Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.07.23
16:58
На одному з вулканів Туреччини
Продавалася лава розпечена.
Хто хотів - купував
Шашлики готував
Й дивувався природі Туреччини.
На стежині гірській у Тібеті
Альпіністи зустрілися з єті.
Продавалася лава розпечена.
Хто хотів - купував
Шашлики готував
Й дивувався природі Туреччини.
На стежині гірській у Тібеті
Альпіністи зустрілися з єті.
2026.07.23
16:39
Сидять діди, розмовляють, стрілись через роки.
Уже зовсім посивіли та ще жваві поки.
По лісах відвоювали, поки було сили,
За «бандитизм» по сибірах своє відсиділи.
По світові помотались й випадково стрілись
Коли уже, видавалось і життя прожилось.
Те
Уже зовсім посивіли та ще жваві поки.
По лісах відвоювали, поки було сили,
За «бандитизм» по сибірах своє відсиділи.
По світові помотались й випадково стрілись
Коли уже, видавалось і життя прожилось.
Те
2026.07.23
16:21
Селям, паша. Зайди на кілька слів.
Давай разом поп'ємо нині чаю.
Чи думав ти, що я не помічаю,
як до моїх унаджувавсь послів
і переймав листи, інтриги плів
і ніс до Сулеймана. Знаю- знаю.
І що, чи падишах убив мене,
Давай разом поп'ємо нині чаю.
Чи думав ти, що я не помічаю,
як до моїх унаджувавсь послів
і переймав листи, інтриги плів
і ніс до Сулеймана. Знаю- знаю.
І що, чи падишах убив мене,
2026.07.23
15:23
Цей липень кольору мохіто
Двори теплом поцілував.
Таким і має бути літо -
Буяють вигадані квіти
На килимах казкових трав.
Уже не лізу я на сцену,
Не підбираю псевдонім.
Двори теплом поцілував.
Таким і має бути літо -
Буяють вигадані квіти
На килимах казкових трав.
Уже не лізу я на сцену,
Не підбираю псевдонім.
2026.07.23
14:55
полудневий кінець липня у старих районах старовинного міста · на дні двору-колодязя догниває застійна вода прохолодний запах гниття просочує вузькі балкони по периметру · невибагливу білизну та одяг які дехто сушить на ізольованих дротах над поручнями · п
2026.07.23
12:35
Останні судоми зими,
Як вісті далекої тьми,
Як погук самотніх морів,
Прикутих у тьмі кораблів.
Крізь пустку видніє причал,
Де ти відчайдушно кричав.
Приречений немічний птах
Як вісті далекої тьми,
Як погук самотніх морів,
Прикутих у тьмі кораблів.
Крізь пустку видніє причал,
Де ти відчайдушно кричав.
Приречений немічний птах
2026.07.23
12:06
Шпак ухопив горіх, виніс на дзвіницю,
Наміривсь їсти, та не втримав здобич.
У щілину таку вона упала,
Що птах не годен був уже дістать.
Подякував горіх стіні за порятунок
І прославляти став дзвінкоголосі дзвони,
А далі поскарживсь, що незмога по
Наміривсь їсти, та не втримав здобич.
У щілину таку вона упала,
Що птах не годен був уже дістать.
Подякував горіх стіні за порятунок
І прославляти став дзвінкоголосі дзвони,
А далі поскарживсь, що незмога по
2026.07.23
11:23
ЕПІЛОГ: ОСТАННІЙ РОЗРАХУНОК МАРМУРОВОГО СТАРЦЯ
(Монолог Октавіана Августа. Рим, 14 рік нашої ери)
Мені сімдесят шість. Мої очі вже погано бачать обриси Капітолію, а ноги, загорнуті в товсту вовну, постійно мерзнуть, навіть коли се
2026.07.23
07:22
Чорногуз, задерши дзьоба,
Щось стрекоче у гнізді,
Лиш не мукає худоба
У хліві, як отоді,
Коли мали на хазяйстві
Поросят, курей, качок
І в домашнім господарстві
Копирсався наш гурток.
Щось стрекоче у гнізді,
Лиш не мукає худоба
У хліві, як отоді,
Коли мали на хазяйстві
Поросят, курей, качок
І в домашнім господарстві
Копирсався наш гурток.
2026.07.23
03:33
Мені не спиться, в спогади поринув.
В часи, коли ще зовсім молоді,
Наївні, чисті, справжні та щасливі
Клялись в любові вічній і святій.
Безсоння. Спека не дає заснути.
І ще тривога із передчуттям,
Що щастя зараз — потім біль спокути.
В часи, коли ще зовсім молоді,
Наївні, чисті, справжні та щасливі
Клялись в любові вічній і святій.
Безсоння. Спека не дає заснути.
І ще тривога із передчуттям,
Що щастя зараз — потім біль спокути.
2026.07.22
22:09
Святий Стефан із трояндою
В саду блукає осяяний
Сільські гірлянди і вітер із дощем
Куди би не подався, людський плач і щем
Перейшов марноти всі
Міг упасти і міг рости
Був чи є у цьому смисл?
В саду блукає осяяний
Сільські гірлянди і вітер із дощем
Куди би не подався, людський плач і щем
Перейшов марноти всі
Міг упасти і міг рости
Був чи є у цьому смисл?
2026.07.22
18:11
Всі волоцюги марять мандрами -
Бажають повної причетності
До незбагненного, безкрайнього,
Щоб жити за рахунок щедрості,
Де п’ють на ганках ціпеніючи
Від неочікуваних радощів,
Де лазурове в фарбах діючих
Бажають повної причетності
До незбагненного, безкрайнього,
Щоб жити за рахунок щедрості,
Де п’ють на ганках ціпеніючи
Від неочікуваних радощів,
Де лазурове в фарбах діючих
2026.07.22
11:39
Цей білий непорочний сніг,
Як чистий аркуш для творіння.
І не підкорить печеніг
Духовні і міцні пагіння.
Іду у білому гаю,
У філармонії природи,
У чарівливому краю
Як чистий аркуш для творіння.
І не підкорить печеніг
Духовні і міцні пагіння.
Іду у білому гаю,
У філармонії природи,
У чарівливому краю
2026.07.22
09:45
Розділ ІІI: Останній подих лева
Сонце над Александрією першого серпня тридцятого року до нашої ери піднімалося криваво-червоним. Останні єгипетські вершники перейшли на бік Октавіана без жодного пострілу. Місто здалося.
Антоній стояв на стіні палацу,
2026.07.22
08:45
я написав тобі сонет
так написав і передумав
на що тобі сонета нумо
я написав собі сонет
десь грали танцювали румбу
контрапунктуючи сюжет
я обійдусь без кастаньєт
день проживу як є сумбурно
так написав і передумав
на що тобі сонета нумо
я написав собі сонет
десь грали танцювали румбу
контрапунктуючи сюжет
я обійдусь без кастаньєт
день проживу як є сумбурно
2026.07.22
07:17
І загадковий шерех сукні,
І дзенькіт келихів обох, -
І ти, донині недоступна,
Ведеш зі мною діалог.
Кипіння радості своєї
Не можу стримати в собі,
Коли манливі, як у феї,
Напроти очі голубі.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І дзенькіт келихів обох, -
І ти, донині недоступна,
Ведеш зі мною діалог.
Кипіння радості своєї
Не можу стримати в собі,
Коли манливі, як у феї,
Напроти очі голубі.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Богдан Манюк (1965) /
Проза
Їдемо
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Їдемо
Новела-жарт із замахом на пророцтво
Життя – постійний рух! Так говорила моя прабабця, те ж саме повторювала й бабця. Цим збідованим, але невгамовним жінкам доводилось добиратися з Бережан до Львова потягом. І нехай їх добряче трясло у Львові на холоді, коли намагалися продати нехитрий селянський продукт, усе ж дорогою мали певний спокій. Зі мною, зазвичай, бувало все навпаки, бо віддаю перевагу автобусу – тому лицарю, що на безбожних ямах львівської траси ризикує розламатися навпіл або розсипатися, одне слово, наказати всім довго жити, тільки не тим пасажирам, що в його утробі. Пасажири частенько почувають себе космонавтами в центрифузі, екстрималами в бочці, яка котиться з гори, чи каскадерами без страхівки.
Їдемо! В котрий раз! Як навчала славетна Леся Українка, - щоб не плакати, сміємося! Інакше не можна! Ямище попереду! Слава Богу, побачили її заздалегідь передні, повідомили задніх – братів і сестер по нещастю. Приготувалися: хто руками, хто ногами, загалом, хто чим міг вхопилися за металічні конструкції в салоні автобуса. Дружно підстрибнули. Втрати невеликі: всього два-три вибиті зуби, п’ять-шість розквашених носів, а мужчини про делікатніше мовчать...
Їдемо! На одній із зупинок входить пара молодят. Кавалер, обіймаючи за сідницю свою обраницю, кидає шоферу двісті гривень. Парі впадає у вічі незайняте заднє сидіння. Туди й сідає. Звуки поцілунків відвертають від дороги увагу салонного товариства – на клопіт! Проморгали наступну яму. Комусь не вдалось згрупуватися - конкретно зіпсував повітря…
Шофер потягнув носом.
- Ну, хтось дав!
- То я – за двох! – підводиться кавалер, - здачу мені!
- Нє, здачу не получиться, - на обличчі шофера гримаса, - от якби гороху наївся…
Їдемо! На щастя, шофер у нас балакучий, пригладжує нервові системи пасажирів, приймаючи на зупинці через вікно пакунок.
- Не знаєте, пані, якому шоферові мали передати котлети для сина-студента – мені чи напарникові моєму? Розберемося! Як син пояснив? Буде за кермом таляпало – так?
- Ніби щось таке, - ніяковіє жінка.
- Ще той йолуп, яких тепер з вогнем не знайдеш?
- Та кажуть…
- Жере в дорозі?
- Буває.
- Заглядає за молодими панянками?
- Так.
- Має стільки встиду, як та кобила, що віз переверне?
- Напевно.
- То я, прошу пані. Передавайте ваші котлети.
Їдемо! Шофер оглядає нових пасажирів.
- Замерз? – кидає молодику за спиною.
- Трохи. Довго стояв на зупинці.
- Райтузи треба одягати!
Ближче до Львова цілий натовп на зупинці поривається влізти в салон.
- Шофере, вікрийте зад! – чути знадвору.
- Шо! Голубі також заходять через передні двері!
Їдемо! Ні, злітаємо на наступній ямі! В мене на руках опиняються двоє немовлят.
- Заберіть, - простягую їх молодій мамі, - своїх викоцькав, більше не хочу.
Якась вайлувата, їй-Богу, двометрова дама, задкуючи салоном, хвацько підтягає спідницю й сідає, як їй здавалося, на порожнє місце. Деякий час спокійна, нараз скрикує, потім регоче. І так безперестанку.
- Що ж воно з нею? – гадаємо всім салоном.
Нараз спідниця дами затанцювала й навіть озвалися хриплим голоском.
- Задихаюся!
Звільнили з полону низенького чоловічка.
- Таке мале, а приємне! – підсумовує власниця спідниці.
Їдемо! Та-рах! – ямище викидає мене з сидіння. Фінішую на капоті. Слабо тямлю. Не збагну, коли в шофера виросла борода й посивіла чуприна. До зеркала – йой, і зі мною дивні переміни: помітно постарів!
В салоні галас.
- Остання яма жбурнула через часовий відтинок у двадцять років!
Наді мною схилилися двоє близнят.
- Ми ті колишні немовлята, що потрапили до Вас на руки… Тепер студенти-філологи. А ви літератор?
Ствердно киваю головою.
- Ви знайомі з лауреатом Нобелівської премії Ігорем Павлюком?
- Знайомий.
- І з найкращими пародистами Європи Іваном Гентошем, Параскою Коливашаласкою і Валерієм Хмельницьким?
- Звісно.
- Поясніть: у чому причина, що стільки авторів Поетичних Майстерень стали лауреатами Шевченківської премії?
- Заходьте в ПМ – зрозумієте.
- Чи мали нагоду потиснути руку засновнику ПМ, теперішньому Президентові України Володимиру Ляшкевичу?
- Не пригадую…
Їдемо! Посміхаємось, бо спокійно їдеться до… наступної ями.
2014р.
Життя – постійний рух! Так говорила моя прабабця, те ж саме повторювала й бабця. Цим збідованим, але невгамовним жінкам доводилось добиратися з Бережан до Львова потягом. І нехай їх добряче трясло у Львові на холоді, коли намагалися продати нехитрий селянський продукт, усе ж дорогою мали певний спокій. Зі мною, зазвичай, бувало все навпаки, бо віддаю перевагу автобусу – тому лицарю, що на безбожних ямах львівської траси ризикує розламатися навпіл або розсипатися, одне слово, наказати всім довго жити, тільки не тим пасажирам, що в його утробі. Пасажири частенько почувають себе космонавтами в центрифузі, екстрималами в бочці, яка котиться з гори, чи каскадерами без страхівки.
Їдемо! В котрий раз! Як навчала славетна Леся Українка, - щоб не плакати, сміємося! Інакше не можна! Ямище попереду! Слава Богу, побачили її заздалегідь передні, повідомили задніх – братів і сестер по нещастю. Приготувалися: хто руками, хто ногами, загалом, хто чим міг вхопилися за металічні конструкції в салоні автобуса. Дружно підстрибнули. Втрати невеликі: всього два-три вибиті зуби, п’ять-шість розквашених носів, а мужчини про делікатніше мовчать...
Їдемо! На одній із зупинок входить пара молодят. Кавалер, обіймаючи за сідницю свою обраницю, кидає шоферу двісті гривень. Парі впадає у вічі незайняте заднє сидіння. Туди й сідає. Звуки поцілунків відвертають від дороги увагу салонного товариства – на клопіт! Проморгали наступну яму. Комусь не вдалось згрупуватися - конкретно зіпсував повітря…
Шофер потягнув носом.
- Ну, хтось дав!
- То я – за двох! – підводиться кавалер, - здачу мені!
- Нє, здачу не получиться, - на обличчі шофера гримаса, - от якби гороху наївся…
Їдемо! На щастя, шофер у нас балакучий, пригладжує нервові системи пасажирів, приймаючи на зупинці через вікно пакунок.
- Не знаєте, пані, якому шоферові мали передати котлети для сина-студента – мені чи напарникові моєму? Розберемося! Як син пояснив? Буде за кермом таляпало – так?
- Ніби щось таке, - ніяковіє жінка.
- Ще той йолуп, яких тепер з вогнем не знайдеш?
- Та кажуть…
- Жере в дорозі?
- Буває.
- Заглядає за молодими панянками?
- Так.
- Має стільки встиду, як та кобила, що віз переверне?
- Напевно.
- То я, прошу пані. Передавайте ваші котлети.
Їдемо! Шофер оглядає нових пасажирів.
- Замерз? – кидає молодику за спиною.
- Трохи. Довго стояв на зупинці.
- Райтузи треба одягати!
Ближче до Львова цілий натовп на зупинці поривається влізти в салон.
- Шофере, вікрийте зад! – чути знадвору.
- Шо! Голубі також заходять через передні двері!
Їдемо! Ні, злітаємо на наступній ямі! В мене на руках опиняються двоє немовлят.
- Заберіть, - простягую їх молодій мамі, - своїх викоцькав, більше не хочу.
Якась вайлувата, їй-Богу, двометрова дама, задкуючи салоном, хвацько підтягає спідницю й сідає, як їй здавалося, на порожнє місце. Деякий час спокійна, нараз скрикує, потім регоче. І так безперестанку.
- Що ж воно з нею? – гадаємо всім салоном.
Нараз спідниця дами затанцювала й навіть озвалися хриплим голоском.
- Задихаюся!
Звільнили з полону низенького чоловічка.
- Таке мале, а приємне! – підсумовує власниця спідниці.
Їдемо! Та-рах! – ямище викидає мене з сидіння. Фінішую на капоті. Слабо тямлю. Не збагну, коли в шофера виросла борода й посивіла чуприна. До зеркала – йой, і зі мною дивні переміни: помітно постарів!
В салоні галас.
- Остання яма жбурнула через часовий відтинок у двадцять років!
Наді мною схилилися двоє близнят.
- Ми ті колишні немовлята, що потрапили до Вас на руки… Тепер студенти-філологи. А ви літератор?
Ствердно киваю головою.
- Ви знайомі з лауреатом Нобелівської премії Ігорем Павлюком?
- Знайомий.
- І з найкращими пародистами Європи Іваном Гентошем, Параскою Коливашаласкою і Валерієм Хмельницьким?
- Звісно.
- Поясніть: у чому причина, що стільки авторів Поетичних Майстерень стали лауреатами Шевченківської премії?
- Заходьте в ПМ – зрозумієте.
- Чи мали нагоду потиснути руку засновнику ПМ, теперішньому Президентові України Володимиру Ляшкевичу?
- Не пригадую…
Їдемо! Посміхаємось, бо спокійно їдеться до… наступної ями.
2014р.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
