
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.01
00:32
Чергова епоха раптово пішла,
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
2025.08.31
22:37
Зникло в мороку все. Ні очей, ні облич.
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
2025.08.31
22:13
Всесвітній холод, як тюрма німа.
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
2025.08.31
19:04
Пора поезії щемлива
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
2025.08.31
18:30
Моє кохання - вигаданий грант.
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
2025.08.31
14:23
Люба, уяви лише
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
2025.08.31
14:03
Сидить Петрик у кімнаті, а надворі злива.
У вікно краплини б’ються та по склу стікають.
Громові удари часом хлопчика лякають.
Він тоді до діда очі повертає живо.
Дід Остап сидить спокійно, на те не звертає.
Його грім той не лякає, видно звик до того,
У вікно краплини б’ються та по склу стікають.
Громові удари часом хлопчика лякають.
Він тоді до діда очі повертає живо.
Дід Остап сидить спокійно, на те не звертає.
Його грім той не лякає, видно звик до того,
2025.08.31
12:34
Глядача цікавого містер Кайт
Усяко розважає на трамплінові
І Гендерсони будуть теж
Щойно Пабло Фанкез Феа одплескав їм
Над людом і кіньми й підв’язками
Урешті через бочку з огнем на споді!
У цей спосіб містер Кей кидає свій виклик!
Усяко розважає на трамплінові
І Гендерсони будуть теж
Щойно Пабло Фанкез Феа одплескав їм
Над людом і кіньми й підв’язками
Урешті через бочку з огнем на споді!
У цей спосіб містер Кей кидає свій виклик!
2025.08.31
07:37
Жовтіє й сохне бадилиння
Чортополоху, бо в цей час
Пора осіння безупинно
Виносить твори напоказ.
Поля вбирає в позолоту,
А в дрантя – вкутує сади,
Мов демонструє так роботи
Своєї плавної ходи.
Чортополоху, бо в цей час
Пора осіння безупинно
Виносить твори напоказ.
Поля вбирає в позолоту,
А в дрантя – вкутує сади,
Мов демонструє так роботи
Своєї плавної ходи.
2025.08.31
01:53
Тим, хто нічого доброго не сотворив, найлегше зневажати творчість інших.
Аби розібратися із чимось, окрім півлітри потрібна ще й клепка.
Шукав істину, а знайшов саме вино.
Поїв добрив і стало недобре.
Від сюрпризу зостався лише сюр.
До гарн
2025.08.30
23:03
Гармонія розладнується
під гуркотом дисонансів.
Коли душа найбільше потребує
прекрасного, звідкись виникає
огидний лик цинізму,
монструозне обличчя страху,
думки, ніби ратиці диявола,
цапина борідка банальності,
під гуркотом дисонансів.
Коли душа найбільше потребує
прекрасного, звідкись виникає
огидний лик цинізму,
монструозне обличчя страху,
думки, ніби ратиці диявола,
цапина борідка банальності,
2025.08.30
20:43
У забутім гнізді розоренім
Не оселиться знову птах.
На душі, що ганьбою зорана,
Із журби проростає страх:
Він підніметься чорним колосом –
І зневіри впаде зерно,
У думках, у очах, у голосі
Не оселиться знову птах.
На душі, що ганьбою зорана,
Із журби проростає страх:
Він підніметься чорним колосом –
І зневіри впаде зерно,
У думках, у очах, у голосі
2025.08.30
19:46
Одного з найяскравіших політиків націонал-демократичного руху України зухвало розстріляли посеред дня у Львові
Такі не помирають від мікстур і ліків,
через тривалу душевну втому,
серед онуків у ліжку -
вдома…
Такі у Лету тихенько не кануть,
Такі не помирають від мікстур і ліків,
через тривалу душевну втому,
серед онуків у ліжку -
вдома…
Такі у Лету тихенько не кануть,
2025.08.30
12:43
Якщо ж засмутишся і перестанеш просити, то
скаржся на себе, а не на Бога, що Він не дає тобі.
. Єрм, Пастир. Заповіді, 9.
Просити у Бога
Будь для Духа Святого офірою
що живе в тобі Божою мірою.
скаржся на себе, а не на Бога, що Він не дає тобі.
. Єрм, Пастир. Заповіді, 9.
Просити у Бога
Будь для Духа Святого офірою
що живе в тобі Божою мірою.
2025.08.30
07:12
Цей грішний світ затьмарює чимсь розум
І змушує на блуд, штовхає на обман, –
Він знає все про тонкощі гіпнозу,
Як духівник про слабкості прочан.
Він володіє сутністю і плоттю,
І легко здійснює всі наміри свої,
Раз я не можу крок зробити проти
Й
І змушує на блуд, штовхає на обман, –
Він знає все про тонкощі гіпнозу,
Як духівник про слабкості прочан.
Він володіє сутністю і плоттю,
І легко здійснює всі наміри свої,
Раз я не можу крок зробити проти
Й
2025.08.30
05:12
Ніч засиляє,
мов нитку у голку,
серце у біль
одинокому вовку.
Туго стискає
слухняність за шию –
волю чи смерть
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...мов нитку у голку,
серце у біль
одинокому вовку.
Туго стискає
слухняність за шию –
волю чи смерть
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.08.19
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Богдан Манюк (1965) /
Проза
Їдемо
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Їдемо
Новела-жарт із замахом на пророцтво
Життя – постійний рух! Так говорила моя прабабця, те ж саме повторювала й бабця. Цим збідованим, але невгамовним жінкам доводилось добиратися з Бережан до Львова потягом. І нехай їх добряче трясло у Львові на холоді, коли намагалися продати нехитрий селянський продукт, усе ж дорогою мали певний спокій. Зі мною, зазвичай, бувало все навпаки, бо віддаю перевагу автобусу – тому лицарю, що на безбожних ямах львівської траси ризикує розламатися навпіл або розсипатися, одне слово, наказати всім довго жити, тільки не тим пасажирам, що в його утробі. Пасажири частенько почувають себе космонавтами в центрифузі, екстрималами в бочці, яка котиться з гори, чи каскадерами без страхівки.
Їдемо! В котрий раз! Як навчала славетна Леся Українка, - щоб не плакати, сміємося! Інакше не можна! Ямище попереду! Слава Богу, побачили її заздалегідь передні, повідомили задніх – братів і сестер по нещастю. Приготувалися: хто руками, хто ногами, загалом, хто чим міг вхопилися за металічні конструкції в салоні автобуса. Дружно підстрибнули. Втрати невеликі: всього два-три вибиті зуби, п’ять-шість розквашених носів, а мужчини про делікатніше мовчать...
Їдемо! На одній із зупинок входить пара молодят. Кавалер, обіймаючи за сідницю свою обраницю, кидає шоферу двісті гривень. Парі впадає у вічі незайняте заднє сидіння. Туди й сідає. Звуки поцілунків відвертають від дороги увагу салонного товариства – на клопіт! Проморгали наступну яму. Комусь не вдалось згрупуватися - конкретно зіпсував повітря…
Шофер потягнув носом.
- Ну, хтось дав!
- То я – за двох! – підводиться кавалер, - здачу мені!
- Нє, здачу не получиться, - на обличчі шофера гримаса, - от якби гороху наївся…
Їдемо! На щастя, шофер у нас балакучий, пригладжує нервові системи пасажирів, приймаючи на зупинці через вікно пакунок.
- Не знаєте, пані, якому шоферові мали передати котлети для сина-студента – мені чи напарникові моєму? Розберемося! Як син пояснив? Буде за кермом таляпало – так?
- Ніби щось таке, - ніяковіє жінка.
- Ще той йолуп, яких тепер з вогнем не знайдеш?
- Та кажуть…
- Жере в дорозі?
- Буває.
- Заглядає за молодими панянками?
- Так.
- Має стільки встиду, як та кобила, що віз переверне?
- Напевно.
- То я, прошу пані. Передавайте ваші котлети.
Їдемо! Шофер оглядає нових пасажирів.
- Замерз? – кидає молодику за спиною.
- Трохи. Довго стояв на зупинці.
- Райтузи треба одягати!
Ближче до Львова цілий натовп на зупинці поривається влізти в салон.
- Шофере, вікрийте зад! – чути знадвору.
- Шо! Голубі також заходять через передні двері!
Їдемо! Ні, злітаємо на наступній ямі! В мене на руках опиняються двоє немовлят.
- Заберіть, - простягую їх молодій мамі, - своїх викоцькав, більше не хочу.
Якась вайлувата, їй-Богу, двометрова дама, задкуючи салоном, хвацько підтягає спідницю й сідає, як їй здавалося, на порожнє місце. Деякий час спокійна, нараз скрикує, потім регоче. І так безперестанку.
- Що ж воно з нею? – гадаємо всім салоном.
Нараз спідниця дами затанцювала й навіть озвалися хриплим голоском.
- Задихаюся!
Звільнили з полону низенького чоловічка.
- Таке мале, а приємне! – підсумовує власниця спідниці.
Їдемо! Та-рах! – ямище викидає мене з сидіння. Фінішую на капоті. Слабо тямлю. Не збагну, коли в шофера виросла борода й посивіла чуприна. До зеркала – йой, і зі мною дивні переміни: помітно постарів!
В салоні галас.
- Остання яма жбурнула через часовий відтинок у двадцять років!
Наді мною схилилися двоє близнят.
- Ми ті колишні немовлята, що потрапили до Вас на руки… Тепер студенти-філологи. А ви літератор?
Ствердно киваю головою.
- Ви знайомі з лауреатом Нобелівської премії Ігорем Павлюком?
- Знайомий.
- І з найкращими пародистами Європи Іваном Гентошем, Параскою Коливашаласкою і Валерієм Хмельницьким?
- Звісно.
- Поясніть: у чому причина, що стільки авторів Поетичних Майстерень стали лауреатами Шевченківської премії?
- Заходьте в ПМ – зрозумієте.
- Чи мали нагоду потиснути руку засновнику ПМ, теперішньому Президентові України Володимиру Ляшкевичу?
- Не пригадую…
Їдемо! Посміхаємось, бо спокійно їдеться до… наступної ями.
2014р.
Життя – постійний рух! Так говорила моя прабабця, те ж саме повторювала й бабця. Цим збідованим, але невгамовним жінкам доводилось добиратися з Бережан до Львова потягом. І нехай їх добряче трясло у Львові на холоді, коли намагалися продати нехитрий селянський продукт, усе ж дорогою мали певний спокій. Зі мною, зазвичай, бувало все навпаки, бо віддаю перевагу автобусу – тому лицарю, що на безбожних ямах львівської траси ризикує розламатися навпіл або розсипатися, одне слово, наказати всім довго жити, тільки не тим пасажирам, що в його утробі. Пасажири частенько почувають себе космонавтами в центрифузі, екстрималами в бочці, яка котиться з гори, чи каскадерами без страхівки.
Їдемо! В котрий раз! Як навчала славетна Леся Українка, - щоб не плакати, сміємося! Інакше не можна! Ямище попереду! Слава Богу, побачили її заздалегідь передні, повідомили задніх – братів і сестер по нещастю. Приготувалися: хто руками, хто ногами, загалом, хто чим міг вхопилися за металічні конструкції в салоні автобуса. Дружно підстрибнули. Втрати невеликі: всього два-три вибиті зуби, п’ять-шість розквашених носів, а мужчини про делікатніше мовчать...
Їдемо! На одній із зупинок входить пара молодят. Кавалер, обіймаючи за сідницю свою обраницю, кидає шоферу двісті гривень. Парі впадає у вічі незайняте заднє сидіння. Туди й сідає. Звуки поцілунків відвертають від дороги увагу салонного товариства – на клопіт! Проморгали наступну яму. Комусь не вдалось згрупуватися - конкретно зіпсував повітря…
Шофер потягнув носом.
- Ну, хтось дав!
- То я – за двох! – підводиться кавалер, - здачу мені!
- Нє, здачу не получиться, - на обличчі шофера гримаса, - от якби гороху наївся…
Їдемо! На щастя, шофер у нас балакучий, пригладжує нервові системи пасажирів, приймаючи на зупинці через вікно пакунок.
- Не знаєте, пані, якому шоферові мали передати котлети для сина-студента – мені чи напарникові моєму? Розберемося! Як син пояснив? Буде за кермом таляпало – так?
- Ніби щось таке, - ніяковіє жінка.
- Ще той йолуп, яких тепер з вогнем не знайдеш?
- Та кажуть…
- Жере в дорозі?
- Буває.
- Заглядає за молодими панянками?
- Так.
- Має стільки встиду, як та кобила, що віз переверне?
- Напевно.
- То я, прошу пані. Передавайте ваші котлети.
Їдемо! Шофер оглядає нових пасажирів.
- Замерз? – кидає молодику за спиною.
- Трохи. Довго стояв на зупинці.
- Райтузи треба одягати!
Ближче до Львова цілий натовп на зупинці поривається влізти в салон.
- Шофере, вікрийте зад! – чути знадвору.
- Шо! Голубі також заходять через передні двері!
Їдемо! Ні, злітаємо на наступній ямі! В мене на руках опиняються двоє немовлят.
- Заберіть, - простягую їх молодій мамі, - своїх викоцькав, більше не хочу.
Якась вайлувата, їй-Богу, двометрова дама, задкуючи салоном, хвацько підтягає спідницю й сідає, як їй здавалося, на порожнє місце. Деякий час спокійна, нараз скрикує, потім регоче. І так безперестанку.
- Що ж воно з нею? – гадаємо всім салоном.
Нараз спідниця дами затанцювала й навіть озвалися хриплим голоском.
- Задихаюся!
Звільнили з полону низенького чоловічка.
- Таке мале, а приємне! – підсумовує власниця спідниці.
Їдемо! Та-рах! – ямище викидає мене з сидіння. Фінішую на капоті. Слабо тямлю. Не збагну, коли в шофера виросла борода й посивіла чуприна. До зеркала – йой, і зі мною дивні переміни: помітно постарів!
В салоні галас.
- Остання яма жбурнула через часовий відтинок у двадцять років!
Наді мною схилилися двоє близнят.
- Ми ті колишні немовлята, що потрапили до Вас на руки… Тепер студенти-філологи. А ви літератор?
Ствердно киваю головою.
- Ви знайомі з лауреатом Нобелівської премії Ігорем Павлюком?
- Знайомий.
- І з найкращими пародистами Європи Іваном Гентошем, Параскою Коливашаласкою і Валерієм Хмельницьким?
- Звісно.
- Поясніть: у чому причина, що стільки авторів Поетичних Майстерень стали лауреатами Шевченківської премії?
- Заходьте в ПМ – зрозумієте.
- Чи мали нагоду потиснути руку засновнику ПМ, теперішньому Президентові України Володимиру Ляшкевичу?
- Не пригадую…
Їдемо! Посміхаємось, бо спокійно їдеться до… наступної ями.
2014р.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію