
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.03
21:54
Як не стало Мономаха і Русі не стало.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
2025.07.03
21:10
По білому – чорне. По жовтому – синь.
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
2025.07.03
10:35
поки ти сковзаєш до царства снів
іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
2025.07.03
08:50
У ніч на 29 червня під час відбиття масованої повітряної атаки рф на літаку F-16 загинув
український льотчик Максим Устименко.
Герою було 32 роки. Без батька залишився чотирирічний син…
Вдалося збити сім повітряних цілей,
відвести від населених пу
український льотчик Максим Устименко.
Герою було 32 роки. Без батька залишився чотирирічний син…
Вдалося збити сім повітряних цілей,
відвести від населених пу
2025.07.03
05:38
Ще мліє ніч перед відходом
І місяць замітає слід,
А вже в досвітній прохолоді
Забагровів утішно схід.
І небосхил узявся жаром,
І трохи ширшим обрій став, –
І роси вкрили, ніби чаром,
Безшумне листя сонних трав.
І місяць замітає слід,
А вже в досвітній прохолоді
Забагровів утішно схід.
І небосхил узявся жаром,
І трохи ширшим обрій став, –
І роси вкрили, ніби чаром,
Безшумне листя сонних трав.
2025.07.02
21:58
Чоловік ховався у хащах мороку,
у глибинній воді ненависті,
він поринав без батискафа
у водорості підсвідомості,
у зарості алогічних питань,
у зіткнення, контрапункт
нерозв'язних проблем буття,
у війну світу й антисвіту,
у глибинній воді ненависті,
він поринав без батискафа
у водорості підсвідомості,
у зарості алогічних питань,
у зіткнення, контрапункт
нерозв'язних проблем буття,
у війну світу й антисвіту,
2025.07.02
17:34
На кого лишив Ти, гадe?
Повні груди, пишний заде -
Літру назбирала сліз,
В бульбашках забило ніс.
Сповідаласі три рази,
Щоб позбутисі зарази.
Як мене поплутав біс,
Повні груди, пишний заде -
Літру назбирала сліз,
В бульбашках забило ніс.
Сповідаласі три рази,
Щоб позбутисі зарази.
Як мене поплутав біс,
2025.07.02
05:30
Як ґрунт підготувати,
Щоб мати врожаї, –
Розказують вдвадцяте
Учителі мої.
Відомо їм достоту,
Коли пора якраз
Уже іти полоти,
Чи підгортати час.
Щоб мати врожаї, –
Розказують вдвадцяте
Учителі мої.
Відомо їм достоту,
Коли пора якраз
Уже іти полоти,
Чи підгортати час.
2025.07.02
03:14
Залишайсі на ніч - мій Сірко
Відхлепоче ті з рук мольоко,
Схочуть кури курчати "ко-ко"
На підстилках у стиль ро-ко-ко!
Я тебе на руках донесу,
Прополощу в миднице красу,
Покрою нам на двох кубасу,
Відхлепоче ті з рук мольоко,
Схочуть кури курчати "ко-ко"
На підстилках у стиль ро-ко-ко!
Я тебе на руках донесу,
Прополощу в миднице красу,
Покрою нам на двох кубасу,
2025.07.01
23:57
Розхожими були Патерики
Про кельників німих і бісогонів –
Тоді миряни різні залюбки
Рівнялись показово на канони.
Опісля настає період хронік:
Походи, розкоші, повстання мас,
Прославлені в суспільній обороні –
Про кельників німих і бісогонів –
Тоді миряни різні залюбки
Рівнялись показово на канони.
Опісля настає період хронік:
Походи, розкоші, повстання мас,
Прославлені в суспільній обороні –
2025.07.01
22:02
На екватор вмощені небесний
Зір липневих квітнуть едельвейси.
Космосу похитує їх вітер.
Там десь паленіє Бетельгейзе.
В Оріоні - зоряна імпреза!
Наднова народжується світу!
Багрянисто зірка догорає,
Зір липневих квітнуть едельвейси.
Космосу похитує їх вітер.
Там десь паленіє Бетельгейзе.
В Оріоні - зоряна імпреза!
Наднова народжується світу!
Багрянисто зірка догорає,
2025.07.01
21:47
Багато людей думають:
куди зник поет?
Куди він дівся
із літературного поля?
Його немає в соцмережах,
у "Фейсбуці", " Телеграмі",
його телефон
не відповідає.
куди зник поет?
Куди він дівся
із літературного поля?
Його немає в соцмережах,
у "Фейсбуці", " Телеграмі",
його телефон
не відповідає.
2025.07.01
21:21
Якщо ти хочеш проковтнути це - вперед.
Я краще все перетворю на сміх і попіл.
Забуду ключ від усіх своїх дверей.
Розмножу гнів неприйняття на сотні копій.
Закриюся від натовпу плащем.
Пройду як ніж через вершкове масло.
Залишуся заручни
Я краще все перетворю на сміх і попіл.
Забуду ключ від усіх своїх дверей.
Розмножу гнів неприйняття на сотні копій.
Закриюся від натовпу плащем.
Пройду як ніж через вершкове масло.
Залишуся заручни
2025.07.01
13:52
Хоч було вже пізно,
В крайню хату до ворожки
Якось Чорт заскочив:
«Розкажи, люба небого,
Тільки правду щиру,
Що говорять тут про Бога
І про мене, звісно?
Прокляли, мабуть, обох
В крайню хату до ворожки
Якось Чорт заскочив:
«Розкажи, люба небого,
Тільки правду щиру,
Що говорять тут про Бога
І про мене, звісно?
Прокляли, мабуть, обох
2025.07.01
12:27
Далеч безкрая синіє, як море,
Мліючи тихо в принаднім теплі, –
Жайвір щебече здіймаючись вгору
І замовкає, торкнувшись землі.
Змірюю поглядом світле безмежжя,
Хоч не збираюся в інші краї, –
Подуви вітру привітно бентежать
Ними ж оголені груди мої
Мліючи тихо в принаднім теплі, –
Жайвір щебече здіймаючись вгору
І замовкає, торкнувшись землі.
Змірюю поглядом світле безмежжя,
Хоч не збираюся в інші краї, –
Подуви вітру привітно бентежать
Ними ж оголені груди мої
2025.07.01
10:14
Густішає, солодшає повітря,
немов саме говорить літо,
пахуча розквітає липа.
- Це дерево душі, - шепоче вітер.
Цілюща магія, любов і ніжність,
бо до землі торкнулась Лада,
і все в цім дереві до ладу:
деревина легка і цвіту цінність.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...немов саме говорить літо,
пахуча розквітає липа.
- Це дерево душі, - шепоче вітер.
Цілюща магія, любов і ніжність,
бо до землі торкнулась Лада,
і все в цім дереві до ладу:
деревина легка і цвіту цінність.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2024.08.04
2024.05.20
2023.12.07
2023.02.18
2022.12.19
2022.11.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Ігор Павлюк (1967) /
Поеми
СМЕРТЬ ЗОЛОТОГО МІТУ. Американський щоденник
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
СМЕРТЬ ЗОЛОТОГО МІТУ. Американський щоденник
У цьому тексті - враження ліричного героя Ігоря Павлюка від річного перебування у Сполучених Штатах Америки (1999-2000 років), де він був монахом у стильному пивному барі Нью-Йорка, працював у Науковому Товаристві імені Тараса Шевченка, у Гарвардському університеті, подорожував усією Америкою - від Канади до Мексики: дивись в Інтернеті "Автобіографію" поета та інтерв'ю із ним на цю тему...
ПОЇЗДКА ПЕРША
1.
Стало зовсім не модно любити свою батьківщину.
Запах ладану з грішми змішався. І так живем.
У Нью-Йорку пластмасовий присмак не в ім'я Отця і Сина.
Довгі нігті обрізані листям пливуть у човен,
Що над риб'ячим небом гойдає домашній Місяць,
І надкушену свічку, і квітку, що йде у плід,
Слимачкову усмішку, світлицю, зорю, темницю
І Колумбові кості, незігнуті в зляканій ним Землі.
Сюди їдуть грішити, не знаючи, що це значить...
І будують церкви, й бережуть, як себе, слова.
І вареники роблять, немов бумеранг апачі,
Тихим почерком пташки листи адресуючи вам.
Пияки із Пустомит мусолять нерідну юність,
Тут, в корчмі San Jose,
Пишуть вірші порожні на жовтих листках лотерей.
І бабуся-повстанка в бабусиній вишиванці
На чутливе "Спасибі" відтінює вам "О'key!".
Москалів проклинає і стильно боїться Бога.
Наче воду, цілує, заплющивши очі,
Прапόр батьківщинний свій.
Причащає-прочищує душу піснями, немов дорогу,
Та купує для вічності місце в чиказькій простій траві,
Над якою каміння — немов хмародерів діти...
І ніяких знайомих очей журавлиних зграй.
Тільки зорі такі ж...
І куди ж то від них подітись?
Ну хіба що до них полетіти —
Без тіла, без діла і без Дніпра.
2.
Я з останніх штанів зробив би для нас вітрило,
Щоби наш корабель з усіма до усіх летів...
Адже краще: нехай кораблям виростають крила,
Аніж стануть човни з літаків.
Вчора шаблю козацьку струнку
Бачу в "третій столиці світу".
Та шаблями, на щастя, не ріжуть собі скрижанілих вен.
А направду: що тута (у світі)
Буває гидкіше за смерть золотого міту? —
Лиш народження міту нового —
Старого, як все нове.
Сексуально бомбити Багдад,
У сабвеях — реклама Лорки
Із рекламою "водкі "Смирнофф"...
Тут уже можна все.
Для якоїсь планети, звичайно, Нью-Йорк — гальорка.
Для В'єтнаму також...
Ну а так, то здається йому,
Що він всіх пасе:
Стару діву — Свободу, плаксивий новий комп'ютер
І посолений сніг (у нікуди, бач, слизько йти)...
Племена індіанців, Аляску, чукотські юрти,
А насправді — самого його зелені взяли чорти.
Гемінґвей і Уїтмен ліпили цей протяг часу
Із глибокого ритму очей рабині-княжни,
Бо зустрінеш таку африканку —
Розіб'єш священну чашу
І племен, і народів, й Антисатани.
3.
Що ж так порожньо тут —
В цих блискучо-смердючих ритмах,
Де вино по мечах, а не кров голуба мовчить?
І бездомний, що homeless зоветься,
На прощах сміється ридма і розтягує мить.
Мов зіниці, розширює мить.
В них кастрована кішка, кастрована білка й пальма...
Якась ватяна церква безгрішно збирає гріш.
А по ночах залізних плаксиво сміються гальма.
"І ти бруд, ітибрут, і ти, Брут...
За мене мене заріж".
Хмародерів бездомних квадратно-наївні очі,
І безбожна печаль жебраків, що не знають нас.
Їхня Флоріда, кажуть, подібна до Сочі.
І на нашу афганську — в'єтнамська їхня війна.
Зі стволів автоматів пили самогонку синю.
Культуристи-священики щось там про Хтось плели.
Нам і їм.
У нас кругла одна батьківщина.
Ми розпались.
Й вони розійдуться… на жаль, колись.
На руїнах імперії нові виростають міти,
Часом навіть релігії — як християнство от.
Ми радієм, як діти, крилаті і голі діти.
Ми вчимося свободи, боїмося її висот.
Я ж злякався Нью-Йорка.
Тепер його стало шкода.
Так, як шкода усіх і усього,
Бо все мине.
Так минають століття, діди і роди.
Так стара індіанка стрічала, проста, мене.
Так десь Барка живе —
Чи в гнізді, чи в човні, чи в Сонці,
Чи на криках гори, чорнокрилий полин де є.
Він боїться себе? Чи вовків? Чи людей? Чи стронцію?
Він — мовчання чиєсь.
А довкруг — голий бізнес: порожньо-стара солома —
І провалля, в яке спішимо, наче гонять нас.
“Ліпше бульбу з лушпайками їсти там,
Де народжений, вдома”,
Ніж втікати від себе в простір...
Вже ліпше — в час.
4.
Пахне порохом порох. І рвуть вишиванку груди.
Вільні бомби летять на дітей, на лелек, на цвіт...
Дуже голосно тут. Дуже смішно і сумно, люде,
Вже чотириста років, а, може, й мільйонів, літ...
Без дитинства країна.
Лише індіанця кости — наче корінь, мов корінь...
А решта — скло і метал.
Тим болючіша осінь. Тим буде болючіша осінь.
І вмиратиме міт золотий, мов "голубая даль".
Дайте ж дереву волю — від яблук, землі, коріння —
І воно пропаде на вітрах — без дітей і гнізд.
Так хоронять дітей, так весною пора осіння.
Так старіючий негр душею танцює твіст.
Він психолог трави.
А в Нью-Йорку — степи з асфальту.
Сон чужої землі.
І не чути падіння зір.
З лебединого пуху шиють залізні пальта.
Сон чужої Землі.
Виє безвірий звір.
Сивий ангел не знає ніякої мови люду,
Або знає усі... Так, урешті, як долар-чорт.
Молоко динозаврів йому подають на блюді.
А поезія тут — просто душевний спорт.
...Але ж люди як люди.
І птиці також — як люди.
І тривожні усі. І наївні, як діти площ.
Та хто знає, хто знає?..
Зраджували й Іуду.
Скільки снігу!..
Пілатові голову замело.
Вже нестаро нічого. Лише доброта й прощення.
Що ж. Вже й міту немає для тих, що створили міт.
Дуже легко повчати, як повні твої кишені
Тих, у кого лиш пісня зосталася на обід...
Має рацію кесар і той, хто над ним, — так само...
І ця липа старенька, що квітне останній раз.
Роблять нас міліграми, а убивають грами.
Врешті — не ми є в америках,
Лиш америки в нас.
5.
Мабуть, так продавали на чокнутих ринках Кафи:
За косу і за зуби, за сніжність дівочих перс.
Українські пастушки, султанші масонських мафій,
Внук Чумацьких Шляхів безпупо до вас примерз.
Спеціально згубив, щоби потім шукати істину...
Криє матом благим свій нестерпно-блаженний біль.
Час доходить межі.
Гріє крила на свічці містика.
Батьківщина не любить себе в перинах сільських весіль.
Внук вже звик до життя —
До америк, японій, Рами...
Ще б навчитися жебрати — й можна купити хрест.
Боїмося не шрамів.
Боїмося — коли по шрамах...
Забирайте мене.
Батьківщину не руште.
Фест.
6.
Я монахом в Америці.
Ми продаємо пиво.
Кажем: "From other planets".
Кадило у нас і спів.
Не хмелієм від доларів.
Бавимося в щасливих.
Нам все менше, все менше для щастя потрібно слів.
Ці зелені листочки, здавалось, дають свободу.
Скільки ж мудрості треба, щоб взяти свободу з них!
З пісні моря і космосу вийшла душа народу.
На зелених листочках портретна печаль весни.
Брайтон Біч. Ланцюги золоті. Дієтичне сало.
Білий дім сексуальний і білі раби — то ми:
З Му-му лену, України чи Мексіки нелегали
Про душевну історію кожного можна писати томи.
Роблять чорну роботу, в підвалах живуть, у норах.
Цю імперію точать, як Римську колись такі...
Як Радянська імперія, ця розлетиться в порох.
І складатимуть внуки про них золоті казки.
Ну а поки що наше козацтво
Виносить лайно з-під серів.
І по вусах тече, й попадає у жили їм...
Хоч-не-хоч — ностальгія за Си Ре Се Ром
Прокидається в горлі і нудить, як вічний гімн.
Як комп'ютерний вірус у фінішних снах століття,
Де двозначні нулі анулюють, можливо, все...
Середина між смертю й польотом — ледь-ледь зомліти
І у стані такому казати усім про сенс,
Що Америка світом керує,
Що тут є злото...
— Thank you!
— Fuck you... — у відповідь.
Тут — "подлєци всєх стран".
Придивитися добре: болото — воно і в раю болото.
А баран злоторунний, то він все одно баран.
Тож вмирає той міт золотий про країну Волі...
Може, він ще воскресне.
Воскреслі ідуть від нас...
І народить калина від клена сумну тополю.
Наче сон на чужій Землі — бандурна стара струна.
Я вернусь в Україну.
В початок усе вертає.
Там я буду бідніший на чорта,
Багатший на себе, бо...
Там болючіший час.
Чужина ж тільки простір має.
Чужина — то усе, чого не торкнувся Бог.
То ляльковий театр, де злі барабаси правлять.
Раз у місяць із носа тече їм радянська кров.
Якщо ми йдем туди ж —
Я не вірю ні в ліво, ні в право.
Зліва серце чомусь...
Посередині —
Лиш Дніпро.
Нью-Йорк, 1999
ПОЇЗДКА ДРУГА
1.
На моїй батьківщині розруха заломлює крила
І літають льоди над німим ворожінням мас.
Та візьми зрозумій: де тут слабкість, а де там сила.
Повний рай назбирається... потім нещасних нас.
А вони головами повлазять у вушка голок
Із порожніми душами, блиском гавайських вілл.
А на старості — чорно.
На старості зовсім голо,
Бо ж людині не треба на будень того,
Що наварено для весіль.
У моїй батьківщині Христова терпка покора
І поганське шукання вогню у нічних лісах.
Як піщані годинники, люде стоять на Сізіфових горах,
Аж в бабусі страшної сріблиться коса й коса…
А тим часом, заклявши свій рід
Чи вчепивши хреста на зірку,
Комуністи стають мільйонерами,
А журавлями — даль.
І буває не тому нам гірко, що зле,
А тому, що не тому "гірко"
Цілувати коріння, аж трісла б зубів емаль...
2.
Революція тиха чумою по селах бродить
І покора якась веледушна над всім і вся,
Ніби щастям свободи відшиблено пам'ять роду
І з дурацькою маскою знято свічу лиця.
Непотрібний нікому, здається, поет молодий чи Байда,
Бо не ролі, а долі із ними зіграє час.
За жінками найкращими лізе мохнатий зайда,
Волохато, європськи, по-хлопськи сторонить нас.
Річка часу ж спішить.
Не встигають відбитися верби,
А не те що обличчя, чи душі, чи зорі в ній.
Тільки цвіт черешневий від злого безпліддя стерплий.
Усе інше встигає відбитись в налитім в чарки вині,
Що по корчмах скляних
Від трамвайних дзвінків здригнеться,
Стане кров'ю дурною, але не покличе в бій...
Учорашній придворний оп'ять на котурни пнеться.
Називають: покаявся...
Маєш тобі.
Відректись і продати(сь) — це різні їй-Богу вдачі.
Бо ж Петрове іудство й Іудська петровість є...
Все побачено тут.
Там, напевно, не все пробачено.
На моїй батьківщині кров матерщина п'є.
3.
То ж, замкнувши до весен схвильований вірності пояс,
Вирушаю у світ із прасвіту свойого знов,
Щоб довести собі (гойя-гойя!), що я не гой, я...
Чужина — то аналіз, чи в мене дніпрова кров.
Роздоріжжя моє й бездоріжжя — обоє гади,
Недолюблені діти свободи
Й мої хрести.
І були би до лямпочки всі політичні влади,
Але ж друзі мої скурвились до них іти.
Чи вернутись в часи, коли ми ще боялися коней
І жили грубувато — мов свічку мечем тяли.
А озера із птахом над ними нам правили за ікони
І за ліки від щастя — заварений в грім полин.
Як в старенькій церковці невидимий хор співає,
Як зриваються зорі... скидають богів і царів...
У моїй батьківщині таке щось проізростає,
Що узяв би й під серцем, як вічне дитя, зігрів.
4.
...Ще не бачу, а чую: лелеки летять додому.
В чужині зостаються лиш ті, що уже навік.
Я над ними лечу.
Кров згортається юним ромом
І здається:
На муку лиш
Родиться чоловік...
5.
Всує суча сучасність мені розпинає крила,
Щемом панських шампанських задобрити хоче дух.
Слава славі — на Місяці теж є вила
І в поліському озері можна знайти звізду.
...Батьківщина чекала і слухала голос крові,
Перебитий чеченськими лунами, як сивиною шрам.
До війни... ну, як завжди... до волі не був готовий
Боголіпний народ на берегах Дніпра.
А коли восени поспадали всі маски з кленів
І здригнулися дзвони, й заграли весняний вальс,
Наше плем'я в душі було ще простим, зеленим,
То й втікало від себе.
І наздогнало вас...
Бо вертатись до себе вам вже, здається, пізно.
Й ми підем з усіма в глухомань —
Той залізний рай?..
То ж стоїть у дірявім човні
П'яний в дим молодий перевізник,
І росте на калині кленова сумна кора.
Грубо тесані люде приходять і хочуть злота.
Й темна мудрість століть не говорить нічого їм.
В самогонному щасті росте молода голота,
В Україні америк шукаючи чи окраїн.
...Але це промине —
І болюче всміхнуться гени,
Як маленькі шаблі,
Як пилинки космічних гроз.
То ж тоді, восени, поспадають всі маски з кленів.
Юну Лету журитиме ще молодий Дніпро.
Отако.
Отак во.
Як бувало, так знову буде.
Тільки ж треба людині так мало,
Так мало тре...
Тому, мабуть, Америка нам не болить, а нудить.
І тому Україна ніколи не вмре.
Нью-Йорк, весна 2000
ПОЇЗДКА ПЕРША
1.
Стало зовсім не модно любити свою батьківщину.
Запах ладану з грішми змішався. І так живем.
У Нью-Йорку пластмасовий присмак не в ім'я Отця і Сина.
Довгі нігті обрізані листям пливуть у човен,
Що над риб'ячим небом гойдає домашній Місяць,
І надкушену свічку, і квітку, що йде у плід,
Слимачкову усмішку, світлицю, зорю, темницю
І Колумбові кості, незігнуті в зляканій ним Землі.
Сюди їдуть грішити, не знаючи, що це значить...
І будують церкви, й бережуть, як себе, слова.
І вареники роблять, немов бумеранг апачі,
Тихим почерком пташки листи адресуючи вам.
Пияки із Пустомит мусолять нерідну юність,
Тут, в корчмі San Jose,
Пишуть вірші порожні на жовтих листках лотерей.
І бабуся-повстанка в бабусиній вишиванці
На чутливе "Спасибі" відтінює вам "О'key!".
Москалів проклинає і стильно боїться Бога.
Наче воду, цілує, заплющивши очі,
Прапόр батьківщинний свій.
Причащає-прочищує душу піснями, немов дорогу,
Та купує для вічності місце в чиказькій простій траві,
Над якою каміння — немов хмародерів діти...
І ніяких знайомих очей журавлиних зграй.
Тільки зорі такі ж...
І куди ж то від них подітись?
Ну хіба що до них полетіти —
Без тіла, без діла і без Дніпра.
2.
Я з останніх штанів зробив би для нас вітрило,
Щоби наш корабель з усіма до усіх летів...
Адже краще: нехай кораблям виростають крила,
Аніж стануть човни з літаків.
Вчора шаблю козацьку струнку
Бачу в "третій столиці світу".
Та шаблями, на щастя, не ріжуть собі скрижанілих вен.
А направду: що тута (у світі)
Буває гидкіше за смерть золотого міту? —
Лиш народження міту нового —
Старого, як все нове.
Сексуально бомбити Багдад,
У сабвеях — реклама Лорки
Із рекламою "водкі "Смирнофф"...
Тут уже можна все.
Для якоїсь планети, звичайно, Нью-Йорк — гальорка.
Для В'єтнаму також...
Ну а так, то здається йому,
Що він всіх пасе:
Стару діву — Свободу, плаксивий новий комп'ютер
І посолений сніг (у нікуди, бач, слизько йти)...
Племена індіанців, Аляску, чукотські юрти,
А насправді — самого його зелені взяли чорти.
Гемінґвей і Уїтмен ліпили цей протяг часу
Із глибокого ритму очей рабині-княжни,
Бо зустрінеш таку африканку —
Розіб'єш священну чашу
І племен, і народів, й Антисатани.
3.
Що ж так порожньо тут —
В цих блискучо-смердючих ритмах,
Де вино по мечах, а не кров голуба мовчить?
І бездомний, що homeless зоветься,
На прощах сміється ридма і розтягує мить.
Мов зіниці, розширює мить.
В них кастрована кішка, кастрована білка й пальма...
Якась ватяна церква безгрішно збирає гріш.
А по ночах залізних плаксиво сміються гальма.
"І ти бруд, ітибрут, і ти, Брут...
За мене мене заріж".
Хмародерів бездомних квадратно-наївні очі,
І безбожна печаль жебраків, що не знають нас.
Їхня Флоріда, кажуть, подібна до Сочі.
І на нашу афганську — в'єтнамська їхня війна.
Зі стволів автоматів пили самогонку синю.
Культуристи-священики щось там про Хтось плели.
Нам і їм.
У нас кругла одна батьківщина.
Ми розпались.
Й вони розійдуться… на жаль, колись.
На руїнах імперії нові виростають міти,
Часом навіть релігії — як християнство от.
Ми радієм, як діти, крилаті і голі діти.
Ми вчимося свободи, боїмося її висот.
Я ж злякався Нью-Йорка.
Тепер його стало шкода.
Так, як шкода усіх і усього,
Бо все мине.
Так минають століття, діди і роди.
Так стара індіанка стрічала, проста, мене.
Так десь Барка живе —
Чи в гнізді, чи в човні, чи в Сонці,
Чи на криках гори, чорнокрилий полин де є.
Він боїться себе? Чи вовків? Чи людей? Чи стронцію?
Він — мовчання чиєсь.
А довкруг — голий бізнес: порожньо-стара солома —
І провалля, в яке спішимо, наче гонять нас.
“Ліпше бульбу з лушпайками їсти там,
Де народжений, вдома”,
Ніж втікати від себе в простір...
Вже ліпше — в час.
4.
Пахне порохом порох. І рвуть вишиванку груди.
Вільні бомби летять на дітей, на лелек, на цвіт...
Дуже голосно тут. Дуже смішно і сумно, люде,
Вже чотириста років, а, може, й мільйонів, літ...
Без дитинства країна.
Лише індіанця кости — наче корінь, мов корінь...
А решта — скло і метал.
Тим болючіша осінь. Тим буде болючіша осінь.
І вмиратиме міт золотий, мов "голубая даль".
Дайте ж дереву волю — від яблук, землі, коріння —
І воно пропаде на вітрах — без дітей і гнізд.
Так хоронять дітей, так весною пора осіння.
Так старіючий негр душею танцює твіст.
Він психолог трави.
А в Нью-Йорку — степи з асфальту.
Сон чужої землі.
І не чути падіння зір.
З лебединого пуху шиють залізні пальта.
Сон чужої Землі.
Виє безвірий звір.
Сивий ангел не знає ніякої мови люду,
Або знає усі... Так, урешті, як долар-чорт.
Молоко динозаврів йому подають на блюді.
А поезія тут — просто душевний спорт.
...Але ж люди як люди.
І птиці також — як люди.
І тривожні усі. І наївні, як діти площ.
Та хто знає, хто знає?..
Зраджували й Іуду.
Скільки снігу!..
Пілатові голову замело.
Вже нестаро нічого. Лише доброта й прощення.
Що ж. Вже й міту немає для тих, що створили міт.
Дуже легко повчати, як повні твої кишені
Тих, у кого лиш пісня зосталася на обід...
Має рацію кесар і той, хто над ним, — так само...
І ця липа старенька, що квітне останній раз.
Роблять нас міліграми, а убивають грами.
Врешті — не ми є в америках,
Лиш америки в нас.
5.
Мабуть, так продавали на чокнутих ринках Кафи:
За косу і за зуби, за сніжність дівочих перс.
Українські пастушки, султанші масонських мафій,
Внук Чумацьких Шляхів безпупо до вас примерз.
Спеціально згубив, щоби потім шукати істину...
Криє матом благим свій нестерпно-блаженний біль.
Час доходить межі.
Гріє крила на свічці містика.
Батьківщина не любить себе в перинах сільських весіль.
Внук вже звик до життя —
До америк, японій, Рами...
Ще б навчитися жебрати — й можна купити хрест.
Боїмося не шрамів.
Боїмося — коли по шрамах...
Забирайте мене.
Батьківщину не руште.
Фест.
6.
Я монахом в Америці.
Ми продаємо пиво.
Кажем: "From other planets".
Кадило у нас і спів.
Не хмелієм від доларів.
Бавимося в щасливих.
Нам все менше, все менше для щастя потрібно слів.
Ці зелені листочки, здавалось, дають свободу.
Скільки ж мудрості треба, щоб взяти свободу з них!
З пісні моря і космосу вийшла душа народу.
На зелених листочках портретна печаль весни.
Брайтон Біч. Ланцюги золоті. Дієтичне сало.
Білий дім сексуальний і білі раби — то ми:
З Му-му лену, України чи Мексіки нелегали
Про душевну історію кожного можна писати томи.
Роблять чорну роботу, в підвалах живуть, у норах.
Цю імперію точать, як Римську колись такі...
Як Радянська імперія, ця розлетиться в порох.
І складатимуть внуки про них золоті казки.
Ну а поки що наше козацтво
Виносить лайно з-під серів.
І по вусах тече, й попадає у жили їм...
Хоч-не-хоч — ностальгія за Си Ре Се Ром
Прокидається в горлі і нудить, як вічний гімн.
Як комп'ютерний вірус у фінішних снах століття,
Де двозначні нулі анулюють, можливо, все...
Середина між смертю й польотом — ледь-ледь зомліти
І у стані такому казати усім про сенс,
Що Америка світом керує,
Що тут є злото...
— Thank you!
— Fuck you... — у відповідь.
Тут — "подлєци всєх стран".
Придивитися добре: болото — воно і в раю болото.
А баран злоторунний, то він все одно баран.
Тож вмирає той міт золотий про країну Волі...
Може, він ще воскресне.
Воскреслі ідуть від нас...
І народить калина від клена сумну тополю.
Наче сон на чужій Землі — бандурна стара струна.
Я вернусь в Україну.
В початок усе вертає.
Там я буду бідніший на чорта,
Багатший на себе, бо...
Там болючіший час.
Чужина ж тільки простір має.
Чужина — то усе, чого не торкнувся Бог.
То ляльковий театр, де злі барабаси правлять.
Раз у місяць із носа тече їм радянська кров.
Якщо ми йдем туди ж —
Я не вірю ні в ліво, ні в право.
Зліва серце чомусь...
Посередині —
Лиш Дніпро.
Нью-Йорк, 1999
ПОЇЗДКА ДРУГА
1.
На моїй батьківщині розруха заломлює крила
І літають льоди над німим ворожінням мас.
Та візьми зрозумій: де тут слабкість, а де там сила.
Повний рай назбирається... потім нещасних нас.
А вони головами повлазять у вушка голок
Із порожніми душами, блиском гавайських вілл.
А на старості — чорно.
На старості зовсім голо,
Бо ж людині не треба на будень того,
Що наварено для весіль.
У моїй батьківщині Христова терпка покора
І поганське шукання вогню у нічних лісах.
Як піщані годинники, люде стоять на Сізіфових горах,
Аж в бабусі страшної сріблиться коса й коса…
А тим часом, заклявши свій рід
Чи вчепивши хреста на зірку,
Комуністи стають мільйонерами,
А журавлями — даль.
І буває не тому нам гірко, що зле,
А тому, що не тому "гірко"
Цілувати коріння, аж трісла б зубів емаль...
2.
Революція тиха чумою по селах бродить
І покора якась веледушна над всім і вся,
Ніби щастям свободи відшиблено пам'ять роду
І з дурацькою маскою знято свічу лиця.
Непотрібний нікому, здається, поет молодий чи Байда,
Бо не ролі, а долі із ними зіграє час.
За жінками найкращими лізе мохнатий зайда,
Волохато, європськи, по-хлопськи сторонить нас.
Річка часу ж спішить.
Не встигають відбитися верби,
А не те що обличчя, чи душі, чи зорі в ній.
Тільки цвіт черешневий від злого безпліддя стерплий.
Усе інше встигає відбитись в налитім в чарки вині,
Що по корчмах скляних
Від трамвайних дзвінків здригнеться,
Стане кров'ю дурною, але не покличе в бій...
Учорашній придворний оп'ять на котурни пнеться.
Називають: покаявся...
Маєш тобі.
Відректись і продати(сь) — це різні їй-Богу вдачі.
Бо ж Петрове іудство й Іудська петровість є...
Все побачено тут.
Там, напевно, не все пробачено.
На моїй батьківщині кров матерщина п'є.
3.
То ж, замкнувши до весен схвильований вірності пояс,
Вирушаю у світ із прасвіту свойого знов,
Щоб довести собі (гойя-гойя!), що я не гой, я...
Чужина — то аналіз, чи в мене дніпрова кров.
Роздоріжжя моє й бездоріжжя — обоє гади,
Недолюблені діти свободи
Й мої хрести.
І були би до лямпочки всі політичні влади,
Але ж друзі мої скурвились до них іти.
Чи вернутись в часи, коли ми ще боялися коней
І жили грубувато — мов свічку мечем тяли.
А озера із птахом над ними нам правили за ікони
І за ліки від щастя — заварений в грім полин.
Як в старенькій церковці невидимий хор співає,
Як зриваються зорі... скидають богів і царів...
У моїй батьківщині таке щось проізростає,
Що узяв би й під серцем, як вічне дитя, зігрів.
4.
...Ще не бачу, а чую: лелеки летять додому.
В чужині зостаються лиш ті, що уже навік.
Я над ними лечу.
Кров згортається юним ромом
І здається:
На муку лиш
Родиться чоловік...
5.
Всує суча сучасність мені розпинає крила,
Щемом панських шампанських задобрити хоче дух.
Слава славі — на Місяці теж є вила
І в поліському озері можна знайти звізду.
...Батьківщина чекала і слухала голос крові,
Перебитий чеченськими лунами, як сивиною шрам.
До війни... ну, як завжди... до волі не був готовий
Боголіпний народ на берегах Дніпра.
А коли восени поспадали всі маски з кленів
І здригнулися дзвони, й заграли весняний вальс,
Наше плем'я в душі було ще простим, зеленим,
То й втікало від себе.
І наздогнало вас...
Бо вертатись до себе вам вже, здається, пізно.
Й ми підем з усіма в глухомань —
Той залізний рай?..
То ж стоїть у дірявім човні
П'яний в дим молодий перевізник,
І росте на калині кленова сумна кора.
Грубо тесані люде приходять і хочуть злота.
Й темна мудрість століть не говорить нічого їм.
В самогонному щасті росте молода голота,
В Україні америк шукаючи чи окраїн.
...Але це промине —
І болюче всміхнуться гени,
Як маленькі шаблі,
Як пилинки космічних гроз.
То ж тоді, восени, поспадають всі маски з кленів.
Юну Лету журитиме ще молодий Дніпро.
Отако.
Отак во.
Як бувало, так знову буде.
Тільки ж треба людині так мало,
Так мало тре...
Тому, мабуть, Америка нам не болить, а нудить.
І тому Україна ніколи не вмре.
Нью-Йорк, весна 2000
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію