Можливо, через тисячу років,
коли на землю впаде небо,
ми зустрінемось знову…

У моїй голові панувала лиш тиша,
допоки в житті не з’явилася ти.
Я відчув, як це жити насправді,
я зберіг відчуття у собі.

Полюбив твої яскраві очі,
тендітні руки у теплі
і щиру усмішку в обіймах,
в тишині.

Одвічні погляди в нічних провулках
будуть проводжати мене завжди.
І тільки ніжністю рук твоїх
я зігрію свої думки.

Я понуро тону у твоїх океанах.
Я ніжно на крилах до тебе лечу.
Я топлюся в них, як місяць у зорях.
Я ніжно тобі шепочу: «Люблю».

Глибокий омут у воді темніє,
затягує глибоко у пітьму.
Та інколи світ знову майоріє,
коли я бачу усмішку твою.

Я відчуваю кожен подих,
кожну мить твого життя.
І лиш бажаю бути поруч,
та ти втікаєш в небуття.

Ті зорі, що там, в небутті,
палали яскравим вогнем.
Я присягався на вічність,
та згас той короткий момент.

Я знову у сні побачив тебе:
твою усмішку — найщирішу з усіх,
твій погляд у глибині моєї душі,
твій голос — найніжніший за все.

Твій запах — навіть за сто миль.
Твій подих… як близько він.
Та коли відкрив очі, здалося мені:
це всього лиш сон у нічній темноті.

Та знов, коли прийдеш у сон ти,
я знову побачу твій силует:
твої вуста, твої яскраві очі —
я розпалаюся найгарячішим вогнем.

Я шукатиму тебе серед сотень очей,
твій погляд — шукатиму всюди:
у щирих усмішках людей,
і знову болітимуть груди.

Випадкова зустріч з тобою
стала подарунком життя.
Коли ти вперше торкнулась рукою —
наче спинилось серцебиття.

Я пам’ятаю, коли падав дощ:
я відчував кожну краплю води.
Я думав, він шепоче: «Любов…»
та це були сльози твої.

Я дарував тобі тепло —
та ти його не приймала.
Ти казала: «Люблю», —
я словам не довіряв.

У душі ми безмежно кохали,
та в житті не змогли це довести.
«Щось не так?..» — і все пішло не за планом.
Ми забули, хто ми у цьому житті.

Твої ніжні обійми…
Твій погляд — у очах моїх…
Твої тендітні, ніжні руки…
Твій єдиний у світі сміх…

Навіть якщо це безглуздя,
навіть якщо це лиш сон уночі —
я збережу його назавжди:
твій силует і погляд в темноті.

Навіть якщо Земля згорить вщент,
я завжди буду поруч з тобою.
Ти назавжди будеш моя.
Навіть якщо буде інша земля.

Я хотів кричати на весь світ:
«Любов існує у цьому житті!»
А тепер — ні слова навиліт.
Ні подиху в темному бутті.

Не потрібно було більше нічого.
Лиш поруч з тобою я полюбив
весь цей світ і тебе,
і вперше відчув себе живим.

Коли ти зникала, йдучи у пітьму,
мій світ знову згасав, як світанок.
І я був готовий почати війну,
аби побачити тебе наостанок.

Почувся знову твій голос —
і вогнем запалало серце моє.
Я біжу по обломках розбитих,
тільки б побачити тебе…

І навіть якщо небо впаде —
за небом є інша земля.
Я заберу тебе з собою,
де будемо тільки ти і я.

Всі почуття мої погасли
палким вогнем у каятті.
Я відчуваю себе згаслим,
без світла й життя у бутті.

Я знову хочу в ті обійми,
де було тепло у душі.
І серце рвалося у вічність
із глибини моєї душі.

Ти любила червоні троянди,
обрізала їм колючки.
Я буду писати естради
лише одній тобі назавжди.

Я думав, це буде навічно…
Разом — у воду й вогонь.
Залишилось одне лиш бажання:
обійняти тебе знов…

Остання зустріч з тобою
була наче сон.
Я тонув в голубих океанах,
а ти перетнула кордон.

Вічність… не така вже й надійна.
Можливо, момент цей — лиш мить.
Ти була для мене — квітка срібна,
яка ненавистю кипить.

Ось і погас наш останній світанок.
«Вічність» — для нас були всього лиш слова.
Залишились лише силуети…
Залишились спогади і пітьма.

Ти для мене — весь Всесвіт!
Ти була життям!..
Ти — цвіт, який розквіт.
Ти була коротким миттям…

Я вб’ю себе — мені не жаль
життя віддати!
Мені б тебе іще хоч трохи
покохати!

І під прямим стволом, що
під чолом лежатиме,
не одійду нізащо,
я не відвернусь, якщо ти позаду
стоятимеш!

І я писатиму!
Писатиму «люблю» у кожнім слові,
що передає твою красу
у болі. У моєму болі…

27.ІІ.2024