Петро Федоришин. Уляна Безпалько. «Просили вас тато, просили вас мама, і я вас прошу…». Сторінками весільних обрядів і традицій в селі Біле на Чортківщині кінця ХІХ – початку ХХ ст. : науково-популярне видання. – ПП Волинська друкарня, 2026 р., 555 ст.

Предметом краєзнавчого дослідження, про яке ведеться мова, виступає конкретний регіон, а саме село Біле – велике село на півночі Чортківщини, розташоване на берегах річки Серет, так звана «мала батьківщина» наших шановних авторів. А про конкретні об’єкти дослідження інформує чітко структурований зміст видання, котрому передує елегантний есеїстичний зачин «До шлюбу з коханням», що вводить читача у головну тему наступних великих за обсягом розділів: «На спільну ниву, на довгий вік»: весільні звичаї та обряди в Україні; «Настуне, Настуне, як тобі здається, що ми ся лишаєм, а ти віддаєшся…». Третя, кодова частина – це церковна хроніка: «Метричні передшлюбні записи і вінчання жителів с. Білого з 1888 по 1914 р.», власне, одне із важливих документальних джерел, яким користувалися автори.

Окремо хочу зазначити, що збір і накопичення інформації, котра висвітлювала складний період зламу століть австрійських часів (Австро-Угорщина — це дуалістична монархія,котра існувала з 1867 по 1918 рік і включала українські землі – Галичину, Буковину, Закарпаття), і як результат – збереження історичної пам’яті, потребувало від наших фахівців вельми копіткої пошукової праці. Адже подальші численні окупаційні режими ретельно знищували усілякі згадки про своїх попередників. Так чинила Польща, що після розпаду імперії у 1917 році прийшла на українську землю, так само повівся й «визвольний, золотий вересень» 1939 року…

Нарис «До шлюбу з коханням», що відкриває загальний контент – чутливо-тонка рефлексія почуття кохання: «Двоє, котрі постали перед можливістю укладання шлюбу, можуть зіткнутися із різними страхами, ваганнями, спокусами… Але не треба боятися кохання… бо це не слабкість, а наша найбільша сила (виділення моє – Т.Д.). Воно є тією біологічною, психологічною та соціальною програмою, яка надає сенсу індивідуальному життю, роблячи його вартим наших щоденних зусиль. Кохання забезпечує функціонування суспільства, через створення стійких сімейних та соціальних структур, гарантує продовження роду і традиції, формуючи основу для наступних поколінь».

Насамперед дослідники розглянули заявлену тему весільної звичаєвості в загальнонаціональному контексті: «Наші предки вважали шлюб важливим, сакральним, закономірним для дорослішання особистості й інтеграції у спільноту заради її подальшого творення. Водночас – це було щось позитивне , радісне навіть веселе. Тому й святкування…назвали весіллям, і в цьому – вся глибина та мудрість нашого національного менталітету».

Докладно й вичерпно, до найменших подробиць, описується весь, так би мовити, цикл: від передвесільних обрядів і підготовки до весілля до обрядів в день весілля, що мали завершитися рясним застіллям із піснями й танцями в честь процвітання родини. Окремий лаконічний нарис, до слова, вишукано-романтичного настрою, присвячений незмінному ритуальному атрибутові свята – вишитому рушникові: «Головним вважався той рушник, на якому стояли молоді під час благословення. Його вишивали тільки вдома дуже дбайливо… Кожен стібок вишивки – це закодовані бажання… потужний символізм і тонка, майже містична філософія народної космогонії…». Краєзнавці ґрунтовно дослідили специфіку весільних традицій на Слобожанщині та Гетьманщині, на Лемківщині, пильно придивилися до своєрідних самобутніх рис, у тему, гуцульського, подільського, волинського, покутського, кубанського регіонів.

Великий розділ «Настуне, Настуне…» зорієнтований на суто місцеві ознаки, поширені виключно на Чортківщині і, зокрема, Білому на рубежі ХІХ – ХХ століть. У контексті цієї частини книги, вважаю доречним нагадати шановним читачам, що про всебічну картину історії, демографії, соціальні, культурні та релігійні розвої села Білого від давніх часів і до сучасності, можна дізнатися, прочитавши фундаментальний двотомник «У водовертях Серету» і «Важкий кожух, але свій» відомого журналіста, краєзнавця і літератора Петра Федоришина, котрий, повторюю, є співавтором цієї книги.

Отже, ця частина дослідження містить вельми інформативні тематичні розділи: «Вартові духу в Білому», «Гортаючи сторінки давніх метрик», «Ти якого роду і як називаєшся?», «І швець, і жнець, і на дуді грець», «Вдівець жениться – хто за нього йде», «Вдову взять – спокійно спать», «Побралися біда з бідою», «Чи віддасте, чи нехай ще підросте?», «Дідько сім пар чобіт стоптав, поки їх спарував», «Куди шия поверне», «Сироті женитися – то й ніч мала», «…А я піду, молод жовняр, жінку шукати», «На городі гарбуз пруський, сватав мене хлопець руський», «Хоч далеко, та дихати легко», «Не всяк той жених, що старостів шле». Аналітичний маркер наших літераторів щедро використовує мовно-лексичне багатство, перлини усної народної творчості, додаючи оповідній стилістиці емоційно-ліричного шарму, сливе екзотичного! Хочу підкреслити помітний акцент співавторів на етнографічній, фольклорній складовій описуваних культурно-побутових рис, оригінальних і самобутніх: «У Білому вінки плели із барвінку… Два дні перед шлюбом молода з дружкою… йшли його рвати на узлісся чи в поле… у вінкоплетінні брали участь як дівчата, так і хлопці… до вінка чіпляли кольорові стрічки… як свідчать весільні світлини молодят із Білого, традиція обов’язкового носіння весільного вінка для молодої зберігалася аж до початку Другої світової війни». Ексклюзивні фотографії з приватних колекцій жителів Білецької громади, що ілюструють унікальний народний одяг, доповнюють розповіді про зв’язок цих компонентів з родинними стосунками, нормами поведінки, співіснування різних етнічних прошарків населення громади, їхні взаємокультурні, духовні й соціальні впливи. Основним джерелом дослідження, нагадаю, стали архівні матеріали: церковно-парафіяльні записи, майнові та соціальні критерії при виборі супутника життя. Досліджено сезонність укладання шлюбних союзів, питання сирітства, смертності населення і багато іншої тотожної, не менш цікавої і важливої тематики.

Хочу зазначити, що крім суто краєзнавчих, вельми точних і взірцевих жанрових ознак, книга, і особливо, ця її частина читається як літературні оповіді про людське життя, у якому завжди присутні горе і радості, біда і щастя, любов, зрада, втрати, пам’ять… Нашим краянам вдалося не тільки досконало дослідити заявлену тему, а й передати дух епохи через «призму родинних зв’язків і людських доль, відтворити її у певній емоційно-психологічній глибині, чіткіше уявити собі: як і чим жили покоління наших дідів і прадідів, кого любили, з ким одружувалися, як стелилися їхні непрості шляхи, помережані складними випробуваннями, важкою працею, терпінням і втратами, але також позначені любов’ю, творчістю, незнищенною вірою…».

Видання призначено для істориків, краєзнавців, генеалогів та широкого кола читачів, зацікавлених у збереженні родинної пам’яті, закоріненої в історії рідного краю, традицій та звичаїв своїх предків.

Книжка видрукувана коштом авторів у дарунок рідному селу, а також у пам’ять про загиблих і во славу тих, хто боронить Україну від рашизму.