ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Володимир Невесенко
2026.02.22 21:14
Хлюпоче дощ і вітер дзенька.
Стою, укутаний плащем.
Безлюдна площа. Лиш одненька
танцює жінка під дощем.

Прилипла суконька до тіла,
злітають коси раз у раз,
і їй нема до того діла,

Володимир Невесенко
2026.02.22 21:00
Сполоханий ранок давно від’ятрів
і землю розбурхав схололу,
і хмари ковзнули в обійми вітрів
й дощем полилися додолу.

Околицю вкрила густа пелена,
тьмяніють будинків зіниці,
і грім торохтить, і небес далина

Євген Федчук
2026.02.22 15:39
Мільярди років крутиться Земля.
На ній усе міняється із часом.
Але природа ( і то бачим ясно)
Змінити неспроможна москаля.
Віки ідуть, міняється усе.
Щиріші стають люди і добріші,
Життя у них покращується, лише
Від москалів лайном так і несе.

Олена Побийголод
2026.02.22 14:23
Леонід Радін (1860-1900)

Друзі, сміливо, у ногу!
Дух зміцнимо в боротьбі.
В царство свободи дорогу
ми проторуєм собі.

Вийшли ми всі із народу,

С М
2026.02.22 14:08
Леді Мадонно, діти під ногами
Як же зводиш ти кінці із кінцями
Де взяти гроші, чим платить оренду?
Думала, що гроші упадуть із неба?

У п’ятницю прибувши без валізи
У суботу навзнак молишся
Неділченя шнурки в’язати вчиться

Борис Костиря
2026.02.22 12:08
У подорожах дивних, безкінечних
Себе я загублю в знов знайду.
Готель - то вічний і правдивий речник,
Який відверне горе і біду.
У подорожах загублю частини
Самого себе, спогадів, ідей.
Так протікають дорогі години
У сяйві днів і темноті ночей.

Микола Дудар
2026.02.22 11:57
Поставим все це ми на паузу…
Розвієм дим і «вовчі» спалахи.
Гармат попросим балалайкати
Діалектично, врівень гамузу…
Переосмислим все схоронене
На полі нашого осмислення,
А хто призвав сюди гнобителя —
Попросим, щоб було відновлене…

Тетяна Левицька
2026.02.22 10:08
Нейлоновим пензлем малює любов —
ромашкове поле на срібних шпалерах,
і очі п'ють очі навпроти, немов
солодке вино з кришталевих фужерів.

Розмова джерельним струмком жебонить,
чечітку вистукують пульси ритмічно.
Завмерли у чуйних обіймах в цю мить

Віктор Кучерук
2026.02.22 06:58
Діти міряють калюжі
Попри те, що йде війна,
Бо малечі не байдуже
Їхня площа й глибина.
Дітворі завжди цікаво
Що і як, коли та де
Гра нова або забава
На появу їхню жде.

Володимир Невесенко
2026.02.21 23:55
Хмурий день тамує втому,
вечір ще ген-ген,
мліє в закутку тісному
одинокий клен.
Пнеться вгору міст горбатий,
як у небо трап.
І мов тріснув звід щербатий –
зверху кап та кап.

Іван Потьомкін
2026.02.21 21:45
Люблю дитячі голоси,
Де правих і неправих не існує,
Бо в річище одне зливаються усі,
Де фінал спірок - руки на плечі,
Щирі обійми, скріплені сміхом.
А як не терпиться довести правоту кулаками,
Того приборкують силою до пам’яті.
…Пригадую своє дитин

Артур Курдіновський
2026.02.21 18:46
Мені хоча б одну розмову,
Єдиний вечір нам на двох!
Щоб написавши епілог,
Я все сказав, моя Любове!

Псує дорогу кольорову
Байдужості отруйний смог.
Мені хоча б одну розмову,

Ірина Вірна
2026.02.21 15:17
Мова змучена, та не зраджена.

Як трава в полі скошена,
у стоги складена,
у снопи зв'язана,
колосок до колосся,
у вінок слово вплелося...
Міцно скріплене однодумк

Микола Дудар
2026.02.21 14:28
Експерт на експерті…
Брехня на брехні.
Нескорені вперті
Зросли у вогні…
Проплачено з крові
Майбутнє картин,
Де хвилі Дніпрові,
Де Матір і Син.

Світлана Пирогова
2026.02.21 13:50
Вона не просто звук, не просто певні знаки,
А сила роду, велич і вогонь любові.
Це шепіт трав, це крик відваги, розквіт маків
Що крізь віки несли нам пращури у мові.

Вона - як теплий з печі хліб, що пахне домом,
Як - перша ніжна пісня, що співала м

Ігор Шоха
2026.02.21 12:55
Позаростали чагарем стежки,
барвінком устелилися дороги
і вулиці околиць, по яких
поза ярами через байраки
пішло моє дитинство босоноге
шукати щастя більше як було
у затишку ошатного подвір’я,
куди жар-птиця уронила пір’я,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Павло Інкаєв
2025.11.29

Ірина Єфремова
2025.09.04

Одександр Яшан
2025.08.19

Федір Паламар
2025.05.15

Ольга Незламна
2025.04.30

Пекун Олексій
2025.04.24

Софія Пасічник
2025.03.18






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Федір Паламар (2015) / Проза

 Зелений змій
Мій любий щоденнику!
Я лежав у стаціонарі тоді вже, мабуть, четвертий день, із депресією. Лікарі ставилися до мене добре, медсестри й санітари теж. Самогоспіталізувався і порядку не порушував. До мене навіть людську товариську зацікавленість виявляли. Чи мені так здавалося тільки. Не важливо. Дозволили користуватися телефоном і підзаряджати його у докторській частині, за прохідними ґратами. Наскільки розумію, така привілея була не в усіх. Спершу зі мною лежав ще якийсь чоловік, Діма, ніби. Заправляв штани у шкарпетки й зовсім не мився. Того дня його виписали й мене хотіли перевести до іншої палати, оскільки самого залишати депресивного було не можна, хоча я й просив: переконував, що намірів суїцидальних у мене немає. Але всі інші палати були заповнені й лікар завагався з ким поміняти мене місцями чи кого підселити, щоби була група й нагляд. Там було багато кадрів. Якийсь дід, що тепер ссявся під себе, і всіх дістав цим. Чув через стіну від невдоволених сестер, що він голий бігав і кричав, що він бог, на людей кидався, а тепер відмовився розмовляти та майже не рухався. Тільки піднімав пляшечку, яку йому дали, щоби туди мочитися, ніби щось намагаючись сказати. І все одно ходив під себе. Микола його постійно питав: «Та что ты, дедушка, ну блин? Вот же бутылочка. Ты зови, если по-большому, а писяй в бутылочку, ну». Йому постелили брезент чи як воно називається, бо постійно міняти постіль було неможливо. Інший довбень після інсульту теж не розмовляв, ходив із довіреним хворим під руку «ге-гекав» та помахував зустрічним. Його не випускали на прогулянки, бо той постійно намагався кульгавим кроком вийти за територію відділення («втекти», мабуть) і махав наостанок рукою «ги-гикаючи». Багато було таких… стрьомних людей. Деякі нав’язувалися зі своїм товариством і заходили прямо до мене в палату розпитувати. Ні з ким із них мені не хотілося зайвий раз перетинатися, особливо – з балакучими. Але деякі скидалися й на більш-менш нормальних людей. Це дійсно прокляття соціуму. Вони тільки постійно снувались мовчки коридорами чи повторювали одні й ті самі дії десятки разів ні з того ні з сього.
Зрештою до мене підселили якогось «Льоху» з гітарою. Він тут, схоже, був частий гість і користувався певною довірою. «Невихідні» його посилали до магазину чи він просто виходив на прогулянку, коли хотів. Тому я його рідко насправді бачив. Мені сказав один хворий, що з «Льохою» треба бути обережніше, бо він посеред ночі встав одного разу й обісцяв сусіда по палаті. Крики. Йому ледь не врізали. Та врахували, що сенсу немає від такого. Це ще до мого прибуття було. Тому я, якщо чесно, спав погано тієї ночі. Сидів у телефоні, поки не гаркнули санітари. Свою позицію я їм пояснив, але вперше зіштовхнувся тоді з їхнім справжнім ставленням до мене, зовсім недемократичним і неєвропейським. Насмішкувато-зневажливо сказали не вигадувати й спати. Я сховав телефон, а однаково засинав-прокидався періодами. До того ж «Льоха» хропів страшенно. Я не звик до таких умов. Ближче до ранку, наскільки розумію, почув між храпами звук, ніби скло по асфальту й легеньке «падіння» від стіни під ліжком. Потім просто «скляне» падіння, значно слабше. Я притих і вухо путужив. Храп відійшов кудись на другий план.
– Гей… – подумав, почулося. Але через мить знову впевнений шепіт: «Гей, чуєш?» Я злякався й повільно встав з ліжка. «Господи, що це за х*рня?! Я остаточно схибився?!» Якось було не по собі, та все ж я заглянув під ліжко. Там ніби щось лежало. – Та не бійся ти, – я відсохнувся. – Не бійся кажу. Пляшку бачиш? Там ще чарка. Це тобі, пригуби й спитаю щось.
– Ти хто? – майже з претензією спитав я. Власне, я здогадувався, що це якийсь пацієнт. Через стіну був так званий «ізолятор», він завжди зачинений і туди кілька разів заходили групою лікар, сестра та санітари. Здається, з підносами, пасками, ще чимось. Через певний час виходили мовчки і йшли собі.
– Також лежу тут. Ну то бахнеш, чи як? Та не бійся, це абсент. П’єш?
– Трохи. З чого така щедрість? – намацав пляшку під черговий храпок і чарку. – Нассяв туди чи як?
– Не жени. Попросити дещо хотів. – Я відкупорив пляшку й принюхався. Так, знайомий запах і виїдає очі від градусу. Абсент. До чарки не лив, а трошки надпив одразу з горлечка. Пекельна гидота. – Ну то як, нормальний, ага?
– Так. Звідки взяв, тут пити не можна, а тим паче таке. Мл*ть, ти хоч не нассяв туди, *ба.
– Ги. Зробив з чистих першоелементів, віриш? Справжня полинова настійка! Та гаразд, не про це зараз. Слухай, ти не кажи нікому, що тут дірка в стіні. Я її про всяк випадок зробив. Ти ж тут в ладах з начальством, телефон тобі не забороняють. Скажи: коли завтра, ну тобто сьогодні, вночі вимкнуть світло за нашою адресою? Тільки тихо. – Це мене здивувало ще більше. Секунду подумавши я дістав телефон і глянув.
– За графіком, о десятій тридцять, але ж його міняють постійно, тому не варіант. А тобі нащо взагалі?
– Спасібі, брат. Вдень розповім. Плашка тобі, тільки сховай. – Більше я ні слова не почув. Небо світлішало, то, мабуть, була година четверта-п’ята ранку. І я, правду кажучи, від «бодрої» ночі. Льоха вже навряд чи прокинувся би, щоби мене обмочити уві сні, тож я ризикнув. Пляшку з чаркою сховав між своїх речей у тумбочці й приліг. Не згадаю, коли вирубився.
Прокинувся пізно, пропустивши сніданок. На щастя, батьки передали пряники й сік, сухарі та все таке інше на перекус. Вони хвилювалися, що їхній син уперше ліг до такої лікарні. Тавро на все життя, що люди скажуть – у них був суцільний стрес. Я ж думав про те, що здоров’я важливіше й треба щось робити, доки не пізно. Бо думки були все сумніші. Втратив барви життя, їжа здавалася одноманітною, все так діставало й утомлювало. Мене довго відговорювали. Казали, що це такі підліткові вигадки, що робити нічого, що ременя мало давали. Тому я сам ліг і поставив перед фактом. Спершу агресія, звинувачення, але ось і їжу приносити почали, і питати як я, телефонувати. Я розумів, що «перетреться», переживеться. Головне – здоров’я, бо так, як було, не мало бути (це – моя особиста думка). Спершу якось я і не згадав, що відбулося раніше вночі. Потім, ніби осяяло. Я підійшов до медсестри, яка чергувала. Лікарі, як з’ясував, вихідні по суботах і неділях, а черговий чи то формально, чи то його взагалі немає – не зрозумів. Ніби знічев’я спитав, що то за «ізолятор» і що там всередині. Довідався потроху, що туди кладуть «тимчасово буйних», у яких «напад». Там лежить один… алкаш. Він у домашніх умовах переганяв абсент на продаж, а коли його прийшли брати, то виявилося, що він і сам попивав добряче. Йому відбшибло мізки і тому його забрали до лікарні. Спершу він лежав у «дев’ятому» бозна скільки, під слідством, але стан покращувався до певного моменту, тому перевели до нас, до «адекватних». Коли «відійде» повністю, то мають забрати відповідні органи чи що там, але поки чомусь не йде лікування. Він кинувся кусати завідувача – то його прив’язали до койки. Та крику було на всіх прохожих, бо ввижалися «біси». Ось у ізоляторі зачинили, щось там промивають йому, годують. Це все.
Мені одразу стало незрозуміло. Якщо він і в ізоляторі прив’язаний і його годують через «зонд», то як тоді… але я притримав це в собі. Зрештою, мені здалося, що я чогось недозрозумів. Згодом підліз до отвору під ліжком – його я тепера бачив (стоп. А як цей отвір не помітили за щоденного прибирання? Певно, тому що ліжко низьке і робиться все на пофігах. Або він його маскував… Абсурд) , – коли «Льохи» знову не було, й гукнув. І тоді ж відчув, що сильно смердить г*вном. Чекати на співрозмовника не довелося.
– Довго не кликав. Ну то що там з графіком? Глянь, будь ласка, ще раз.
– Зараз… Та майже так само, тільки тепер об одинадцятій ніби. А тобі навіщо? В лікарні світло не вимикають.
– Та це я взагалі питаю, по району. Слухай, ти, схоже хлопець непоганий. У тебе є з собою цінні речі?
– А яка різниця?
– Якщо є щось важке, що одразу не вхопиш, то впродовж дня перенеси кудись подалі, у 12-ту, наприклад, біля туалету. Там д*вб*йоби, які завого й не запитають, коли до них із сумками.
– Хіх. Ішьо чєво?
– Розумію, дивно звучить і си лежемо в *банатці. Але ще одне послухай. Це для тебе ж, бро. Ти об одинадцятій сімнадцять, максимум, піди до туалету з підручним. І не виходь звідти, доки не зрозумієш. О’кей? Дослухайся. – Я почав запевнюватися, що по той бік стіни неадекват і вже закінчував розмову. А все ж спитав наостанок майже з хохотом:
– А діра в стіні звідки? Кругла, як від труби. Вентиляція була і ти вибив решітку?
– Не зовсім. – сказав той якось протяжно-зловісно. – Алкагест. Благо давали достатньо квашеної капусти, тож… використав, так би мовити. – Мене остаточно порвало. Я піднявся. – Пам’ятай: об одинадцятій звалюй до туалету. Почув? Не хочу, аби ти пос…
Я хоча й почув, але вже було байдуже. Дядьці дійсно зірвало дах. Нічого було розмовляти. Щоправда, я ще кілька разів діставав пляшку з абсентом і чарку потім, аби хильнути тишком із водою. Господи, це дійсно адська х*рня! Під вечір приліг поспати, доки не було сусіда, бо передчував, що знову тривожитимусь. Це мене врятувало. Це все. Я прокинувся о пів на дев’яту і байдикував, до самого відбою. Під кінець хильнув абсенту знову, трохи сп’янів. Це розслабило мою психіку. Не можу сказати, що боявся чи щось таке, але час-від-часу поглядав на годинник. Об одинадцятій одинадцять дійсно приперло по великому, можливо, десь на підсвідомому рівні я себе налаштував на це, чи не я… Взяв із собою телефон і книжку крилатих латинських висловів та пішов до туалету. По дорозі зауважив про себе, що це найвіддаленіша кімната від ізолятора. Далі тільки стіна й вікно за ґратами. Тупо прямо, згорнути і прямо. Сидів, як зазвичай. А сиджу я подовгу, якщо чесно. Ср*ння для мене – свого роду мить усамітнення. Господи, і я це пишу в щоденнику? Глянув на годинник уже в туалеті й співпало: 11:17. «Ну-ну. Давай». – і продовжив свої заняття. Але тільки-но я підтерся та вдяг штани… Пролунав вибух. Такий потужний і гучний, що в мене задзвеніло у вухах і я впав на унітаз. Все стало якесь нереальне. Страх, шум. І рухався я тоді неначе підсвідомо, ніби уві сні. Я вибіг (чи виліз) із туалету й побачив дим, розбиті вікна, почалася пожежа. Хворі попрокидалися й були так само спантеличені, паніка. Із сестринської, де нам зазвичай давали ліки й уколи, вибігли два санітари та сестра. Схоже, ще одну накрило вибухом. Пам’ятаю погано, як у тумані, ніби зі сну. Нам відкрили запасний вихід і почали організовано, наскільки можливо, випускати хворих з відділення. Я вийшов чи не з перших, але затримався недалеко. Люди тікали увсебіч. У інших відділеннях горіло світло, ввімкнули сирену. Перше, що спало на думку, коли трохи отямився, що прилетів «Шахід». Насадження біля епіцентру горіли так, що близько не можна було підійти й боліли очі, було багато диму і я почав відходити з афекту. До мене поверталося якесь тверезе усвідомлення ситуації. Тоді я побачив те, чого ніколи не забуду. Серед вогню в палаючих обрубках ішов чоловік. Одіж майже згоріла, він був голий, але сам неушкоджений. Ніби мідний колос із леґенд. Палаюче ганчір’я спадало з нього, а у вогнях тільки краще виднілося його тіло. Кремезний чолов’яга, вкритий малюнками з товстих багряних (чи коричневих) смуг по всьому тілу, наскільки я міг розгледіти. (Тепера, коли це пишу, я розумію, що він намалював ці лінії г*вном, аби стати невразливим. Це була алхімія!) Він подивився на мене якусь мить з… я не розумію яким приязним почуттям, і зник у полум’ї. Остаточно мене витверезив ривок медсестри. Вона потягла мене за руку подалі від вогню. Потім і не пам’ятаю чітко. Нам надали першу допомогу, організували, як могли, й залишили в приймальній до ранку. Ловили тих двб*й*бів, які втекли та доставляли назад зв’язаними. Приїхали батьки і довго не випускали мене з обіймів, заціловували. Тоді я чи не вперше відчув їхню любов. Ту, якої мені так не вистачало всі ці роки. Але я був живий і це головне. Мене перевели в інше відділення, а на місці продовжувалося слідство. Спершу сказали, що вибухнув газ, але потім несподівано змінили версію на «приліт». Так нам всім казали. Всім, хто цікавився. Але я знав: вибух був зсередини. Це він підірвав щось прямо у своєму ізоляторі та дивом лишився неушкоджений. Я нікому досі не розповів. Що це було? Господи, здається, я дійсно сходжу з глузду, додумую містичне.




      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2025-11-24 12:28:08
Переглядів сторінки твору 317
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 4.413 / 5.5  (4.449 / 5.48)
* Рейтинг "Майстерень" 4.413 / 5.5  (4.443 / 5.47)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.767
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ФЕНТЕЗІ
Автор востаннє на сайті 2026.02.13 12:22
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
С М (Л.П./М.К.) [ 2025-11-24 20:35:08 ]



оскільки ніхто не проникся так, типу
щоби висловитися у літерах

тож я, скромно & ввічливо, зі свого боку
хотів би мовити декілька слів щодо прози

проза не є поезією
тобто, проза може бути і поезією, авжеж
пишете ті самі верлібри, але подаєте трохи інакше
але я тут про саме прозу, як таку, як не є поезією

це, метафорично, рівні більш-менш за експресією слова
так, начебто піщини, які спокійно собі пересипаються
наприклад, у тому сполученні ємностей
яке звичай зветься у нас піщаним годинником
(дуже-дуже древній винахід)
і ні, клепсидра це не зовсім то

проза насправді, як така, не потребує експресії
це всяко слова собі, які рівномірно течуть
сірі такі слова, дуже ретельно відлежані
як-от правдива кам'яна сіль (не випарена, кам'яна)

те, що має якесь значення, чи сенс -
воно, власне, приховано за тим усім потоком
сам пісок - пісок собі
він падає під дією гравітації
ненав'язливо, падає, бо така його природа

але сенс якби у тім, ЩО ми бачимо за цим падінням





Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Федір Паламар (Л.П./Л.П.) [ 2025-11-25 00:28:28 ]
Нічого не зрозумів. Але дякую.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Кока Черкаський (Л.П./М.К.) [ 2025-11-25 09:13:11 ]
це було цікаво


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Федір Паламар (Л.П./Л.П.) [ 2026-01-21 12:34:07 ]
Дякую