Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.17
23:52
атож до чого ми прийшли
чого сягнули ми
в пасивному замилуванні
чи що рятує восени
від безпробудної війни
крізь плин
і неможливості
і нереальності так само
чого сягнули ми
в пасивному замилуванні
чи що рятує восени
від безпробудної війни
крізь плин
і неможливості
і нереальності так само
2026.09.17
21:49
Ти моя спрага -
Весь час пульсує, тріпоче стиха…
Ти моя втіха,
Щоб щемна спрага не всохла з лиха…
Як прохолодний
Ковток живильний
До насолоди
І божевілля...
Весь час пульсує, тріпоче стиха…
Ти моя втіха,
Щоб щемна спрага не всохла з лиха…
Як прохолодний
Ковток живильний
До насолоди
І божевілля...
2026.09.17
19:28
Ти йдеш в осінню світлу казку ранку,
Складаєш сонця пазли залюбки.
А красень – день під руку, як панянку,
Веде у танець неба нешвидкий.
Танцюють клени вальс тепла останній.
Каламчить дзвоник пташки десь вгорі.
Ця осінь – чарівна, привітна пані.
Складаєш сонця пазли залюбки.
А красень – день під руку, як панянку,
Веде у танець неба нешвидкий.
Танцюють клени вальс тепла останній.
Каламчить дзвоник пташки десь вгорі.
Ця осінь – чарівна, привітна пані.
2026.09.17
19:19
Скільки було тих «героїв» всілякого штибу,
Що вважалися від чогось українці, ніби.
То Хрущова українцем москалі вважали,
Через нього Україні Крим «їхній» віддали.
Брєжнєв також «українець», бо там народився.
Хоча б хтось у його паспорт просто подивив
Що вважалися від чогось українці, ніби.
То Хрущова українцем москалі вважали,
Через нього Україні Крим «їхній» віддали.
Брєжнєв також «українець», бо там народився.
Хоча б хтось у його паспорт просто подивив
2026.09.17
16:48
Цей светрик червоний я бачу у снах,
В душі потайних переливах –
Так, ніби щасливих подій альманах,
Гортаю у смутку тужливім.
Хоч пам’ятний образ – звичайне вбрання,
Чому він запав отак в душу,
Що погляд уявно на ньому щодня?..
В душі потайних переливах –
Так, ніби щасливих подій альманах,
Гортаю у смутку тужливім.
Хоч пам’ятний образ – звичайне вбрання,
Чому він запав отак в душу,
Що погляд уявно на ньому щодня?..
2026.09.17
15:22
Згадай мене у білосніжнім січні,
Послухай, як мовчить холодний рай.
Благаю, збережи старий наплічник,
В якому залишається навічно
Моїх надій незібраний врожай...
Поезію у світі прозаїчнім
Згадай...
Послухай, як мовчить холодний рай.
Благаю, збережи старий наплічник,
В якому залишається навічно
Моїх надій незібраний врожай...
Поезію у світі прозаїчнім
Згадай...
2026.09.17
12:57
Жінка завжди дивиться на обрій,
Виглядає лицаря із тьми,
Та чомусь героїв завжди обмаль
У оскалі лютої зими.
Жінка завжди дивиться за обрій,
У майбутнє, ніби дивний сад.
У розрусі і безумстві оргій
Виглядає лицаря із тьми,
Та чомусь героїв завжди обмаль
У оскалі лютої зими.
Жінка завжди дивиться за обрій,
У майбутнє, ніби дивний сад.
У розрусі і безумстві оргій
2026.09.17
11:16
У 2026 р. світ побачили нові пісні на вірші Сергія Губерначука на платформі URockBallads (https://www.youtube.com/@URockBallads/featured). URockBallads на своєму YouTube каналі представляє рок-версії поетів-класиків (Т. Шевченко, І. Франко, Л. Українка),
2026.09.17
10:39
Я жодної ілюзії у світу не просив,
Бо ілюзії — це срібні драхми,
Які Прометей збирав у шкіряну торбу
І дарував жителям острова мрій,
Де поклонялися клишоногому Поліфему,
Що знав вогонь і стеріг овець.
Я жодної ілюзії не цінував,
Бо ілюзії — це срібні драхми,
Які Прометей збирав у шкіряну торбу
І дарував жителям острова мрій,
Де поклонялися клишоногому Поліфему,
Що знав вогонь і стеріг овець.
Я жодної ілюзії не цінував,
2026.09.17
08:51
хто бачив світ, примружуючи очі,
той не забуде, як згасає день,
коли його пополудні лоскоче
сліпа нудьга, співаючи пісень.
давно все передбачено за нас
в минулому... тепер... і повсякчас.
той не забуде, як згасає день,
коли його пополудні лоскоче
сліпа нудьга, співаючи пісень.
давно все передбачено за нас
в минулому... тепер... і повсякчас.
2026.09.17
06:19
Втекти б звідсіль від обстрілів щоденних,
Втекти б скоріш і не іти назад
У ці місця здавен благословенні
Громами безкінечних канонад.
Податися б кудись і пережити
Біду поодаль в тиші та теплі,
А не страхатися несамовито
Тут стогонів стражденної зем
Втекти б скоріш і не іти назад
У ці місця здавен благословенні
Громами безкінечних канонад.
Податися б кудись і пережити
Біду поодаль в тиші та теплі,
А не страхатися несамовито
Тут стогонів стражденної зем
2026.09.16
23:43
заманулося приблуді
прогулятися між люди
чи змінилося щось раптом
інший тренд аспект
чи фактор
хто просунувся на моді
хто зашився на городі
хто просвітлення зазнавши
прогулятися між люди
чи змінилося щось раптом
інший тренд аспект
чи фактор
хто просунувся на моді
хто зашився на городі
хто просвітлення зазнавши
2026.09.16
21:49
Спека безглузда розпечене місто тримає в лещатах.
Дихати нічим і нікуди бігти — нудьга неминуча.
Втрата свободи, надії й дороги до відступу втрата
Сенсів нових набуває й висвітлює правду разючу.
Час витікає крізь пальці, для вічності лиш нескінченни
Дихати нічим і нікуди бігти — нудьга неминуча.
Втрата свободи, надії й дороги до відступу втрата
Сенсів нових набуває й висвітлює правду разючу.
Час витікає крізь пальці, для вічності лиш нескінченни
2026.09.16
18:50
А вересень, мов злодій,
зайшов у літній ліс.
У пазусі
рапсодій
журних сюди приніс.
Міняти колір кронам
намірився тихцем.
Не стрівши заборони,
зайшов у літній ліс.
У пазусі
рапсодій
журних сюди приніс.
Міняти колір кронам
намірився тихцем.
Не стрівши заборони,
2026.09.16
17:31
Дубова карета та пара волів —
Куди ми втечем з осередку ланів?
Кому сповідаємось в ніч серед зір,
Як сонце сховає себе межи гір?
Вози при дорозі, краватки коней,
Чи стрінеться нам на шляху Апулей*
В часи полохливі непевних мірил,
Куди ми втечем з осередку ланів?
Кому сповідаємось в ніч серед зір,
Як сонце сховає себе межи гір?
Вози при дорозі, краватки коней,
Чи стрінеться нам на шляху Апулей*
В часи полохливі непевних мірил,
2026.09.16
16:34
І
Закони – альфа і омеґа
конституційності, однак
вони виконуються як
дитячі іграшки у лєґо
у клоунаді про барdак.
Та не сміємося наразі,
бо наші буки та ази:
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Закони – альфа і омеґа
конституційності, однак
вони виконуються як
дитячі іграшки у лєґо
у клоунаді про барdак.
Та не сміємося наразі,
бо наші буки та ази:
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Таня П'янкова (1985) /
Проза
Вороняче щастя
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Вороняче щастя
Вони згорблено сидять на дерев’яній лавці, обоє в чорному, аж болюче чорному, наче дві старі пошарпані ворони, яким десь років по триста. Може, і більше. Хоча, кажуть, що ворони довше не живуть, максимум триста може відміряти їм Всевишній.
Вони напружено розмовляють. Ні, не розмовляють. Радше каркають, достоту, як птахи, роздратовані і налякані. Не слова вилітають у вогкий осінній ранок, а якісь хрипкі звуки, уривчасто-сухі, скрипучо-прикрі. Вони прорізають холодні хвилини – гостро, чітко, страшно, безжалісно прорізають, як вузькі довгі ножі, десь приблизно посередині, кожну. І час не може легко пливти, смикається, корчиться, бентежно збивається з ритму від кожного пронизливо-докірливого: “Карр! Карр!”
–Ти ніколи його не любила, – на високій ноті починає перша.
–Я народила йому дітей! – роздратовано заперечує інша.
–Ти народила дітей, щоб він ніколи від тебе не пішов!
–Не пішов куди?
–Не пішов до мене…
–А не пішла би ти? Зараз! – з надривною ввічливістю питає друга. – Я його дружина. А хто є ти?
–Хто я? – істерично сміється перша, молодша ворона з живішими ґудзиками очей. Я любов всього його життя. Я радість і світло його життя! Я…
–Замовкни! Ти просто коханка. У всіх чоловіків це буває. І мій не виняток.
–Ти змія… – тихо шепоче перша. – Ти обвилася навколо його шиї і душила, душила, завжди його душила. Я знаю. Він все розповідав. Він хотів щастя. Втікав від тебе, від жінки, яка не давала йому дихати. Бо він не залізний. Він чоловік, живий, теплий. Розумієш?
–Він батько.
–Ви зовсім його заїздили. І ти, і діти.
–У тебе ніколи не було сім’ї. Ти не можеш знати, що для дітей є батько.
–Змія… змія… Горгона… Все життя йому спаскудила…
Старша ворона опустила очі, перелічила коричневі каштани під ногами. Вже вкотре їх перелічила. Кожний приголубила поглядом, наче обцілувала. Жодного не оминула.
–Нехай тільки виживе, – раптом прошепотіла ледве чутно. – Тільки хай виживе. І тоді хай живе з ким захоче. – Стук об асфальт ще одного каштана, який щойно випав з колючої шкаралупки, приглушив її слова.
Молодша ворона не почула.
Вона б втішилась.
Молодша ворона якраз придумувала план помсти старшій, так, про всяк випадок: на випадок його смерті, або на випадок, якщо він повернеться у сім’ю. Чогось повернеться. Раптом.
Так і сиділи обидві, пліч-о-пліч, однаково чорні та прибиті, на дерев’яній лавці перед лікарнею:
–Карр!
–Карр!
–Карр!
–Карр!
Обидві геть чисто дурні і переповнені злістю…
Його врятували тієї ночі. Сорокарічні мужчини не завжди помирають від інфаркту.
Він не повернувся до своїх ворон. Закохався у молоденьку медсестру-блондинку, яка робила йому уколи і завжди усміхалася, яка віддавала йому усе і не вимагала слів кохання. А він закохався.
Вони ділились-ділились, каркали-каркали і проґавили його, наче шматок сиру. Дві чорні гави-роззяви. Однаково наївні, однаково дурні крикливі ворони, яких один “не залізний” живий чоловік поміняв на білу…
Вони напружено розмовляють. Ні, не розмовляють. Радше каркають, достоту, як птахи, роздратовані і налякані. Не слова вилітають у вогкий осінній ранок, а якісь хрипкі звуки, уривчасто-сухі, скрипучо-прикрі. Вони прорізають холодні хвилини – гостро, чітко, страшно, безжалісно прорізають, як вузькі довгі ножі, десь приблизно посередині, кожну. І час не може легко пливти, смикається, корчиться, бентежно збивається з ритму від кожного пронизливо-докірливого: “Карр! Карр!”
–Ти ніколи його не любила, – на високій ноті починає перша.
–Я народила йому дітей! – роздратовано заперечує інша.
–Ти народила дітей, щоб він ніколи від тебе не пішов!
–Не пішов куди?
–Не пішов до мене…
–А не пішла би ти? Зараз! – з надривною ввічливістю питає друга. – Я його дружина. А хто є ти?
–Хто я? – істерично сміється перша, молодша ворона з живішими ґудзиками очей. Я любов всього його життя. Я радість і світло його життя! Я…
–Замовкни! Ти просто коханка. У всіх чоловіків це буває. І мій не виняток.
–Ти змія… – тихо шепоче перша. – Ти обвилася навколо його шиї і душила, душила, завжди його душила. Я знаю. Він все розповідав. Він хотів щастя. Втікав від тебе, від жінки, яка не давала йому дихати. Бо він не залізний. Він чоловік, живий, теплий. Розумієш?
–Він батько.
–Ви зовсім його заїздили. І ти, і діти.
–У тебе ніколи не було сім’ї. Ти не можеш знати, що для дітей є батько.
–Змія… змія… Горгона… Все життя йому спаскудила…
Старша ворона опустила очі, перелічила коричневі каштани під ногами. Вже вкотре їх перелічила. Кожний приголубила поглядом, наче обцілувала. Жодного не оминула.
–Нехай тільки виживе, – раптом прошепотіла ледве чутно. – Тільки хай виживе. І тоді хай живе з ким захоче. – Стук об асфальт ще одного каштана, який щойно випав з колючої шкаралупки, приглушив її слова.
Молодша ворона не почула.
Вона б втішилась.
Молодша ворона якраз придумувала план помсти старшій, так, про всяк випадок: на випадок його смерті, або на випадок, якщо він повернеться у сім’ю. Чогось повернеться. Раптом.
Так і сиділи обидві, пліч-о-пліч, однаково чорні та прибиті, на дерев’яній лавці перед лікарнею:
–Карр!
–Карр!
–Карр!
–Карр!
Обидві геть чисто дурні і переповнені злістю…
Його врятували тієї ночі. Сорокарічні мужчини не завжди помирають від інфаркту.
Він не повернувся до своїх ворон. Закохався у молоденьку медсестру-блондинку, яка робила йому уколи і завжди усміхалася, яка віддавала йому усе і не вимагала слів кохання. А він закохався.
Вони ділились-ділились, каркали-каркали і проґавили його, наче шматок сиру. Дві чорні гави-роззяви. Однаково наївні, однаково дурні крикливі ворони, яких один “не залізний” живий чоловік поміняв на білу…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
