Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.11.06
21:53
Не певен, що якби Мойсей
явивсь на Святу землю,
в сьогоднішній Ізраїль,
навряд чи визнав би він за своїх
нащадків тих, що при ньому
в Єгипті місили з січкою глину,
приймали Тору і на плечах несли Мішкан –
присутність Всевишнього серед них…
явивсь на Святу землю,
в сьогоднішній Ізраїль,
навряд чи визнав би він за своїх
нащадків тих, що при ньому
в Єгипті місили з січкою глину,
приймали Тору і на плечах несли Мішкан –
присутність Всевишнього серед них…
2025.11.06
21:39
Я простягаю до тебе руки
крізь велике озеро,
схоже на серце космосу.
Над озером стоїть туман,
наче химерні думки.
Вечірній холод протвережує
після філософського сп'яніння.
Я стою над великим озером,
крізь велике озеро,
схоже на серце космосу.
Над озером стоїть туман,
наче химерні думки.
Вечірній холод протвережує
після філософського сп'яніння.
Я стою над великим озером,
2025.11.06
21:22
Як перейшов я у четвертий клас
І стали ми історію вивчати,
То довелось ім’я його стрічати.
Він представлявся, як «герой» для нас.
Бо вміло з ворогами воював,
В Червоній Армії був знаним командиром.
Ми вірили тим побрехенькам щиро,
Бо хто ж тоді про
І стали ми історію вивчати,
То довелось ім’я його стрічати.
Він представлявся, як «герой» для нас.
Бо вміло з ворогами воював,
В Червоній Армії був знаним командиром.
Ми вірили тим побрехенькам щиро,
Бо хто ж тоді про
2025.11.06
17:57
Вереміями, вереміями
Плач із радістю межував.
Все перебрано, перевіяно,
Перелущено по жнивах.
Чи пробачило спрагу літові
Те, що вижило у зимі?
Від морозу і спеки - мітини,
Плач із радістю межував.
Все перебрано, перевіяно,
Перелущено по жнивах.
Чи пробачило спрагу літові
Те, що вижило у зимі?
Від морозу і спеки - мітини,
2025.11.06
17:15
Вкривають землю втомлену тумани,
Народжуючи зболені рядки.
Чи варто будувати точні плани,
Коли у долі власні є думки?
Можливо, осінь рубіконом стане,
Напише світлі, райдужні казки.
З пейзажу прибираю все погане,
Народжуючи зболені рядки.
Чи варто будувати точні плани,
Коли у долі власні є думки?
Можливо, осінь рубіконом стане,
Напише світлі, райдужні казки.
З пейзажу прибираю все погане,
2025.11.06
15:34
Скажи осіннім квітам*:
Вітрила осені давно роздерті**,
Сірі хмари стали вином
У келиху старчика Фідія***
(Він будував Колізей –
Думав, що то окраса,
Думав, що то капелюх,
Що загубив дивак Аполлон,
Вітрила осені давно роздерті**,
Сірі хмари стали вином
У келиху старчика Фідія***
(Він будував Колізей –
Думав, що то окраса,
Думав, що то капелюх,
Що загубив дивак Аполлон,
2025.11.06
13:26
“Як не хочеш усю правду, повідай дещицю:
Чи сватів до тебе слати, чи піти топиться?
Чом ти голову схилила, вії опустила?
Може, кращого від мене, бува, полюбила?..
...Не розказуй, голубонько. В словах нема нужди,
Бо ж на личеньку твоєму заквітають руж
Чи сватів до тебе слати, чи піти топиться?
Чом ти голову схилила, вії опустила?
Може, кращого від мене, бува, полюбила?..
...Не розказуй, голубонько. В словах нема нужди,
Бо ж на личеньку твоєму заквітають руж
2025.11.06
09:46
Хороший привід: досі в справі
Як режисер над усіма…
І не важливо на підставі
Чи усерйоз, чи жартома
Цікаво буде споглядати —
До прозвиськ всучать: театрал!?
Не по одинці, з ніжним матом…
Ну, що поробиш… ритуал.
Як режисер над усіма…
І не важливо на підставі
Чи усерйоз, чи жартома
Цікаво буде споглядати —
До прозвиськ всучать: театрал!?
Не по одинці, з ніжним матом…
Ну, що поробиш… ритуал.
2025.11.06
01:04
З молитви тихо виростає небо,
І сонця голос будить вороння.
А на душі ще світло, та жовтнево.
Між берегами листя човен дня.
Вже розплітає сонце дні й дороги,
Вітри на шаблях ділять листя мідь.
Але думки, мов блазні – скоморохи,
І сонця голос будить вороння.
А на душі ще світло, та жовтнево.
Між берегами листя човен дня.
Вже розплітає сонце дні й дороги,
Вітри на шаблях ділять листя мідь.
Але думки, мов блазні – скоморохи,
2025.11.05
21:38
Вірш, написаний уві сні,
і вірш, забутий уві сні,
можливо, був найкращим
із моїх віршів, але він
назавжди втрачений.
Він потонув, як кораловий риф
у морі, як алмаз
у болотній жижі.
і вірш, забутий уві сні,
можливо, був найкращим
із моїх віршів, але він
назавжди втрачений.
Він потонув, як кораловий риф
у морі, як алмаз
у болотній жижі.
2025.11.05
17:58
пригадую...
це море дотиків
і поцілунків
оооооооооооо
о крила мої
полон обіймів
невагому мить
яким солодким
це море дотиків
і поцілунків
оооооооооооо
о крила мої
полон обіймів
невагому мить
яким солодким
2025.11.05
15:16
не повіриш
ріка промовила
ледь відчутно
чи ти утримаєш мене
вільно пада потік
не спиняє хід
вдихай цю воду скільки є
ріка промовила
ледь відчутно
чи ти утримаєш мене
вільно пада потік
не спиняє хід
вдихай цю воду скільки є
2025.11.05
09:26
Знов пливу за течією…
Від безвихіддя пливу
Поза часом… нічією
Збоку, зверху весь в диму…
Відмовляюсь. Терапія...
Верби кланяються вслід.
Попереду, мама мія,
Обізнався, то сусід…
Від безвихіддя пливу
Поза часом… нічією
Збоку, зверху весь в диму…
Відмовляюсь. Терапія...
Верби кланяються вслід.
Попереду, мама мія,
Обізнався, то сусід…
2025.11.05
02:51
Приходили в моє життя...
Не роззувались на порозі.
І брудом від свого взуття
Сліди лишали на підлозі.
А я ходив і витирав
Підлогу та відкриту душу.
Вже відобразив поліграф,
Не роззувались на порозі.
І брудом від свого взуття
Сліди лишали на підлозі.
А я ходив і витирав
Підлогу та відкриту душу.
Вже відобразив поліграф,
2025.11.04
22:11
Із рокера він став перукарем,
його поглинула проза життя,
він став підкаблучником
у домашніх капцях.
Жалюгідне видовище!
Музика більше не б'ється
об його серце, ніби прибій.
Його душа вкривається пилом,
його поглинула проза життя,
він став підкаблучником
у домашніх капцях.
Жалюгідне видовище!
Музика більше не б'ється
об його серце, ніби прибій.
Його душа вкривається пилом,
2025.11.04
21:58
Кволі у полі тополі,
В Полі доволі квасолі.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...В Полі доволі квасолі.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.09.04
2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Богдан Манюк (1965) /
Проза
Їдемо
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Їдемо
Новела-жарт із замахом на пророцтво
Життя – постійний рух! Так говорила моя прабабця, те ж саме повторювала й бабця. Цим збідованим, але невгамовним жінкам доводилось добиратися з Бережан до Львова потягом. І нехай їх добряче трясло у Львові на холоді, коли намагалися продати нехитрий селянський продукт, усе ж дорогою мали певний спокій. Зі мною, зазвичай, бувало все навпаки, бо віддаю перевагу автобусу – тому лицарю, що на безбожних ямах львівської траси ризикує розламатися навпіл або розсипатися, одне слово, наказати всім довго жити, тільки не тим пасажирам, що в його утробі. Пасажири частенько почувають себе космонавтами в центрифузі, екстрималами в бочці, яка котиться з гори, чи каскадерами без страхівки.
Їдемо! В котрий раз! Як навчала славетна Леся Українка, - щоб не плакати, сміємося! Інакше не можна! Ямище попереду! Слава Богу, побачили її заздалегідь передні, повідомили задніх – братів і сестер по нещастю. Приготувалися: хто руками, хто ногами, загалом, хто чим міг вхопилися за металічні конструкції в салоні автобуса. Дружно підстрибнули. Втрати невеликі: всього два-три вибиті зуби, п’ять-шість розквашених носів, а мужчини про делікатніше мовчать...
Їдемо! На одній із зупинок входить пара молодят. Кавалер, обіймаючи за сідницю свою обраницю, кидає шоферу двісті гривень. Парі впадає у вічі незайняте заднє сидіння. Туди й сідає. Звуки поцілунків відвертають від дороги увагу салонного товариства – на клопіт! Проморгали наступну яму. Комусь не вдалось згрупуватися - конкретно зіпсував повітря…
Шофер потягнув носом.
- Ну, хтось дав!
- То я – за двох! – підводиться кавалер, - здачу мені!
- Нє, здачу не получиться, - на обличчі шофера гримаса, - от якби гороху наївся…
Їдемо! На щастя, шофер у нас балакучий, пригладжує нервові системи пасажирів, приймаючи на зупинці через вікно пакунок.
- Не знаєте, пані, якому шоферові мали передати котлети для сина-студента – мені чи напарникові моєму? Розберемося! Як син пояснив? Буде за кермом таляпало – так?
- Ніби щось таке, - ніяковіє жінка.
- Ще той йолуп, яких тепер з вогнем не знайдеш?
- Та кажуть…
- Жере в дорозі?
- Буває.
- Заглядає за молодими панянками?
- Так.
- Має стільки встиду, як та кобила, що віз переверне?
- Напевно.
- То я, прошу пані. Передавайте ваші котлети.
Їдемо! Шофер оглядає нових пасажирів.
- Замерз? – кидає молодику за спиною.
- Трохи. Довго стояв на зупинці.
- Райтузи треба одягати!
Ближче до Львова цілий натовп на зупинці поривається влізти в салон.
- Шофере, вікрийте зад! – чути знадвору.
- Шо! Голубі також заходять через передні двері!
Їдемо! Ні, злітаємо на наступній ямі! В мене на руках опиняються двоє немовлят.
- Заберіть, - простягую їх молодій мамі, - своїх викоцькав, більше не хочу.
Якась вайлувата, їй-Богу, двометрова дама, задкуючи салоном, хвацько підтягає спідницю й сідає, як їй здавалося, на порожнє місце. Деякий час спокійна, нараз скрикує, потім регоче. І так безперестанку.
- Що ж воно з нею? – гадаємо всім салоном.
Нараз спідниця дами затанцювала й навіть озвалися хриплим голоском.
- Задихаюся!
Звільнили з полону низенького чоловічка.
- Таке мале, а приємне! – підсумовує власниця спідниці.
Їдемо! Та-рах! – ямище викидає мене з сидіння. Фінішую на капоті. Слабо тямлю. Не збагну, коли в шофера виросла борода й посивіла чуприна. До зеркала – йой, і зі мною дивні переміни: помітно постарів!
В салоні галас.
- Остання яма жбурнула через часовий відтинок у двадцять років!
Наді мною схилилися двоє близнят.
- Ми ті колишні немовлята, що потрапили до Вас на руки… Тепер студенти-філологи. А ви літератор?
Ствердно киваю головою.
- Ви знайомі з лауреатом Нобелівської премії Ігорем Павлюком?
- Знайомий.
- І з найкращими пародистами Європи Іваном Гентошем, Параскою Коливашаласкою і Валерієм Хмельницьким?
- Звісно.
- Поясніть: у чому причина, що стільки авторів Поетичних Майстерень стали лауреатами Шевченківської премії?
- Заходьте в ПМ – зрозумієте.
- Чи мали нагоду потиснути руку засновнику ПМ, теперішньому Президентові України Володимиру Ляшкевичу?
- Не пригадую…
Їдемо! Посміхаємось, бо спокійно їдеться до… наступної ями.
2014р.
Життя – постійний рух! Так говорила моя прабабця, те ж саме повторювала й бабця. Цим збідованим, але невгамовним жінкам доводилось добиратися з Бережан до Львова потягом. І нехай їх добряче трясло у Львові на холоді, коли намагалися продати нехитрий селянський продукт, усе ж дорогою мали певний спокій. Зі мною, зазвичай, бувало все навпаки, бо віддаю перевагу автобусу – тому лицарю, що на безбожних ямах львівської траси ризикує розламатися навпіл або розсипатися, одне слово, наказати всім довго жити, тільки не тим пасажирам, що в його утробі. Пасажири частенько почувають себе космонавтами в центрифузі, екстрималами в бочці, яка котиться з гори, чи каскадерами без страхівки.
Їдемо! В котрий раз! Як навчала славетна Леся Українка, - щоб не плакати, сміємося! Інакше не можна! Ямище попереду! Слава Богу, побачили її заздалегідь передні, повідомили задніх – братів і сестер по нещастю. Приготувалися: хто руками, хто ногами, загалом, хто чим міг вхопилися за металічні конструкції в салоні автобуса. Дружно підстрибнули. Втрати невеликі: всього два-три вибиті зуби, п’ять-шість розквашених носів, а мужчини про делікатніше мовчать...
Їдемо! На одній із зупинок входить пара молодят. Кавалер, обіймаючи за сідницю свою обраницю, кидає шоферу двісті гривень. Парі впадає у вічі незайняте заднє сидіння. Туди й сідає. Звуки поцілунків відвертають від дороги увагу салонного товариства – на клопіт! Проморгали наступну яму. Комусь не вдалось згрупуватися - конкретно зіпсував повітря…
Шофер потягнув носом.
- Ну, хтось дав!
- То я – за двох! – підводиться кавалер, - здачу мені!
- Нє, здачу не получиться, - на обличчі шофера гримаса, - от якби гороху наївся…
Їдемо! На щастя, шофер у нас балакучий, пригладжує нервові системи пасажирів, приймаючи на зупинці через вікно пакунок.
- Не знаєте, пані, якому шоферові мали передати котлети для сина-студента – мені чи напарникові моєму? Розберемося! Як син пояснив? Буде за кермом таляпало – так?
- Ніби щось таке, - ніяковіє жінка.
- Ще той йолуп, яких тепер з вогнем не знайдеш?
- Та кажуть…
- Жере в дорозі?
- Буває.
- Заглядає за молодими панянками?
- Так.
- Має стільки встиду, як та кобила, що віз переверне?
- Напевно.
- То я, прошу пані. Передавайте ваші котлети.
Їдемо! Шофер оглядає нових пасажирів.
- Замерз? – кидає молодику за спиною.
- Трохи. Довго стояв на зупинці.
- Райтузи треба одягати!
Ближче до Львова цілий натовп на зупинці поривається влізти в салон.
- Шофере, вікрийте зад! – чути знадвору.
- Шо! Голубі також заходять через передні двері!
Їдемо! Ні, злітаємо на наступній ямі! В мене на руках опиняються двоє немовлят.
- Заберіть, - простягую їх молодій мамі, - своїх викоцькав, більше не хочу.
Якась вайлувата, їй-Богу, двометрова дама, задкуючи салоном, хвацько підтягає спідницю й сідає, як їй здавалося, на порожнє місце. Деякий час спокійна, нараз скрикує, потім регоче. І так безперестанку.
- Що ж воно з нею? – гадаємо всім салоном.
Нараз спідниця дами затанцювала й навіть озвалися хриплим голоском.
- Задихаюся!
Звільнили з полону низенького чоловічка.
- Таке мале, а приємне! – підсумовує власниця спідниці.
Їдемо! Та-рах! – ямище викидає мене з сидіння. Фінішую на капоті. Слабо тямлю. Не збагну, коли в шофера виросла борода й посивіла чуприна. До зеркала – йой, і зі мною дивні переміни: помітно постарів!
В салоні галас.
- Остання яма жбурнула через часовий відтинок у двадцять років!
Наді мною схилилися двоє близнят.
- Ми ті колишні немовлята, що потрапили до Вас на руки… Тепер студенти-філологи. А ви літератор?
Ствердно киваю головою.
- Ви знайомі з лауреатом Нобелівської премії Ігорем Павлюком?
- Знайомий.
- І з найкращими пародистами Європи Іваном Гентошем, Параскою Коливашаласкою і Валерієм Хмельницьким?
- Звісно.
- Поясніть: у чому причина, що стільки авторів Поетичних Майстерень стали лауреатами Шевченківської премії?
- Заходьте в ПМ – зрозумієте.
- Чи мали нагоду потиснути руку засновнику ПМ, теперішньому Президентові України Володимиру Ляшкевичу?
- Не пригадую…
Їдемо! Посміхаємось, бо спокійно їдеться до… наступної ями.
2014р.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
