
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.05.18
16:29
Що москалі - великі брехуни.
То знаєм ми, то знають і вони.
Та москалів то зовсім не спиня,
Бо ж то вся сутність їхня – та брехня.
Не вигадки якісь там комуняк.
І при царях брехали та ще й як.
Ото горілку без кінця пили
Й брехали – тільки тим вони
То знаєм ми, то знають і вони.
Та москалів то зовсім не спиня,
Бо ж то вся сутність їхня – та брехня.
Не вигадки якісь там комуняк.
І при царях брехали та ще й як.
Ото горілку без кінця пили
Й брехали – тільки тим вони
2025.05.18
11:23
Не відаю, що буде завтра —
а до ворожки не піти.
Можливо, більшого не варта?
Та в мене є чудовий — ти!
Усе, що треба чуйній жінці—
ковток любові, не жалю.
Хай осінь золоті червінці
в дорогу сипле журавлю.
а до ворожки не піти.
Можливо, більшого не варта?
Та в мене є чудовий — ти!
Усе, що треба чуйній жінці—
ковток любові, не жалю.
Хай осінь золоті червінці
в дорогу сипле журавлю.
2025.05.18
10:01
Сенат Карфагену, на мир налаштований,
всю зброю здав Риму негайно;
відтак Карфаген, певна річ, був зруйнований,
а мешканці – вбиті, звичайно.
А потім – весь світ зачитався паперами,
що склали Катони речисті:
мовляв, карфагенці були людожерами!
всю зброю здав Риму негайно;
відтак Карфаген, певна річ, був зруйнований,
а мешканці – вбиті, звичайно.
А потім – весь світ зачитався паперами,
що склали Катони речисті:
мовляв, карфагенці були людожерами!
2025.05.18
06:36
Серце любляче, мов кубок
Ароматного вина, –
Відчуваю, як ти любиш,
Упиваючись сповна.
Молодію від напою
Найсолодшого на смак, –
І найтяжчу рану гою
Ситий добре й натощак.
Ароматного вина, –
Відчуваю, як ти любиш,
Упиваючись сповна.
Молодію від напою
Найсолодшого на смак, –
І найтяжчу рану гою
Ситий добре й натощак.
2025.05.18
05:55
Ей, Джо! куди прямуєш із револьвером оце
Ей, Джо! кажу, куди прямуєш із револьвером оце
Іду застрелити свою стареньку
Або застав її із іншим, у постелі
Іду застрелити свою стареньку
Або застав її із іншим, у постелі
Оце такий бруд
Ей, Джо! кажу, куди прямуєш із револьвером оце
Іду застрелити свою стареньку
Або застав її із іншим, у постелі
Іду застрелити свою стареньку
Або застав її із іншим, у постелі
Оце такий бруд
2025.05.18
00:25
У натовпі мерзотників-святош,
Що дивляться в підлогу винувато,
Я припускаю, що мене також
Безсовісним ждуном не гріх назвати.
Крізь аркуші свого календаря
Зустріну мрію... Може, стан афекту:
Оце блювотне "трєтьє сєнтября"
Що дивляться в підлогу винувато,
Я припускаю, що мене також
Безсовісним ждуном не гріх назвати.
Крізь аркуші свого календаря
Зустріну мрію... Може, стан афекту:
Оце блювотне "трєтьє сєнтября"
2025.05.17
21:38
Подивитися в очі чорній безодні,
зазирнути до чорних дір
чи розкрити
твань підсвідомості.
Подивитися в очі потворності,
страху, ненависті.
Що може бути страшніше?
Впитися в магму ночі,
зазирнути до чорних дір
чи розкрити
твань підсвідомості.
Подивитися в очі потворності,
страху, ненависті.
Що може бути страшніше?
Впитися в магму ночі,
2025.05.17
17:30
вертай живим
вертай живим
крізь лють вітрів
де смерть на Ви
де вирви піль -
стигмати прі
мечі навхрест
вертай живим
крізь лють вітрів
де смерть на Ви
де вирви піль -
стигмати прі
мечі навхрест
2025.05.17
14:20
Вечірня тиша бродить в домі,
навшпиньках сонно очі тре.
Пишу і розставляю коми,
лапки, апострофи, тире.
Дефіс, трикрапки... знак питання? —
Дужки — закриті два крила.
Слова, неначе біль останній,
сльозою скрапують з пера.
навшпиньках сонно очі тре.
Пишу і розставляю коми,
лапки, апострофи, тире.
Дефіс, трикрапки... знак питання? —
Дужки — закриті два крила.
Слова, неначе біль останній,
сльозою скрапують з пера.
2025.05.17
12:08
Так повсякчасно прагнем волі
І благ, і радощів земних,
Що всі страхи перебороли
Перед жахливістю війни.
Лише позбутись важко туги
І біля трун скорботних поз,
Якщо в останню путь за другом
Проводим рідного когось...
І благ, і радощів земних,
Що всі страхи перебороли
Перед жахливістю війни.
Лише позбутись важко туги
І біля трун скорботних поз,
Якщо в останню путь за другом
Проводим рідного когось...
2025.05.16
21:30
Ілля прийшов, і літу вже кінець.
Кінець усім зникомим сподіванням.
Так звершиться безславності вінець
Під маревом осіннього кохання.
Упав листок, немов метеорит,
У озеро, що в спокої спочило.
І Бог спочив, що все це сотворив,
Кінець усім зникомим сподіванням.
Так звершиться безславності вінець
Під маревом осіннього кохання.
Упав листок, немов метеорит,
У озеро, що в спокої спочило.
І Бог спочив, що все це сотворив,
2025.05.16
21:03
Наші пам’ятники
Двозначні
Мають форму впадини
Наші пам’ятники
Мають форму
Сльози
Двозначні
Мають форму впадини
Наші пам’ятники
Мають форму
Сльози
2025.05.16
17:52
У світломузиці весь зал,
Зірки яскравішими стали.
І що тобі ще не сказав,
Очей у танці скаже спалах.
У колі подруг ти стоїш,
Далека, мріє, незбагненна…
До тебе кілька кроків лиш,
Зірки яскравішими стали.
І що тобі ще не сказав,
Очей у танці скаже спалах.
У колі подруг ти стоїш,
Далека, мріє, незбагненна…
До тебе кілька кроків лиш,
2025.05.16
15:26
Поміж роями зоряних галактик
Несеться, неомірний відчуттям
Гривастий час, який не осідлати.
Лиш зірка має пОру в нім палати.
А з миті мить у ньому для життя,
Яке сяйне ураз, без вороття,
Щоб в Божих зупинитися палатах.
І мить із миті - шанс для ка
Несеться, неомірний відчуттям
Гривастий час, який не осідлати.
Лиш зірка має пОру в нім палати.
А з миті мить у ньому для життя,
Яке сяйне ураз, без вороття,
Щоб в Божих зупинитися палатах.
І мить із миті - шанс для ка
2025.05.16
08:24
Не обманюй, солодкий, мене
і себе ти також не обманюй.
Згодом цей листопад промайне,
подаруєш любов іншій лані.
І розсиплеш печалі сумні
хною осені на видноколи.
Буде туга дощити в мені
і себе ти також не обманюй.
Згодом цей листопад промайне,
подаруєш любов іншій лані.
І розсиплеш печалі сумні
хною осені на видноколи.
Буде туга дощити в мені
2025.05.16
07:15
Якби загоїлася рана
Та сум утрати відійшов, –
Скипало б серце в час весняний
І нуртувала в жилах кров.
Якби не снилася ти часто,
А появлялась наяву, –
Радів би зараз щиро щастю,
Що вкупі з любою живу.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Та сум утрати відійшов, –
Скипало б серце в час весняний
І нуртувала в жилах кров.
Якби не снилася ти часто,
А появлялась наяву, –
Радів би зараз щиро щастю,
Що вкупі з любою живу.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
2024.07.02
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Богдан Манюк (1965) /
Проза
Їдемо
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Їдемо
Новела-жарт із замахом на пророцтво
Життя – постійний рух! Так говорила моя прабабця, те ж саме повторювала й бабця. Цим збідованим, але невгамовним жінкам доводилось добиратися з Бережан до Львова потягом. І нехай їх добряче трясло у Львові на холоді, коли намагалися продати нехитрий селянський продукт, усе ж дорогою мали певний спокій. Зі мною, зазвичай, бувало все навпаки, бо віддаю перевагу автобусу – тому лицарю, що на безбожних ямах львівської траси ризикує розламатися навпіл або розсипатися, одне слово, наказати всім довго жити, тільки не тим пасажирам, що в його утробі. Пасажири частенько почувають себе космонавтами в центрифузі, екстрималами в бочці, яка котиться з гори, чи каскадерами без страхівки.
Їдемо! В котрий раз! Як навчала славетна Леся Українка, - щоб не плакати, сміємося! Інакше не можна! Ямище попереду! Слава Богу, побачили її заздалегідь передні, повідомили задніх – братів і сестер по нещастю. Приготувалися: хто руками, хто ногами, загалом, хто чим міг вхопилися за металічні конструкції в салоні автобуса. Дружно підстрибнули. Втрати невеликі: всього два-три вибиті зуби, п’ять-шість розквашених носів, а мужчини про делікатніше мовчать...
Їдемо! На одній із зупинок входить пара молодят. Кавалер, обіймаючи за сідницю свою обраницю, кидає шоферу двісті гривень. Парі впадає у вічі незайняте заднє сидіння. Туди й сідає. Звуки поцілунків відвертають від дороги увагу салонного товариства – на клопіт! Проморгали наступну яму. Комусь не вдалось згрупуватися - конкретно зіпсував повітря…
Шофер потягнув носом.
- Ну, хтось дав!
- То я – за двох! – підводиться кавалер, - здачу мені!
- Нє, здачу не получиться, - на обличчі шофера гримаса, - от якби гороху наївся…
Їдемо! На щастя, шофер у нас балакучий, пригладжує нервові системи пасажирів, приймаючи на зупинці через вікно пакунок.
- Не знаєте, пані, якому шоферові мали передати котлети для сина-студента – мені чи напарникові моєму? Розберемося! Як син пояснив? Буде за кермом таляпало – так?
- Ніби щось таке, - ніяковіє жінка.
- Ще той йолуп, яких тепер з вогнем не знайдеш?
- Та кажуть…
- Жере в дорозі?
- Буває.
- Заглядає за молодими панянками?
- Так.
- Має стільки встиду, як та кобила, що віз переверне?
- Напевно.
- То я, прошу пані. Передавайте ваші котлети.
Їдемо! Шофер оглядає нових пасажирів.
- Замерз? – кидає молодику за спиною.
- Трохи. Довго стояв на зупинці.
- Райтузи треба одягати!
Ближче до Львова цілий натовп на зупинці поривається влізти в салон.
- Шофере, вікрийте зад! – чути знадвору.
- Шо! Голубі також заходять через передні двері!
Їдемо! Ні, злітаємо на наступній ямі! В мене на руках опиняються двоє немовлят.
- Заберіть, - простягую їх молодій мамі, - своїх викоцькав, більше не хочу.
Якась вайлувата, їй-Богу, двометрова дама, задкуючи салоном, хвацько підтягає спідницю й сідає, як їй здавалося, на порожнє місце. Деякий час спокійна, нараз скрикує, потім регоче. І так безперестанку.
- Що ж воно з нею? – гадаємо всім салоном.
Нараз спідниця дами затанцювала й навіть озвалися хриплим голоском.
- Задихаюся!
Звільнили з полону низенького чоловічка.
- Таке мале, а приємне! – підсумовує власниця спідниці.
Їдемо! Та-рах! – ямище викидає мене з сидіння. Фінішую на капоті. Слабо тямлю. Не збагну, коли в шофера виросла борода й посивіла чуприна. До зеркала – йой, і зі мною дивні переміни: помітно постарів!
В салоні галас.
- Остання яма жбурнула через часовий відтинок у двадцять років!
Наді мною схилилися двоє близнят.
- Ми ті колишні немовлята, що потрапили до Вас на руки… Тепер студенти-філологи. А ви літератор?
Ствердно киваю головою.
- Ви знайомі з лауреатом Нобелівської премії Ігорем Павлюком?
- Знайомий.
- І з найкращими пародистами Європи Іваном Гентошем, Параскою Коливашаласкою і Валерієм Хмельницьким?
- Звісно.
- Поясніть: у чому причина, що стільки авторів Поетичних Майстерень стали лауреатами Шевченківської премії?
- Заходьте в ПМ – зрозумієте.
- Чи мали нагоду потиснути руку засновнику ПМ, теперішньому Президентові України Володимиру Ляшкевичу?
- Не пригадую…
Їдемо! Посміхаємось, бо спокійно їдеться до… наступної ями.
2014р.
Життя – постійний рух! Так говорила моя прабабця, те ж саме повторювала й бабця. Цим збідованим, але невгамовним жінкам доводилось добиратися з Бережан до Львова потягом. І нехай їх добряче трясло у Львові на холоді, коли намагалися продати нехитрий селянський продукт, усе ж дорогою мали певний спокій. Зі мною, зазвичай, бувало все навпаки, бо віддаю перевагу автобусу – тому лицарю, що на безбожних ямах львівської траси ризикує розламатися навпіл або розсипатися, одне слово, наказати всім довго жити, тільки не тим пасажирам, що в його утробі. Пасажири частенько почувають себе космонавтами в центрифузі, екстрималами в бочці, яка котиться з гори, чи каскадерами без страхівки.
Їдемо! В котрий раз! Як навчала славетна Леся Українка, - щоб не плакати, сміємося! Інакше не можна! Ямище попереду! Слава Богу, побачили її заздалегідь передні, повідомили задніх – братів і сестер по нещастю. Приготувалися: хто руками, хто ногами, загалом, хто чим міг вхопилися за металічні конструкції в салоні автобуса. Дружно підстрибнули. Втрати невеликі: всього два-три вибиті зуби, п’ять-шість розквашених носів, а мужчини про делікатніше мовчать...
Їдемо! На одній із зупинок входить пара молодят. Кавалер, обіймаючи за сідницю свою обраницю, кидає шоферу двісті гривень. Парі впадає у вічі незайняте заднє сидіння. Туди й сідає. Звуки поцілунків відвертають від дороги увагу салонного товариства – на клопіт! Проморгали наступну яму. Комусь не вдалось згрупуватися - конкретно зіпсував повітря…
Шофер потягнув носом.
- Ну, хтось дав!
- То я – за двох! – підводиться кавалер, - здачу мені!
- Нє, здачу не получиться, - на обличчі шофера гримаса, - от якби гороху наївся…
Їдемо! На щастя, шофер у нас балакучий, пригладжує нервові системи пасажирів, приймаючи на зупинці через вікно пакунок.
- Не знаєте, пані, якому шоферові мали передати котлети для сина-студента – мені чи напарникові моєму? Розберемося! Як син пояснив? Буде за кермом таляпало – так?
- Ніби щось таке, - ніяковіє жінка.
- Ще той йолуп, яких тепер з вогнем не знайдеш?
- Та кажуть…
- Жере в дорозі?
- Буває.
- Заглядає за молодими панянками?
- Так.
- Має стільки встиду, як та кобила, що віз переверне?
- Напевно.
- То я, прошу пані. Передавайте ваші котлети.
Їдемо! Шофер оглядає нових пасажирів.
- Замерз? – кидає молодику за спиною.
- Трохи. Довго стояв на зупинці.
- Райтузи треба одягати!
Ближче до Львова цілий натовп на зупинці поривається влізти в салон.
- Шофере, вікрийте зад! – чути знадвору.
- Шо! Голубі також заходять через передні двері!
Їдемо! Ні, злітаємо на наступній ямі! В мене на руках опиняються двоє немовлят.
- Заберіть, - простягую їх молодій мамі, - своїх викоцькав, більше не хочу.
Якась вайлувата, їй-Богу, двометрова дама, задкуючи салоном, хвацько підтягає спідницю й сідає, як їй здавалося, на порожнє місце. Деякий час спокійна, нараз скрикує, потім регоче. І так безперестанку.
- Що ж воно з нею? – гадаємо всім салоном.
Нараз спідниця дами затанцювала й навіть озвалися хриплим голоском.
- Задихаюся!
Звільнили з полону низенького чоловічка.
- Таке мале, а приємне! – підсумовує власниця спідниці.
Їдемо! Та-рах! – ямище викидає мене з сидіння. Фінішую на капоті. Слабо тямлю. Не збагну, коли в шофера виросла борода й посивіла чуприна. До зеркала – йой, і зі мною дивні переміни: помітно постарів!
В салоні галас.
- Остання яма жбурнула через часовий відтинок у двадцять років!
Наді мною схилилися двоє близнят.
- Ми ті колишні немовлята, що потрапили до Вас на руки… Тепер студенти-філологи. А ви літератор?
Ствердно киваю головою.
- Ви знайомі з лауреатом Нобелівської премії Ігорем Павлюком?
- Знайомий.
- І з найкращими пародистами Європи Іваном Гентошем, Параскою Коливашаласкою і Валерієм Хмельницьким?
- Звісно.
- Поясніть: у чому причина, що стільки авторів Поетичних Майстерень стали лауреатами Шевченківської премії?
- Заходьте в ПМ – зрозумієте.
- Чи мали нагоду потиснути руку засновнику ПМ, теперішньому Президентові України Володимиру Ляшкевичу?
- Не пригадую…
Їдемо! Посміхаємось, бо спокійно їдеться до… наступної ями.
2014р.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію