. Він хотів щастя. Втікав від тебе, від жінки, яка не давала йому дихати. Бо він не залізний. Він чоловік, живий, теплий. Розумієш?
–Він батько.
–Ви зовсім його заїздили. І ти, і діти.
–У тебе ніколи не було сім’ї. Ти не можеш знати, що для дітей є батько.
–Змія… змія… Горгона… Все життя йому спаскудила…
Старша ворона опустила очі, перелічила коричневі каштани під ногами. Вже вкотре їх перелічила. Кожний приголубила поглядом, наче обцілувала. Жодного не оминула.
–Нехай тільки виживе, – раптом прошепотіла ледве чутно. – Тільки хай виживе. І тоді хай живе з ким захоче. – Стук об асфальт ще одного каштана, який щойно випав з колючої шкаралупки, приглушив її слова.
Молодша ворона не почула.
Вона б втішилась.
Молодша ворона якраз придумувала план помсти старшій, так, про всяк випадок: на випадок його смерті, або на випадок, якщо він повернеться у сім’ю. Чогось повернеться. Раптом.
Так і сиділи обидві, пліч-о-пліч, однаково чорні та прибиті, на дерев’яній лавці перед лікарнею:
–Карр!
–Карр!
–Карр!
–Карр!
Обидві геть чисто дурні і переповнені злістю…
Його врятували тієї ночі. Сорокарічні мужчини не завжди помирають від інфаркту.
Він не повернувся до своїх ворон. Закохався у молоденьку медсестру-блондинку, яка робила йому уколи і завжди усміхалася, яка віддавала йому усе і не вимагала слів кохання. А він закохався.
Вони ділились-ділились, каркали-каркали і проґавили його, наче шматок сиру. Дві чорні гави-роззяви. Однаково наївні, однаково дурні крикливі ворони, яких один “не залізний” живий чоловік поміняв на білу…
Вони напружено розмовляють. Ні, не розмовляють. Радше каркають, достоту, як птахи, роздратовані і налякані. Не слова вилітають у вогкий осінній ранок, а якісь хрипкі звуки, уривчасто-сухі, скрипучо-прикрі. Вони прорізають холодні хвилини – гостро, чітко, страшно, безжалісно прорізають, як вузькі довгі ножі, десь приблизно посередині, кожну. І час не може легко пливти, смикається, корчиться, бентежно збивається з ритму від кожного пронизливо-докірливого: “Карр! Карр!”
–Ти ніколи його не любила, – на високій ноті починає перша.
–Я народила йому дітей! – роздратовано заперечує інша.
–Ти народила дітей, щоб він ніколи від тебе не пішов!
–Не пішов куди?
–Не пішов до мене…
–А не пішла би ти? Зараз! – з надривною ввічливістю питає друга. – Я його дружина. А хто є ти?
–Хто я? – істерично сміється перша, молодша ворона з живішими ґудзиками очей. Я любов всього його життя. Я радість і світло його життя! Я…
–Замовкни! Ти просто коханка. У всіх чоловіків це буває. І мій не виняток.
–Ти змія… – тихо шепоче перша. – Ти обвилася навколо його шиї і душила, душила, завжди його душила. Я знаю. Він все розповідав. Він хотів щастя. Втікав від тебе, від жінки, яка не давала йому дихати. Бо він не залізний. Він чоловік, живий, теплий. Розумієш?
–Він батько.
–Ви зовсім його заїздили. І ти, і діти.
–У тебе ніколи не було сім’ї. Ти не можеш знати, що для дітей є батько.
–Змія… змія… Горгона… Все життя йому спаскудила…
Старша ворона опустила очі, перелічила коричневі каштани під ногами. Вже вкотре їх перелічила. Кожний приголубила поглядом, наче обцілувала. Жодного не оминула.
–Нехай тільки виживе, – раптом прошепотіла ледве чутно. – Тільки хай виживе. І тоді хай живе з ким захоче. – Стук об асфальт ще одного каштана, який щойно випав з колючої шкаралупки, приглушив її слова.
Молодша ворона не почула.
Вона б втішилась.
Молодша ворона якраз придумувала план помсти старшій, так, про всяк випадок: на випадок його смерті, або на випадок, якщо він повернеться у сім’ю. Чогось повернеться. Раптом.
Так і сиділи обидві, пліч-о-пліч, однаково чорні та прибиті, на дерев’яній лавці перед лікарнею:
–Карр!
–Карр!
–Карр!
–Карр!
Обидві геть чисто дурні і переповнені злістю…
Його врятували тієї ночі. Сорокарічні мужчини не завжди помирають від інфаркту.
Він не повернувся до своїх ворон. Закохався у молоденьку медсестру-блондинку, яка робила йому уколи і завжди усміхалася, яка віддавала йому усе і не вимагала слів кохання. А він закохався.
Вони ділились-ділились, каркали-каркали і проґавили його, наче шматок сиру. Дві чорні гави-роззяви. Однаково наївні, однаково дурні крикливі ворони, яких один “не залізний” живий чоловік поміняв на білу…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
