Мій любий щоденнику! Я лежав у стаціонарі тоді вже, мабуть, четвертий день, із депресією. Лікарі ставилися до мене добре, медсестри й санітари теж. Самогоспіталізувався і порядку не порушував. До мене навіть людську товариську зацікавленість виявляли. Чи мені так здавалося тільки. Не важливо. Дозволили користуватися телефоном і підзаряджати його у докторській частині, за прохідними ґратами. Наскільки розумію, така привілея була не в усіх. Спершу зі мною лежав ще якийсь чоловік, Діма, ніби. Заправляв штани у шкарпетки й зовсім не мився. Того дня його виписали й мене хотіли перевести до іншої палати, оскільки самого залишати депресивного було не можна, хоча я й просив. Але всі інші палати були заповнені й лікар завагався з ким поміняти мене місцями чи кого підселити, щоби була група й нагляд. Там було багато кадрів. Якийсь дід, що тепер сцявся під себе і всіх дістав цим. Чув через стіну від невдоволених сестер, що він голий бігав і кричав, що він бог, на людей кидався, а тепер відмовився розмовляти та майже не рухався. Тільки піднімав пляшечку, яку йому дали, щоби туди мочитися, ніби щось намагаючись сказати. І все одно ходив під себе. Йому постелили брезент чи як воно називається, бо постійно міняти постіль було неможливо. Інший після інсульту теж не розмовляв, ходив із іншим хворим під руку «ге-гекав» та помахував зустрічним. Його не випускали на прогулянки, бо той постійно намагався кульгавим кроком вийти за територію відділення («втекти», мабуть) і махав наостанок рукою «ги-гикаючи». Багато було таких… стрьомних людей. Деякі нав’язувалися зі своїм товариством і заходили прямо до мене в палату розпитувати. Ні з ким із них мені не хотілося зайвий раз перетинатися, особливо – з балакучими. Але деякі скидалися й на більш-менш нормальних людей. Вони тільки постійно снувались мовчки коридорами чи повторювали одні й ті самі дії десятки разів ні з того ні з сього.
Зрештою до мене підселили якогось «Льоху» з гітарою. Він тут, схоже, був частий гість і користувався певною довірою. Інші його посилали до магазину чи він просто виходив на прогулянку, коли хотів. Тому я його рідко насправді бачив. Мені сказав один хворий, що з «Льохою» треба бути обережніше, бо він посеред ночі встав одного разу й обісцяв сусіда по палаті. Це ще до мого прибуття було. Тому я, якщо чесно, спав погано тієї ночі. Сидів у телефоні, поки не гаркнули санітари. Свою позицію я їм пояснив, але вперше зіштовхнувся тоді з їхнім справжнім ставленням до мене. Насмішкувато-зневажливо сказали не вигадувати й спати. Я сховав телефон, а однаково засинав-прокидався періодами. До того ж «Льоха» хропів страшенно. Я не звик до таких умов. Ближче до ранку, наскільки розумію, почув між храпами звук, ніби скло по асфальту й легеньке «падіння» від стіни під ліжком. Потім просто «скляне» падіння, значно слабше. Я притих і натужив вухо. Храп відійшов кудись на другий план.
– Гей… – подумав, почулося. Але через мить знову впевнений шепіт: «Гей, чуєш?» Я злякався й повільно встав з ліжка. Якось було не по собі, та все ж я заглянув під ліжко. Там ніби щось лежало. – Та не бійся ти, – я відсохнувся. – Не бійся кажу. Пляшку бачиш? Там ще чарка. Це тобі, пригуби й спитаю щось.
– Ти хто? – майже з претензією спитав я. Власне, я здогадувався, що це якийсь пацієнт. Через стіну був так званий «ізолятор», він завжди зачинений і туди кілька разів заходили групою лікар, сестра та санітари. Здається, з підносами, пасками, ще чимось. Через певний час виходили мовчки і йшли собі.
– Також лежу тут. Ну то бахнеш, чи як? Та не бійся, це абсент. П’єш?
– Трохи. З чого така щедрість? – намацав пляшку під черговий храпок і чарку. – Насцяв туди чи як?
– Не жени. Попросити дещо хотів. – Я відкупорив пляшку й принюхався. Так, знайомий запах і виїдає очі від градусу. Абсент. До чарки не лив, а трошки надпив одразу з горличка. Пекельна гидота. – Ну то як, нормальний, ага?
– Так. Звідки взяв, тут пити не можна, а тим паче таке.
– Ги. Зробив, віриш? Та гаразд, не про це зараз. Слухай, ти не кажи нікому, що тут дірка в стіні. Я її про всяк випадок зробив. Ти ж тут в ладах з начальством, телефон тобі не забороняють. Скажи: коли завтра, ну тобто сьогодні, вночі вимкнуть світло за нашою адресою? Тільки тихо. – Це мене здивувало ще більше. Секунду подумавши я дістав телефон і глянув.
– За графіком о десятій тридцять, але ж його міняють постійно, тому не раджу. А тобі нащо взагалі?
– Спасібі, брат. Вдень розповім. Плашка тобі, тільки сховай. – Більше я ні слова не почув. Небо світлішало, то, мабуть, бла година четверта-п’ята ранку. І я, правду кажучи, підутомився від поганої ночі. Льоха вже навряд чи прокинувся би, щоби мене обмочити уві сні, тож я ризикнув. Пляшку з чаркою сховав між своїх речей у тумбочці й приліг. Не згадаю, коли вирубився.
Прокинувся пізно, пропустивши сніданок. На щастя, батьки передали пряники й сік, сухарі та все таке інше на перекус. Вони хвилювалися, що їхній син уперше ліг до такої лікарні. Тавро на все життя, що люди скажуть – у них був суцільний стрес. Я ж думав про те, що здоров’я важливіше й треба щось робити, доки не пізно. Бо думки були все сумніші. Втратив барви життя, їжа здавалася одноманітною, все так діставало й утомлювало. Мене довго відговорювали. Казали, що це такі підліткові вигадки, що робити нічого, що ременя мало давали. Тому я сам ліг і поставив перед фактом. Спершу агресія, звинувачення, але ось і їжу приносити почали, і питати як я, телефонувати. Я розумів, що «перетреться», переживеться. Головне – здоров’я, бо так, як було, не мало бути. Спершу якось я і не згадав, що відбулося раніше вночі. Потім, ніби осяяло. Я підійшов до медсестри, що чергувала. Лікарі, як з’ясував, вихідні по суботах і неділях, а черговий чи то формально, чи то його взагалі немає – не зрозумів. Ніби знічев’я спитав, що то за «ізолятор» і що там всередині. Довідався потроху, що туди кладуть «тимчасово буйних», у яких «напад». Там лежить один… алкаш. Він у домашніх умовах переганяв абсент на продаж, а коли його прийшли брати, то виявилося, що він і сам попивав добряче. Йому відбшибло мізки і тому його забрали до лікарні. Спершу він лежав у «дев’ятому», під слідством, але стан покращувався до певного моменту, тому перевели до нас. Коли «відійде» повністю, то мають забрати відповідні органи, але поки чомусь не йде лікування. Він кинувся кусати лікаря – то його прив’язали до койки. Та крику було на всіх прохожих, бо ввижалися «біси». Ось у ізоляторі зачинили, щось там промивають йому, годують. Це все.
Мені одразу стало незрозуміло. Якщо він і в ізоляторі прив’язаний і його годують через «зонд», то як тоді… але я притримав це в собі. Зрештою, мені здалося, що я чогось недозрозумів. Згодом підліз до отвору під ліжком – його я тепера бачив (стоп. А як цей отвір не помітили за щоденного прибирання? Певно, тому що ліжко низьке і робиться все на пофігах) , – коли «Льохи» знову не було, й гукнув. І тоді ж відчув, що сильно смердить г*вном. Чекати на співрозмовника не довелося.
– Довго не кликав. Ну то що там з графіком? Глянь, будь ласка, ще раз.
– Зараз… Та майже так само, тільки тепер об одинадцятій ніби. А тобі навіщо? В лікарні ж світло не вимикають.
– Та це я взагалі питаю, по району. Слухай, ти, схоже хлопець непоганий. У тебе є з собою цінні речі?
– А яка різниця?
– Якщо є щось важке, що одразу не вхопиш, то впродовж дня перенеси кудись подалі, у 12-ту, наприклад, біля туалету.
– Хіх. Ішьо чєво?
– Розумію, дивно звучить. Але ще одне послухай. Це для тебе ж. Ти об одинадцятій сімнадцять, максимум, піди до туалету з підручним. І не виходь звідти, доки не зрозумієш. Ок? Дослухайся. – Я почав запевнюватися, що по той бік стіни неадекват і вже закінчував розмову. А все ж спитав наостанок майже з хохотом:
– А діра в стіні звідки? Кругла, як від труби. Вентиляція була і ти вибив решітку?
– Не зовсім. – сказав той якось протяжно-зловісно. – Алкагест. Благо давали достатньо квашеної капусти тож… використав, так би мовити. – Мене остаточно порвало. Я піднявся. – Пам’ятай: об одинадцятій звалюй до туалету. Почув?
Я хоча й почув, але вже було байдуже. Дядьці дійсно зірвало дах. Нічого було розмовляти. Щоправда, я ще кілька разів діставав пляшку з абсентом і чарку потім, аби хильнути тишком. Під вечір я приліг поспати, доки не було сусіда, бо передчував, що знову тривожитимусь. Це мене врятувало. Це все. Я прокинувся о пів на дев’яту і байдикував, до самого відбою. Під кінець хильнув абсенту знову, трохи сп’янів. Це розслабило мою психіку. Не можу сказати, що боявся чи щось таке, але час-від-часу поглядав на годинник. Об одинадцятій одинадцять дійсно приперло по великому, можливо, десь на підсвідомому рівні я себе налаштував на це, чи не я… Взяв із собою телефон і книжку крилатих латинських висловів та пішов до туалету. По дорозі зауважив про себе, що це найвіддаленіша кімната від ізолятора. Далі тільки стіна й вікно за ґратами. Сидів, як зазвичай. А сиджу я подовгу, якщо чесно. Глянув на годинник уже в туалеті й співпало: 11:17. «Ну-ну. Давай». – і продовжив свої заняття. Але тільки-но я підтерся та вдяг штани… Пролунав вибух. Такий потужний і гучний, що в мене задзвеніло у вухах і я впав на унітаз. Все стало якесь нереальне. Страх, шум. І рухався я тоді неначе підсвідомо, ніби уві сні. Я вибіг із туалету й побачив дим, розбиті вікна, почалася пожежа. Хворі попрокидалися й були так само спантеличені, паніка. Із сестринської, де нам зазвичай давали ліки, вибігли два санітари та сестра. Схоже, ще одну накрило вибухом. Пам’ятаю погано, як у тумані. Нам відкрили запасний вихід і почали організовано, наскільки можливо, випускати хворих з відділення. Я вийшов чи не з перших, але затримався недалеко. Люди тікали увсебіч. У інших відділеннях горіло світло, ввімкнули сирену. Перше, що спало на думку, коли трохи отямився, що прилетів «Шахід». Насадження біля епіцентру горіли так, що близько не можна було підійти й боліли очі, було багато диму і я почав відходити. До мене поверталося якесь тверезе усвідомлення ситуації. Тоді я побачив те, чого ніколи не забуду. Серед вогню в палаючих обрубках ішов чоловік. Одіж майже згоріла, він був голий, але сам неушкоджений. Палаюче ганчір’я спадало з нього, а у вогнях тільки краще виднілося його тіло. Кремезний чолов’яга, вкритий малюнками з товстих багряних (чи коричневих) смуг по всьому тілу, наскільки я міг розгледіти. (Тепера, коли це пишу, я розумію, що він намалював ці лінії г*вном, аби стати невразливим.) Він подивився на мене якусь мить і зник у полум’ї. Остаточно мене витверезив ривок медсестри. Вона потягла мене за руку подалі від вогню. Потім і не пам’ятаю чітко. Нам надали першу допомогу, організували, як могли, й залишили в приймальній до ранку. Ловили тих, які втекли та доставляли назад зв’язаними. Приїхали батьки і довго не випускали мене з обіймів, заціловували. Але я був живий і це головне. Мене перевели в інше відділення, а на місці продовжувалося слідство. Спершу сказали, що вибухнув газ, але потім несподівано змінили версію на «приліт». Так нам всім казали. Всім, хто цікавився. Але я знав: вибух був зсередини. Це він підірвав щось прямо у своєму ізоляторі та дивом лишився неушкоджений. Я нікому досі не розповів.