Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.22
14:01
Дорога асфальтована кудись мене вела.
Ліси навколо золотом горіли.
Іноді з неба дощиком кропило.
Я їхав їхав від села і до села.
Та десь, напевно не туди звернув.
Те зрозумів, як довгий шлях проїхав.
Замовк мій навігатор, як на лихо.
Тож я на межі
Ліси навколо золотом горіли.
Іноді з неба дощиком кропило.
Я їхав їхав від села і до села.
Та десь, напевно не туди звернув.
Те зрозумів, як довгий шлях проїхав.
Замовк мій навігатор, як на лихо.
Тож я на межі
2026.11.22
13:19
Холод ще повільно відступає,
А тепло приходить, мов король.
Долинають голоси із раю.
Так весна вступає в гідну роль.
Мерехтлива мова небокраю
Прозвучить, як первісний пароль.
Квіти язиками небо молять
А тепло приходить, мов король.
Долинають голоси із раю.
Так весна вступає в гідну роль.
Мерехтлива мова небокраю
Прозвучить, як первісний пароль.
Квіти язиками небо молять
2026.11.22
07:39
Жовтавий вихор знявся із дерев
І закружляв, описуючи кола, -
Так час летить, не знаючи перерв,
І струшує минуле з виднокола.
Несеться в далеч тужний шепіт крон,
В танку сплелися багрянець і просинь, -
Тримає гідно свій старий фасон,
Аби мені сподоб
І закружляв, описуючи кола, -
Так час летить, не знаючи перерв,
І струшує минуле з виднокола.
Несеться в далеч тужний шепіт крон,
В танку сплелися багрянець і просинь, -
Тримає гідно свій старий фасон,
Аби мені сподоб
2026.11.21
22:43
ніхто ні разу не просив
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
2026.11.21
20:31
Гроші прогулявши
Йди де платять і заробляй ше
Гроші це дим
Загрібай готівкою у заначку всі
Ферарі чи кав’яр, зірковий люкс
Можу придбати футбольний клуб
Йди де платять і заробляй ше
Гроші це дим
Загрібай готівкою у заначку всі
Ферарі чи кав’яр, зірковий люкс
Можу придбати футбольний клуб
2026.11.21
18:28
В душі - гіркий відбиток болю втрат.
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
2026.11.21
14:59
ПЗ неба червоно захід хлюпає,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
2026.11.21
13:13
Я лезами тендітних пелюсток
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
2026.11.21
12:33
Гусак містом ходить-бродить*
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
2026.11.21
11:57
Ні промінчика. Ніч смоляна.
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
2026.11.21
11:18
Унаслідок російської атаки на Київ 19 листопада 2026 року вибухова хвиля від падіння уламків пошкодила вікна, рами та окремі елементи фасаду й карнизів Володимирського собору.
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
2026.11.21
07:39
Із Василя Лебедєва-Кумача)
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
2026.11.21
07:20
Німіють, поколюють, просто болять
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
2026.11.20
23:44
Колись, не так давно, в часи не такі уже й давні і навіть не епічні, і не міфічні я написав новелу «Дружина прокурора». Мене тоді звинуватили в упередженості, однобічності, суб’єктивності, надлишковій актуальності (це не література, мовляв), гіперболізова
2026.11.20
22:24
видива осінні
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
2026.11.20
21:23
Догоряє свіча горизонту,
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.11.16
2026.11.12
2026.11.08
2026.10.28
2026.10.27
2026.10.19
2026.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Одна сторінка з життя білоруських партизан
Ліси навколо золотом горіли.
Іноді з неба дощиком кропило.
Я їхав їхав від села і до села.
Та десь, напевно не туди звернув.
Те зрозумів, як довгий шлях проїхав.
Замовк мій навігатор, як на лихо.
Тож я на межі розпачу вже був.
І головне: спитать нема кого.
Пуста дорога і ліси навколо.
Лиш зрідка промайне якеєсь поле.
Я вів «коня залізного» свого
Та на всі боки, звісно роззирався
Аби когось уздріти, розпитать,
Як мені ту дорогу відшукать,
Якою я би до мети дістався.
Аж попереду маячить село.
А справа – монумент понад дорогу.
Якиїсь чоловік побіля нього.
Мабуть, старий, бо сиве вже чоло.
Я зупинив машину, підійшов
Та привітався. А старий отвітив.
В його очах глибокий сум помітив.
Він повернувсь до монумента знов.
Я глянув на табличку, прочитав,
Що тут лежать солдати й партизани,
Які смертельні тут дістали рани
У ті воєнні, ті страшні літа.
- Із ваших тут, напевно хтось лежить? –
Спитав його, розмову щоб почати.
Він повернувся, щоб лишень сказати
(А бачу сльози із очей біжать):
- Ні, в цій могилі звірів поховали.
Я здивувався: - Як то може буть?
Написано ж… - То можете забуть.
Тут звірі, що люд мирний убивали.
Я сторопів: - Про кого саме ви?
Хто убивав? – Так звані партизани.
Історію я знаю непогано,
Тож погляд цей для мене не новий.
Таж то учені. Від людей простих
Такого не очікував почути.
Про шлях спитати довелось забути,
Бо я вже зупинитися не міг.
Хотілося у діда розпитати:
А що він саме на увазі мав?
Чом звірами людей тих називав.
Хотів питання ті йому задати.
Та, видно гнів у ньому аж кипів
І на поверхню виривавсь словами:
- Як хочете, то поділюся з вами, -
Від хвилювання просто прохрипів.-
Насправді – це не пам‘ятник. Під ним
Солдати, які тут не воювали
І партизани. Прізвищ зовсім мало,
Хоча рахунку не злічити тим,
Які знайшли смерть в нашому селі.
Село Дражни, коли вам невідомо.
Колись воно було і моїм домом.
Я знав тут кожен кущик взагалі.
Ще був малим, коли прийшла війна.
Припхали німці та нас не чіпали.
Війська на схід німецькі простували.
Для нас малих тоді то дивина.
Війська пішли, лишили поліцаїв
Із тих, хто їм погодився служить.
Їх в школі поселили нашій жить.
Їх було десь під сотню, пам‘ятаю.
Удале місце вибрали вони.
Та школа ген на пагорбі стояла,
Із неї всі дороги проглядали.
Все під вогнем, звідкіль не поверни.
Ліси ж стояли кілометрах в трьох
Від школи. Тож усе, мов на долоні.
Надійніше щоб було в обороні,
То дзоти збудували. Як горох
Летіли кругом кулі звідтіля,
Тож дарма було, навіть підступатись.
Із німцями не довелось стикатись,
Вони всім керували звіддаля.
А поліцаї, щоби прислужить,
Одразу майже звірствувати стали.
Ветлікаря Шаплику розстріляли.
Взялися підозрілих всіх ловить.
Мій тато у сільпо був голова,
Ще й комуніст. В ліс довелось тікати.
А ті взялись на нього полювати.
Вночі, бува додому прибував,
Харчів узяти, одяг замінить.
Отут вони його перейняли.
Сім’ю всю нашу сонними підняли,
Щоб мали ми можливість поглядіть,
Як будуть вони тата катувать.
Ми майже голі, мама, я, три брата,
Сестричка Катя мусили стояти
Всі на гумні і вироку чекать.
А тата узялися катувать,
Веліли, навіть викопать могилу…
Але не вбили. Чом, не зрозуміло.
Відправили в концтабір помирать.
Так ми без тата і жили тоді
З ненавистю до окупантів клятих,
Чекали «наших», що прийдуть звільняти,
Щоб нашій цій зарадити біді.
Отак два роки цілих проминули.
Сиділи партизани у лісах,
А поліцаї в селах, нам на страх.
Між ними майже сутичок не було.
Та в сорок третім Сталін наказав,
Щоб дарма не сиділи партизани,
А, врешті свою силу показали.
Тож в січні враз загін один напав
На поліцаїв, що сиділи в школі.
Не знаю, хто вже той загін очолив
Та, мабуть клепки в голові не мав.
Попхали в лоб усі на кулемети.
Ті їх усіх одразу й посікли.
Селянам поховати їх дали.
Я добре пам‘ятаю ті моменти,
Як мама гірко плакала, бо ж ми
Тих партизан надією вважали.
Вони ж нас від фашистів «захищали».
Гордились партизанами тими.
Чотирнадцяте квітня… Боже мій.
Його до смерті буду пам‘ятати…
Увечері лягли спокійно спати.
А о четвертій ранку раптом бій.
Нас постріли зненацька розбудили. –
Старий на мить задумавсь, зупинивсь
Та на село зі смутком подививсь.
На ліс поглянув, мов збирав всі сили,
Щоб пережити знову весь той жах.
- Кричала мама, - Горимо! Тікайте!
Що під рукою, чимскоріш хапайте!
Ми вискочили голі. На очах
Палали хати, постріли навкруг
І крики. Ми бігом в город шугнули.
Там у якіїсь бур‘яни пірнули.
Від страху я, здавалося оглух.
А мама повернулася у дім,
Аби хоч якісь речі врятувати.
Уже солома зайнялась на хаті
І клубами здіймався чорний дим.
Я до землі холодної туливсь,
Чекав на маму. Та не поверталась.
Чи, може щось таке із нею сталось?
Підповз я ближче, у траві підвівсь, -
В старого голос раптом задрижав, -
Аж бачу, із десяток партизанів
Багнетами вбивають нашу маму.
«Отримуй, гад фашистський!» - хтось кричав.
Між них були й чоловіки, й жінки.
А я стояв, як вкопаний, дивився.
Очам не вірив – може, помилився!?
А тут ножа хтось вихопив-таки
І мамі раптом горло перетяв…
Тут Катя підхопилась: - Не стріляйте!
Я - комсомолка! Ось білет! Тримайте!
Високий партизан наган підняв,
Прицілився. Я закричав до нього:
- Не убивайте, дядечку, сестру!
Та він не припинив смертельну гру.
Натис гачок. Від пострілу отого
Пальто сестри скривавилося вмить…
Вона нічого більше не сказала,
У мене на руках і помирала.
А той убивця до цих пір стоїть
Перед моїх очей.- старий змахнув
Скупу сльозу, - Я відповзав травою
І бачив: молоду сусідку мою
З дитинкою хтось до вогню штовхнув.
А потім троє разом узяли
Й обох живцем у вогнище жбурнули.
Для них то все, немов забава було.
З братами ми городом поповзли.
Біля дверей палаючою хати,
Де бабця Гриневичиха жила,
Вона лежала, мертва вже була.
Обпалена, в крові… Нам забагато
Видовища того вже тоді стало.
Городами, мов ящірки повзли,
До дядькової хати прибули,
Яка уже на той час догоряла.
Згоріла хата, дядько уцілів.
Отож ми біля нього і зостались.
У землю… у землянку закопались.
У ній він з нами аж до літа жив…
Пізніше ми дізнались: партизани
Прийшли, щоб поліцаїв перебить,
Та по другому здумали зробить
(Ніхто ж тим розбиратися не стане).
Чого на кулі пхати, як вони
Людей поб‘ють, а скажуть – поліцаїв.
Тож вбитих між поліції немає.
Село спалили з тої сторони,
Звідкіль прийшли, а поза «школу» хати
Зостались цілі. Люди теж зостались.
На ранок німці у село примчались
Та кинулися людям помагати.
Кого перев‘язали, а кого
Відправили в лікарню… Так от було.
Живі про те і досі не забули…
А поліцаї, вже й не знать чого,
В сорок четвертім раптом учепились,
Мене схопили й хлопців теж таких.
Відправили в концтабір нас усіх,
В Німеччину. І ми отам трудились,
Поки й американці надійшли
І нас звільнили… Я вернувсь додому.
Дізнався більше правди вже по тому.
«Героям» нагороди роздали
За «вдалу операцію». Загоном
Командував Ізраїль Лапідус –
Він став тоді герой на весь Союз.
А по війні змінив свої погони
На крісло у обкомі. В Мінську жив.
Як мені було уже вісімнадцять,
Я зміг до нього клятого дістаться.
Поглянуть в очі… Він собак спустив.
Отак героєм все життя й прожив.
І партії служив до смерті ревно.
Та совістю не мучився, напевно,
За те, що стільки він невинних вбив.-
Старий замовк. А я уже й забув,
Про що хотів у нього запитати.
Переживав із ним його утрати
І, наче крики передсмертні чув
Невинних жертв, що склали на олтар
Великої отої «перемоги».
І думав поміж того: «Слава Богу,
Що комуняцький скінчився кошмар!»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Одна сторінка з життя білоруських партизан
«...бой прошел очень удачно. Свою задачу выполнили, гарнизон разгромлен полностью, за исключением 5 дзотов, из которых войти не удалось, остальная полиция уничтожена, убитыми и задохнувшимися от дыма насчитывается до 217 сволочей...»
З доповіді командира партизанської
бригади Іванова про розгром поліцаїв у
селі Дражно Стародорожського району
Мінської області
Дорога асфальтована кудись мене вела.
Ліси навколо золотом горіли.
Іноді з неба дощиком кропило.
Я їхав їхав від села і до села.
Та десь, напевно не туди звернув.
Те зрозумів, як довгий шлях проїхав.
Замовк мій навігатор, як на лихо.
Тож я на межі розпачу вже був.
І головне: спитать нема кого.
Пуста дорога і ліси навколо.
Лиш зрідка промайне якеєсь поле.
Я вів «коня залізного» свого
Та на всі боки, звісно роззирався
Аби когось уздріти, розпитать,
Як мені ту дорогу відшукать,
Якою я би до мети дістався.
Аж попереду маячить село.
А справа – монумент понад дорогу.
Якиїсь чоловік побіля нього.
Мабуть, старий, бо сиве вже чоло.
Я зупинив машину, підійшов
Та привітався. А старий отвітив.
В його очах глибокий сум помітив.
Він повернувсь до монумента знов.
Я глянув на табличку, прочитав,
Що тут лежать солдати й партизани,
Які смертельні тут дістали рани
У ті воєнні, ті страшні літа.
- Із ваших тут, напевно хтось лежить? –
Спитав його, розмову щоб почати.
Він повернувся, щоб лишень сказати
(А бачу сльози із очей біжать):
- Ні, в цій могилі звірів поховали.
Я здивувався: - Як то може буть?
Написано ж… - То можете забуть.
Тут звірі, що люд мирний убивали.
Я сторопів: - Про кого саме ви?
Хто убивав? – Так звані партизани.
Історію я знаю непогано,
Тож погляд цей для мене не новий.
Таж то учені. Від людей простих
Такого не очікував почути.
Про шлях спитати довелось забути,
Бо я вже зупинитися не міг.
Хотілося у діда розпитати:
А що він саме на увазі мав?
Чом звірами людей тих називав.
Хотів питання ті йому задати.
Та, видно гнів у ньому аж кипів
І на поверхню виривавсь словами:
- Як хочете, то поділюся з вами, -
Від хвилювання просто прохрипів.-
Насправді – це не пам‘ятник. Під ним
Солдати, які тут не воювали
І партизани. Прізвищ зовсім мало,
Хоча рахунку не злічити тим,
Які знайшли смерть в нашому селі.
Село Дражни, коли вам невідомо.
Колись воно було і моїм домом.
Я знав тут кожен кущик взагалі.
Ще був малим, коли прийшла війна.
Припхали німці та нас не чіпали.
Війська на схід німецькі простували.
Для нас малих тоді то дивина.
Війська пішли, лишили поліцаїв
Із тих, хто їм погодився служить.
Їх в школі поселили нашій жить.
Їх було десь під сотню, пам‘ятаю.
Удале місце вибрали вони.
Та школа ген на пагорбі стояла,
Із неї всі дороги проглядали.
Все під вогнем, звідкіль не поверни.
Ліси ж стояли кілометрах в трьох
Від школи. Тож усе, мов на долоні.
Надійніше щоб було в обороні,
То дзоти збудували. Як горох
Летіли кругом кулі звідтіля,
Тож дарма було, навіть підступатись.
Із німцями не довелось стикатись,
Вони всім керували звіддаля.
А поліцаї, щоби прислужить,
Одразу майже звірствувати стали.
Ветлікаря Шаплику розстріляли.
Взялися підозрілих всіх ловить.
Мій тато у сільпо був голова,
Ще й комуніст. В ліс довелось тікати.
А ті взялись на нього полювати.
Вночі, бува додому прибував,
Харчів узяти, одяг замінить.
Отут вони його перейняли.
Сім’ю всю нашу сонними підняли,
Щоб мали ми можливість поглядіть,
Як будуть вони тата катувать.
Ми майже голі, мама, я, три брата,
Сестричка Катя мусили стояти
Всі на гумні і вироку чекать.
А тата узялися катувать,
Веліли, навіть викопать могилу…
Але не вбили. Чом, не зрозуміло.
Відправили в концтабір помирать.
Так ми без тата і жили тоді
З ненавистю до окупантів клятих,
Чекали «наших», що прийдуть звільняти,
Щоб нашій цій зарадити біді.
Отак два роки цілих проминули.
Сиділи партизани у лісах,
А поліцаї в селах, нам на страх.
Між ними майже сутичок не було.
Та в сорок третім Сталін наказав,
Щоб дарма не сиділи партизани,
А, врешті свою силу показали.
Тож в січні враз загін один напав
На поліцаїв, що сиділи в школі.
Не знаю, хто вже той загін очолив
Та, мабуть клепки в голові не мав.
Попхали в лоб усі на кулемети.
Ті їх усіх одразу й посікли.
Селянам поховати їх дали.
Я добре пам‘ятаю ті моменти,
Як мама гірко плакала, бо ж ми
Тих партизан надією вважали.
Вони ж нас від фашистів «захищали».
Гордились партизанами тими.
Чотирнадцяте квітня… Боже мій.
Його до смерті буду пам‘ятати…
Увечері лягли спокійно спати.
А о четвертій ранку раптом бій.
Нас постріли зненацька розбудили. –
Старий на мить задумавсь, зупинивсь
Та на село зі смутком подививсь.
На ліс поглянув, мов збирав всі сили,
Щоб пережити знову весь той жах.
- Кричала мама, - Горимо! Тікайте!
Що під рукою, чимскоріш хапайте!
Ми вискочили голі. На очах
Палали хати, постріли навкруг
І крики. Ми бігом в город шугнули.
Там у якіїсь бур‘яни пірнули.
Від страху я, здавалося оглух.
А мама повернулася у дім,
Аби хоч якісь речі врятувати.
Уже солома зайнялась на хаті
І клубами здіймався чорний дим.
Я до землі холодної туливсь,
Чекав на маму. Та не поверталась.
Чи, може щось таке із нею сталось?
Підповз я ближче, у траві підвівсь, -
В старого голос раптом задрижав, -
Аж бачу, із десяток партизанів
Багнетами вбивають нашу маму.
«Отримуй, гад фашистський!» - хтось кричав.
Між них були й чоловіки, й жінки.
А я стояв, як вкопаний, дивився.
Очам не вірив – може, помилився!?
А тут ножа хтось вихопив-таки
І мамі раптом горло перетяв…
Тут Катя підхопилась: - Не стріляйте!
Я - комсомолка! Ось білет! Тримайте!
Високий партизан наган підняв,
Прицілився. Я закричав до нього:
- Не убивайте, дядечку, сестру!
Та він не припинив смертельну гру.
Натис гачок. Від пострілу отого
Пальто сестри скривавилося вмить…
Вона нічого більше не сказала,
У мене на руках і помирала.
А той убивця до цих пір стоїть
Перед моїх очей.- старий змахнув
Скупу сльозу, - Я відповзав травою
І бачив: молоду сусідку мою
З дитинкою хтось до вогню штовхнув.
А потім троє разом узяли
Й обох живцем у вогнище жбурнули.
Для них то все, немов забава було.
З братами ми городом поповзли.
Біля дверей палаючою хати,
Де бабця Гриневичиха жила,
Вона лежала, мертва вже була.
Обпалена, в крові… Нам забагато
Видовища того вже тоді стало.
Городами, мов ящірки повзли,
До дядькової хати прибули,
Яка уже на той час догоряла.
Згоріла хата, дядько уцілів.
Отож ми біля нього і зостались.
У землю… у землянку закопались.
У ній він з нами аж до літа жив…
Пізніше ми дізнались: партизани
Прийшли, щоб поліцаїв перебить,
Та по другому здумали зробить
(Ніхто ж тим розбиратися не стане).
Чого на кулі пхати, як вони
Людей поб‘ють, а скажуть – поліцаїв.
Тож вбитих між поліції немає.
Село спалили з тої сторони,
Звідкіль прийшли, а поза «школу» хати
Зостались цілі. Люди теж зостались.
На ранок німці у село примчались
Та кинулися людям помагати.
Кого перев‘язали, а кого
Відправили в лікарню… Так от було.
Живі про те і досі не забули…
А поліцаї, вже й не знать чого,
В сорок четвертім раптом учепились,
Мене схопили й хлопців теж таких.
Відправили в концтабір нас усіх,
В Німеччину. І ми отам трудились,
Поки й американці надійшли
І нас звільнили… Я вернувсь додому.
Дізнався більше правди вже по тому.
«Героям» нагороди роздали
За «вдалу операцію». Загоном
Командував Ізраїль Лапідус –
Він став тоді герой на весь Союз.
А по війні змінив свої погони
На крісло у обкомі. В Мінську жив.
Як мені було уже вісімнадцять,
Я зміг до нього клятого дістаться.
Поглянуть в очі… Він собак спустив.
Отак героєм все життя й прожив.
І партії служив до смерті ревно.
Та совістю не мучився, напевно,
За те, що стільки він невинних вбив.-
Старий замовк. А я уже й забув,
Про що хотів у нього запитати.
Переживав із ним його утрати
І, наче крики передсмертні чув
Невинних жертв, що склали на олтар
Великої отої «перемоги».
І думав поміж того: «Слава Богу,
Що комуняцький скінчився кошмар!»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
