М.П.Бронштейну, чоловікові, розстіляному в 1937 році

Маленька, немічная ліра,
Неначе блюдце, скалка, що з тобою,
І на ній зіграть печалі світу,
Голосом її кричать од болю.
Непримітний голос, неврочистий,
Ледве чутний, і чужий на попит,
Ну і що! Та був би тільки чистий.
Ну а решта – це не мій вже клопіт.
***
Я музикою жива. Вона сестра розлуки.
Останній помах – ні, не смичка, платка.
Востаннє навіки розлученії руки,
І вікна, що пропливають без дзвінка.
І пауза – по всьому по перону
(Так світло, а довкола – неймовірна темінь )
І біля погойдуваного вагону
Кареніної кроки передсмертні.
***
Я знаю, тебе вбито. А я ще жива.
Звільнення ще не настали строки.
Я жить приречена.
Сива голова
І попіл старості припорошив щоки.