із записок минулого

Він сидів та стискав кулаки,
а вона об подушку ридала.
За милі від любові й душі
загубили минуле кохання.

Усе навколо втратило сенс.
«І що залишається? Як бути далі?»
Вихід найшли обоє — на крик.

На високій поверхівці стояв він.
Над обривом дороги дивився:
«Якщо не любила, знай, що любив…» —
викрикував він у простір і мріяв.

За сотні миль від нього стояла вона.
Над обривом дороги дивилась:
«Якщо не любив, знай, що любила…» —
все тихіше вона промовляла.

Останнє зоряне небо, якого я не можу тобі показати.
Останні сльози, які падали у безодню…
Останні обійми, яких не вернути…
Останні подихи, яких не відчути…

Годинник б’є північ. Остання зоря.
Останнє зоряне небо на двох.
Обоє стоять над обривом душі:
«Тільки знай, що любив тебе…»
«Тільки знай, що любила тебе…»

Останнє зоряне небо світило обом.
Падіння у вічність було нечутним.
А стук сердець, яке билось у двох,
злетів на небо, у зоряне небо…
де кохання пурхало, як влітку метелики,
як квіти цвітуть восени на полях.
І нехай це останнє зоряне небо,
яке я тобі не показав.

2.IX.2024