
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.02
22:08
Танцюють порожні віки.
Всміхається маска в загрозі.
Простягне подібність руки
Сатир у вигадливій позі.
В палкому натхненні спектакль
Розігрує хтось у абсурді.
В нім кожен намічений такт
Всміхається маска в загрозі.
Простягне подібність руки
Сатир у вигадливій позі.
В палкому натхненні спектакль
Розігрує хтось у абсурді.
В нім кожен намічений такт
2025.09.02
21:52
Віщувала заграва вітер
У багрянім заході сонця.
Зачиняли бутони квіти
І згасали в хатах віконця.
Прохолода, така приємна,
Денну спеку заколисала.
Ще хвилина – і стало темно,
У багрянім заході сонця.
Зачиняли бутони квіти
І згасали в хатах віконця.
Прохолода, така приємна,
Денну спеку заколисала.
Ще хвилина – і стало темно,
2025.09.02
13:41
Ще день малює гарне щось:
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
2025.09.02
12:17
Небувале, довгождане,
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
2025.09.02
08:19
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 10 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії. Для "оживленн
2025.09.01
23:38
О, літо! Йди! Мені тебе не шкода!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
2025.09.01
22:21
Мій голос обірвався у зеніті,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
2025.09.01
12:07
Із Бориса Заходера
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
2025.09.01
09:47
Останній день літа.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
2025.09.01
05:51
В частоколі останніх років
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
2025.09.01
00:32
Чергова епоха раптово пішла,
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
2025.08.31
22:37
Зникло в мороку все. Ні очей, ні облич.
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
2025.08.31
22:13
Всесвітній холод, як тюрма німа.
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
2025.08.31
19:04
Пора поезії щемлива
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
2025.08.31
18:30
Моє кохання - вигаданий грант.
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
2025.08.31
14:23
Люба, уяви лише
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2024.08.04
2023.12.07
2023.02.18
2022.12.19
2022.11.19
2022.05.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Ігор Павлюк (1967) /
Поеми
СМЕРТЬ ЗОЛОТОГО МІТУ. Американський щоденник
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
СМЕРТЬ ЗОЛОТОГО МІТУ. Американський щоденник
У цьому тексті - враження ліричного героя Ігоря Павлюка від річного перебування у Сполучених Штатах Америки (1999-2000 років), де він був монахом у стильному пивному барі Нью-Йорка, працював у Науковому Товаристві імені Тараса Шевченка, у Гарвардському університеті, подорожував усією Америкою - від Канади до Мексики: дивись в Інтернеті "Автобіографію" поета та інтерв'ю із ним на цю тему...
ПОЇЗДКА ПЕРША
1.
Стало зовсім не модно любити свою батьківщину.
Запах ладану з грішми змішався. І так живем.
У Нью-Йорку пластмасовий присмак не в ім'я Отця і Сина.
Довгі нігті обрізані листям пливуть у човен,
Що над риб'ячим небом гойдає домашній Місяць,
І надкушену свічку, і квітку, що йде у плід,
Слимачкову усмішку, світлицю, зорю, темницю
І Колумбові кості, незігнуті в зляканій ним Землі.
Сюди їдуть грішити, не знаючи, що це значить...
І будують церкви, й бережуть, як себе, слова.
І вареники роблять, немов бумеранг апачі,
Тихим почерком пташки листи адресуючи вам.
Пияки із Пустомит мусолять нерідну юність,
Тут, в корчмі San Jose,
Пишуть вірші порожні на жовтих листках лотерей.
І бабуся-повстанка в бабусиній вишиванці
На чутливе "Спасибі" відтінює вам "О'key!".
Москалів проклинає і стильно боїться Бога.
Наче воду, цілує, заплющивши очі,
Прапόр батьківщинний свій.
Причащає-прочищує душу піснями, немов дорогу,
Та купує для вічності місце в чиказькій простій траві,
Над якою каміння — немов хмародерів діти...
І ніяких знайомих очей журавлиних зграй.
Тільки зорі такі ж...
І куди ж то від них подітись?
Ну хіба що до них полетіти —
Без тіла, без діла і без Дніпра.
2.
Я з останніх штанів зробив би для нас вітрило,
Щоби наш корабель з усіма до усіх летів...
Адже краще: нехай кораблям виростають крила,
Аніж стануть човни з літаків.
Вчора шаблю козацьку струнку
Бачу в "третій столиці світу".
Та шаблями, на щастя, не ріжуть собі скрижанілих вен.
А направду: що тута (у світі)
Буває гидкіше за смерть золотого міту? —
Лиш народження міту нового —
Старого, як все нове.
Сексуально бомбити Багдад,
У сабвеях — реклама Лорки
Із рекламою "водкі "Смирнофф"...
Тут уже можна все.
Для якоїсь планети, звичайно, Нью-Йорк — гальорка.
Для В'єтнаму також...
Ну а так, то здається йому,
Що він всіх пасе:
Стару діву — Свободу, плаксивий новий комп'ютер
І посолений сніг (у нікуди, бач, слизько йти)...
Племена індіанців, Аляску, чукотські юрти,
А насправді — самого його зелені взяли чорти.
Гемінґвей і Уїтмен ліпили цей протяг часу
Із глибокого ритму очей рабині-княжни,
Бо зустрінеш таку африканку —
Розіб'єш священну чашу
І племен, і народів, й Антисатани.
3.
Що ж так порожньо тут —
В цих блискучо-смердючих ритмах,
Де вино по мечах, а не кров голуба мовчить?
І бездомний, що homeless зоветься,
На прощах сміється ридма і розтягує мить.
Мов зіниці, розширює мить.
В них кастрована кішка, кастрована білка й пальма...
Якась ватяна церква безгрішно збирає гріш.
А по ночах залізних плаксиво сміються гальма.
"І ти бруд, ітибрут, і ти, Брут...
За мене мене заріж".
Хмародерів бездомних квадратно-наївні очі,
І безбожна печаль жебраків, що не знають нас.
Їхня Флоріда, кажуть, подібна до Сочі.
І на нашу афганську — в'єтнамська їхня війна.
Зі стволів автоматів пили самогонку синю.
Культуристи-священики щось там про Хтось плели.
Нам і їм.
У нас кругла одна батьківщина.
Ми розпались.
Й вони розійдуться… на жаль, колись.
На руїнах імперії нові виростають міти,
Часом навіть релігії — як християнство от.
Ми радієм, як діти, крилаті і голі діти.
Ми вчимося свободи, боїмося її висот.
Я ж злякався Нью-Йорка.
Тепер його стало шкода.
Так, як шкода усіх і усього,
Бо все мине.
Так минають століття, діди і роди.
Так стара індіанка стрічала, проста, мене.
Так десь Барка живе —
Чи в гнізді, чи в човні, чи в Сонці,
Чи на криках гори, чорнокрилий полин де є.
Він боїться себе? Чи вовків? Чи людей? Чи стронцію?
Він — мовчання чиєсь.
А довкруг — голий бізнес: порожньо-стара солома —
І провалля, в яке спішимо, наче гонять нас.
“Ліпше бульбу з лушпайками їсти там,
Де народжений, вдома”,
Ніж втікати від себе в простір...
Вже ліпше — в час.
4.
Пахне порохом порох. І рвуть вишиванку груди.
Вільні бомби летять на дітей, на лелек, на цвіт...
Дуже голосно тут. Дуже смішно і сумно, люде,
Вже чотириста років, а, може, й мільйонів, літ...
Без дитинства країна.
Лише індіанця кости — наче корінь, мов корінь...
А решта — скло і метал.
Тим болючіша осінь. Тим буде болючіша осінь.
І вмиратиме міт золотий, мов "голубая даль".
Дайте ж дереву волю — від яблук, землі, коріння —
І воно пропаде на вітрах — без дітей і гнізд.
Так хоронять дітей, так весною пора осіння.
Так старіючий негр душею танцює твіст.
Він психолог трави.
А в Нью-Йорку — степи з асфальту.
Сон чужої землі.
І не чути падіння зір.
З лебединого пуху шиють залізні пальта.
Сон чужої Землі.
Виє безвірий звір.
Сивий ангел не знає ніякої мови люду,
Або знає усі... Так, урешті, як долар-чорт.
Молоко динозаврів йому подають на блюді.
А поезія тут — просто душевний спорт.
...Але ж люди як люди.
І птиці також — як люди.
І тривожні усі. І наївні, як діти площ.
Та хто знає, хто знає?..
Зраджували й Іуду.
Скільки снігу!..
Пілатові голову замело.
Вже нестаро нічого. Лише доброта й прощення.
Що ж. Вже й міту немає для тих, що створили міт.
Дуже легко повчати, як повні твої кишені
Тих, у кого лиш пісня зосталася на обід...
Має рацію кесар і той, хто над ним, — так само...
І ця липа старенька, що квітне останній раз.
Роблять нас міліграми, а убивають грами.
Врешті — не ми є в америках,
Лиш америки в нас.
5.
Мабуть, так продавали на чокнутих ринках Кафи:
За косу і за зуби, за сніжність дівочих перс.
Українські пастушки, султанші масонських мафій,
Внук Чумацьких Шляхів безпупо до вас примерз.
Спеціально згубив, щоби потім шукати істину...
Криє матом благим свій нестерпно-блаженний біль.
Час доходить межі.
Гріє крила на свічці містика.
Батьківщина не любить себе в перинах сільських весіль.
Внук вже звик до життя —
До америк, японій, Рами...
Ще б навчитися жебрати — й можна купити хрест.
Боїмося не шрамів.
Боїмося — коли по шрамах...
Забирайте мене.
Батьківщину не руште.
Фест.
6.
Я монахом в Америці.
Ми продаємо пиво.
Кажем: "From other planets".
Кадило у нас і спів.
Не хмелієм від доларів.
Бавимося в щасливих.
Нам все менше, все менше для щастя потрібно слів.
Ці зелені листочки, здавалось, дають свободу.
Скільки ж мудрості треба, щоб взяти свободу з них!
З пісні моря і космосу вийшла душа народу.
На зелених листочках портретна печаль весни.
Брайтон Біч. Ланцюги золоті. Дієтичне сало.
Білий дім сексуальний і білі раби — то ми:
З Му-му лену, України чи Мексіки нелегали
Про душевну історію кожного можна писати томи.
Роблять чорну роботу, в підвалах живуть, у норах.
Цю імперію точать, як Римську колись такі...
Як Радянська імперія, ця розлетиться в порох.
І складатимуть внуки про них золоті казки.
Ну а поки що наше козацтво
Виносить лайно з-під серів.
І по вусах тече, й попадає у жили їм...
Хоч-не-хоч — ностальгія за Си Ре Се Ром
Прокидається в горлі і нудить, як вічний гімн.
Як комп'ютерний вірус у фінішних снах століття,
Де двозначні нулі анулюють, можливо, все...
Середина між смертю й польотом — ледь-ледь зомліти
І у стані такому казати усім про сенс,
Що Америка світом керує,
Що тут є злото...
— Thank you!
— Fuck you... — у відповідь.
Тут — "подлєци всєх стран".
Придивитися добре: болото — воно і в раю болото.
А баран злоторунний, то він все одно баран.
Тож вмирає той міт золотий про країну Волі...
Може, він ще воскресне.
Воскреслі ідуть від нас...
І народить калина від клена сумну тополю.
Наче сон на чужій Землі — бандурна стара струна.
Я вернусь в Україну.
В початок усе вертає.
Там я буду бідніший на чорта,
Багатший на себе, бо...
Там болючіший час.
Чужина ж тільки простір має.
Чужина — то усе, чого не торкнувся Бог.
То ляльковий театр, де злі барабаси правлять.
Раз у місяць із носа тече їм радянська кров.
Якщо ми йдем туди ж —
Я не вірю ні в ліво, ні в право.
Зліва серце чомусь...
Посередині —
Лиш Дніпро.
Нью-Йорк, 1999
ПОЇЗДКА ДРУГА
1.
На моїй батьківщині розруха заломлює крила
І літають льоди над німим ворожінням мас.
Та візьми зрозумій: де тут слабкість, а де там сила.
Повний рай назбирається... потім нещасних нас.
А вони головами повлазять у вушка голок
Із порожніми душами, блиском гавайських вілл.
А на старості — чорно.
На старості зовсім голо,
Бо ж людині не треба на будень того,
Що наварено для весіль.
У моїй батьківщині Христова терпка покора
І поганське шукання вогню у нічних лісах.
Як піщані годинники, люде стоять на Сізіфових горах,
Аж в бабусі страшної сріблиться коса й коса…
А тим часом, заклявши свій рід
Чи вчепивши хреста на зірку,
Комуністи стають мільйонерами,
А журавлями — даль.
І буває не тому нам гірко, що зле,
А тому, що не тому "гірко"
Цілувати коріння, аж трісла б зубів емаль...
2.
Революція тиха чумою по селах бродить
І покора якась веледушна над всім і вся,
Ніби щастям свободи відшиблено пам'ять роду
І з дурацькою маскою знято свічу лиця.
Непотрібний нікому, здається, поет молодий чи Байда,
Бо не ролі, а долі із ними зіграє час.
За жінками найкращими лізе мохнатий зайда,
Волохато, європськи, по-хлопськи сторонить нас.
Річка часу ж спішить.
Не встигають відбитися верби,
А не те що обличчя, чи душі, чи зорі в ній.
Тільки цвіт черешневий від злого безпліддя стерплий.
Усе інше встигає відбитись в налитім в чарки вині,
Що по корчмах скляних
Від трамвайних дзвінків здригнеться,
Стане кров'ю дурною, але не покличе в бій...
Учорашній придворний оп'ять на котурни пнеться.
Називають: покаявся...
Маєш тобі.
Відректись і продати(сь) — це різні їй-Богу вдачі.
Бо ж Петрове іудство й Іудська петровість є...
Все побачено тут.
Там, напевно, не все пробачено.
На моїй батьківщині кров матерщина п'є.
3.
То ж, замкнувши до весен схвильований вірності пояс,
Вирушаю у світ із прасвіту свойого знов,
Щоб довести собі (гойя-гойя!), що я не гой, я...
Чужина — то аналіз, чи в мене дніпрова кров.
Роздоріжжя моє й бездоріжжя — обоє гади,
Недолюблені діти свободи
Й мої хрести.
І були би до лямпочки всі політичні влади,
Але ж друзі мої скурвились до них іти.
Чи вернутись в часи, коли ми ще боялися коней
І жили грубувато — мов свічку мечем тяли.
А озера із птахом над ними нам правили за ікони
І за ліки від щастя — заварений в грім полин.
Як в старенькій церковці невидимий хор співає,
Як зриваються зорі... скидають богів і царів...
У моїй батьківщині таке щось проізростає,
Що узяв би й під серцем, як вічне дитя, зігрів.
4.
...Ще не бачу, а чую: лелеки летять додому.
В чужині зостаються лиш ті, що уже навік.
Я над ними лечу.
Кров згортається юним ромом
І здається:
На муку лиш
Родиться чоловік...
5.
Всує суча сучасність мені розпинає крила,
Щемом панських шампанських задобрити хоче дух.
Слава славі — на Місяці теж є вила
І в поліському озері можна знайти звізду.
...Батьківщина чекала і слухала голос крові,
Перебитий чеченськими лунами, як сивиною шрам.
До війни... ну, як завжди... до волі не був готовий
Боголіпний народ на берегах Дніпра.
А коли восени поспадали всі маски з кленів
І здригнулися дзвони, й заграли весняний вальс,
Наше плем'я в душі було ще простим, зеленим,
То й втікало від себе.
І наздогнало вас...
Бо вертатись до себе вам вже, здається, пізно.
Й ми підем з усіма в глухомань —
Той залізний рай?..
То ж стоїть у дірявім човні
П'яний в дим молодий перевізник,
І росте на калині кленова сумна кора.
Грубо тесані люде приходять і хочуть злота.
Й темна мудрість століть не говорить нічого їм.
В самогонному щасті росте молода голота,
В Україні америк шукаючи чи окраїн.
...Але це промине —
І болюче всміхнуться гени,
Як маленькі шаблі,
Як пилинки космічних гроз.
То ж тоді, восени, поспадають всі маски з кленів.
Юну Лету журитиме ще молодий Дніпро.
Отако.
Отак во.
Як бувало, так знову буде.
Тільки ж треба людині так мало,
Так мало тре...
Тому, мабуть, Америка нам не болить, а нудить.
І тому Україна ніколи не вмре.
Нью-Йорк, весна 2000
ПОЇЗДКА ПЕРША
1.
Стало зовсім не модно любити свою батьківщину.
Запах ладану з грішми змішався. І так живем.
У Нью-Йорку пластмасовий присмак не в ім'я Отця і Сина.
Довгі нігті обрізані листям пливуть у човен,
Що над риб'ячим небом гойдає домашній Місяць,
І надкушену свічку, і квітку, що йде у плід,
Слимачкову усмішку, світлицю, зорю, темницю
І Колумбові кості, незігнуті в зляканій ним Землі.
Сюди їдуть грішити, не знаючи, що це значить...
І будують церкви, й бережуть, як себе, слова.
І вареники роблять, немов бумеранг апачі,
Тихим почерком пташки листи адресуючи вам.
Пияки із Пустомит мусолять нерідну юність,
Тут, в корчмі San Jose,
Пишуть вірші порожні на жовтих листках лотерей.
І бабуся-повстанка в бабусиній вишиванці
На чутливе "Спасибі" відтінює вам "О'key!".
Москалів проклинає і стильно боїться Бога.
Наче воду, цілує, заплющивши очі,
Прапόр батьківщинний свій.
Причащає-прочищує душу піснями, немов дорогу,
Та купує для вічності місце в чиказькій простій траві,
Над якою каміння — немов хмародерів діти...
І ніяких знайомих очей журавлиних зграй.
Тільки зорі такі ж...
І куди ж то від них подітись?
Ну хіба що до них полетіти —
Без тіла, без діла і без Дніпра.
2.
Я з останніх штанів зробив би для нас вітрило,
Щоби наш корабель з усіма до усіх летів...
Адже краще: нехай кораблям виростають крила,
Аніж стануть човни з літаків.
Вчора шаблю козацьку струнку
Бачу в "третій столиці світу".
Та шаблями, на щастя, не ріжуть собі скрижанілих вен.
А направду: що тута (у світі)
Буває гидкіше за смерть золотого міту? —
Лиш народження міту нового —
Старого, як все нове.
Сексуально бомбити Багдад,
У сабвеях — реклама Лорки
Із рекламою "водкі "Смирнофф"...
Тут уже можна все.
Для якоїсь планети, звичайно, Нью-Йорк — гальорка.
Для В'єтнаму також...
Ну а так, то здається йому,
Що він всіх пасе:
Стару діву — Свободу, плаксивий новий комп'ютер
І посолений сніг (у нікуди, бач, слизько йти)...
Племена індіанців, Аляску, чукотські юрти,
А насправді — самого його зелені взяли чорти.
Гемінґвей і Уїтмен ліпили цей протяг часу
Із глибокого ритму очей рабині-княжни,
Бо зустрінеш таку африканку —
Розіб'єш священну чашу
І племен, і народів, й Антисатани.
3.
Що ж так порожньо тут —
В цих блискучо-смердючих ритмах,
Де вино по мечах, а не кров голуба мовчить?
І бездомний, що homeless зоветься,
На прощах сміється ридма і розтягує мить.
Мов зіниці, розширює мить.
В них кастрована кішка, кастрована білка й пальма...
Якась ватяна церква безгрішно збирає гріш.
А по ночах залізних плаксиво сміються гальма.
"І ти бруд, ітибрут, і ти, Брут...
За мене мене заріж".
Хмародерів бездомних квадратно-наївні очі,
І безбожна печаль жебраків, що не знають нас.
Їхня Флоріда, кажуть, подібна до Сочі.
І на нашу афганську — в'єтнамська їхня війна.
Зі стволів автоматів пили самогонку синю.
Культуристи-священики щось там про Хтось плели.
Нам і їм.
У нас кругла одна батьківщина.
Ми розпались.
Й вони розійдуться… на жаль, колись.
На руїнах імперії нові виростають міти,
Часом навіть релігії — як християнство от.
Ми радієм, як діти, крилаті і голі діти.
Ми вчимося свободи, боїмося її висот.
Я ж злякався Нью-Йорка.
Тепер його стало шкода.
Так, як шкода усіх і усього,
Бо все мине.
Так минають століття, діди і роди.
Так стара індіанка стрічала, проста, мене.
Так десь Барка живе —
Чи в гнізді, чи в човні, чи в Сонці,
Чи на криках гори, чорнокрилий полин де є.
Він боїться себе? Чи вовків? Чи людей? Чи стронцію?
Він — мовчання чиєсь.
А довкруг — голий бізнес: порожньо-стара солома —
І провалля, в яке спішимо, наче гонять нас.
“Ліпше бульбу з лушпайками їсти там,
Де народжений, вдома”,
Ніж втікати від себе в простір...
Вже ліпше — в час.
4.
Пахне порохом порох. І рвуть вишиванку груди.
Вільні бомби летять на дітей, на лелек, на цвіт...
Дуже голосно тут. Дуже смішно і сумно, люде,
Вже чотириста років, а, може, й мільйонів, літ...
Без дитинства країна.
Лише індіанця кости — наче корінь, мов корінь...
А решта — скло і метал.
Тим болючіша осінь. Тим буде болючіша осінь.
І вмиратиме міт золотий, мов "голубая даль".
Дайте ж дереву волю — від яблук, землі, коріння —
І воно пропаде на вітрах — без дітей і гнізд.
Так хоронять дітей, так весною пора осіння.
Так старіючий негр душею танцює твіст.
Він психолог трави.
А в Нью-Йорку — степи з асфальту.
Сон чужої землі.
І не чути падіння зір.
З лебединого пуху шиють залізні пальта.
Сон чужої Землі.
Виє безвірий звір.
Сивий ангел не знає ніякої мови люду,
Або знає усі... Так, урешті, як долар-чорт.
Молоко динозаврів йому подають на блюді.
А поезія тут — просто душевний спорт.
...Але ж люди як люди.
І птиці також — як люди.
І тривожні усі. І наївні, як діти площ.
Та хто знає, хто знає?..
Зраджували й Іуду.
Скільки снігу!..
Пілатові голову замело.
Вже нестаро нічого. Лише доброта й прощення.
Що ж. Вже й міту немає для тих, що створили міт.
Дуже легко повчати, як повні твої кишені
Тих, у кого лиш пісня зосталася на обід...
Має рацію кесар і той, хто над ним, — так само...
І ця липа старенька, що квітне останній раз.
Роблять нас міліграми, а убивають грами.
Врешті — не ми є в америках,
Лиш америки в нас.
5.
Мабуть, так продавали на чокнутих ринках Кафи:
За косу і за зуби, за сніжність дівочих перс.
Українські пастушки, султанші масонських мафій,
Внук Чумацьких Шляхів безпупо до вас примерз.
Спеціально згубив, щоби потім шукати істину...
Криє матом благим свій нестерпно-блаженний біль.
Час доходить межі.
Гріє крила на свічці містика.
Батьківщина не любить себе в перинах сільських весіль.
Внук вже звик до життя —
До америк, японій, Рами...
Ще б навчитися жебрати — й можна купити хрест.
Боїмося не шрамів.
Боїмося — коли по шрамах...
Забирайте мене.
Батьківщину не руште.
Фест.
6.
Я монахом в Америці.
Ми продаємо пиво.
Кажем: "From other planets".
Кадило у нас і спів.
Не хмелієм від доларів.
Бавимося в щасливих.
Нам все менше, все менше для щастя потрібно слів.
Ці зелені листочки, здавалось, дають свободу.
Скільки ж мудрості треба, щоб взяти свободу з них!
З пісні моря і космосу вийшла душа народу.
На зелених листочках портретна печаль весни.
Брайтон Біч. Ланцюги золоті. Дієтичне сало.
Білий дім сексуальний і білі раби — то ми:
З Му-му лену, України чи Мексіки нелегали
Про душевну історію кожного можна писати томи.
Роблять чорну роботу, в підвалах живуть, у норах.
Цю імперію точать, як Римську колись такі...
Як Радянська імперія, ця розлетиться в порох.
І складатимуть внуки про них золоті казки.
Ну а поки що наше козацтво
Виносить лайно з-під серів.
І по вусах тече, й попадає у жили їм...
Хоч-не-хоч — ностальгія за Си Ре Се Ром
Прокидається в горлі і нудить, як вічний гімн.
Як комп'ютерний вірус у фінішних снах століття,
Де двозначні нулі анулюють, можливо, все...
Середина між смертю й польотом — ледь-ледь зомліти
І у стані такому казати усім про сенс,
Що Америка світом керує,
Що тут є злото...
— Thank you!
— Fuck you... — у відповідь.
Тут — "подлєци всєх стран".
Придивитися добре: болото — воно і в раю болото.
А баран злоторунний, то він все одно баран.
Тож вмирає той міт золотий про країну Волі...
Може, він ще воскресне.
Воскреслі ідуть від нас...
І народить калина від клена сумну тополю.
Наче сон на чужій Землі — бандурна стара струна.
Я вернусь в Україну.
В початок усе вертає.
Там я буду бідніший на чорта,
Багатший на себе, бо...
Там болючіший час.
Чужина ж тільки простір має.
Чужина — то усе, чого не торкнувся Бог.
То ляльковий театр, де злі барабаси правлять.
Раз у місяць із носа тече їм радянська кров.
Якщо ми йдем туди ж —
Я не вірю ні в ліво, ні в право.
Зліва серце чомусь...
Посередині —
Лиш Дніпро.
Нью-Йорк, 1999
ПОЇЗДКА ДРУГА
1.
На моїй батьківщині розруха заломлює крила
І літають льоди над німим ворожінням мас.
Та візьми зрозумій: де тут слабкість, а де там сила.
Повний рай назбирається... потім нещасних нас.
А вони головами повлазять у вушка голок
Із порожніми душами, блиском гавайських вілл.
А на старості — чорно.
На старості зовсім голо,
Бо ж людині не треба на будень того,
Що наварено для весіль.
У моїй батьківщині Христова терпка покора
І поганське шукання вогню у нічних лісах.
Як піщані годинники, люде стоять на Сізіфових горах,
Аж в бабусі страшної сріблиться коса й коса…
А тим часом, заклявши свій рід
Чи вчепивши хреста на зірку,
Комуністи стають мільйонерами,
А журавлями — даль.
І буває не тому нам гірко, що зле,
А тому, що не тому "гірко"
Цілувати коріння, аж трісла б зубів емаль...
2.
Революція тиха чумою по селах бродить
І покора якась веледушна над всім і вся,
Ніби щастям свободи відшиблено пам'ять роду
І з дурацькою маскою знято свічу лиця.
Непотрібний нікому, здається, поет молодий чи Байда,
Бо не ролі, а долі із ними зіграє час.
За жінками найкращими лізе мохнатий зайда,
Волохато, європськи, по-хлопськи сторонить нас.
Річка часу ж спішить.
Не встигають відбитися верби,
А не те що обличчя, чи душі, чи зорі в ній.
Тільки цвіт черешневий від злого безпліддя стерплий.
Усе інше встигає відбитись в налитім в чарки вині,
Що по корчмах скляних
Від трамвайних дзвінків здригнеться,
Стане кров'ю дурною, але не покличе в бій...
Учорашній придворний оп'ять на котурни пнеться.
Називають: покаявся...
Маєш тобі.
Відректись і продати(сь) — це різні їй-Богу вдачі.
Бо ж Петрове іудство й Іудська петровість є...
Все побачено тут.
Там, напевно, не все пробачено.
На моїй батьківщині кров матерщина п'є.
3.
То ж, замкнувши до весен схвильований вірності пояс,
Вирушаю у світ із прасвіту свойого знов,
Щоб довести собі (гойя-гойя!), що я не гой, я...
Чужина — то аналіз, чи в мене дніпрова кров.
Роздоріжжя моє й бездоріжжя — обоє гади,
Недолюблені діти свободи
Й мої хрести.
І були би до лямпочки всі політичні влади,
Але ж друзі мої скурвились до них іти.
Чи вернутись в часи, коли ми ще боялися коней
І жили грубувато — мов свічку мечем тяли.
А озера із птахом над ними нам правили за ікони
І за ліки від щастя — заварений в грім полин.
Як в старенькій церковці невидимий хор співає,
Як зриваються зорі... скидають богів і царів...
У моїй батьківщині таке щось проізростає,
Що узяв би й під серцем, як вічне дитя, зігрів.
4.
...Ще не бачу, а чую: лелеки летять додому.
В чужині зостаються лиш ті, що уже навік.
Я над ними лечу.
Кров згортається юним ромом
І здається:
На муку лиш
Родиться чоловік...
5.
Всує суча сучасність мені розпинає крила,
Щемом панських шампанських задобрити хоче дух.
Слава славі — на Місяці теж є вила
І в поліському озері можна знайти звізду.
...Батьківщина чекала і слухала голос крові,
Перебитий чеченськими лунами, як сивиною шрам.
До війни... ну, як завжди... до волі не був готовий
Боголіпний народ на берегах Дніпра.
А коли восени поспадали всі маски з кленів
І здригнулися дзвони, й заграли весняний вальс,
Наше плем'я в душі було ще простим, зеленим,
То й втікало від себе.
І наздогнало вас...
Бо вертатись до себе вам вже, здається, пізно.
Й ми підем з усіма в глухомань —
Той залізний рай?..
То ж стоїть у дірявім човні
П'яний в дим молодий перевізник,
І росте на калині кленова сумна кора.
Грубо тесані люде приходять і хочуть злота.
Й темна мудрість століть не говорить нічого їм.
В самогонному щасті росте молода голота,
В Україні америк шукаючи чи окраїн.
...Але це промине —
І болюче всміхнуться гени,
Як маленькі шаблі,
Як пилинки космічних гроз.
То ж тоді, восени, поспадають всі маски з кленів.
Юну Лету журитиме ще молодий Дніпро.
Отако.
Отак во.
Як бувало, так знову буде.
Тільки ж треба людині так мало,
Так мало тре...
Тому, мабуть, Америка нам не болить, а нудить.
І тому Україна ніколи не вмре.
Нью-Йорк, весна 2000
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію