
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2023.02.03
18:53
Більш не дзвоніть, будь ласка, не дзвоніть,
Подумаєш, колись ми цілувались,
Як хміль ударив в голову мені
Вночі на спорожнілому вокзалі.
Не знаю достеменно, що найшло
На мене непідступну і спесиву.
Давно забула, що тоді було —
Чи падав сніг, чи
Подумаєш, колись ми цілувались,
Як хміль ударив в голову мені
Вночі на спорожнілому вокзалі.
Не знаю достеменно, що найшло
На мене непідступну і спесиву.
Давно забула, що тоді було —
Чи падав сніг, чи
2023.02.03
16:00
як приступити до тебе, якщо ти – мій ковчег заповіту?
Святощі сховані в ньому: пахощі і скрижалі.
Певно зотлію з розпачу, якщо станеш марнотою світу...
Очі сумні сховала під клаптем густої вуалі.
...ріки течуть бурхливі, та з витоків непримічени
Святощі сховані в ньому: пахощі і скрижалі.
Певно зотлію з розпачу, якщо станеш марнотою світу...
Очі сумні сховала під клаптем густої вуалі.
...ріки течуть бурхливі, та з витоків непримічени
2023.02.03
14:29
Не потрібна убивча війна в кожен дім влізла, в душу і в хату,
Світ на друзки розбила вона з артилерії чи із гранати.
І складає невинні життя у великі, не братські могили,
Щоби думи про майбуття ми назавжди уже полишили.
Бо хотіли загарбати все: і оз
Світ на друзки розбила вона з артилерії чи із гранати.
І складає невинні життя у великі, не братські могили,
Щоби думи про майбуття ми назавжди уже полишили.
Бо хотіли загарбати все: і оз
2023.02.03
12:37
Хай мир і тиша ці чимдужч-чимдальш,
а з віч і вуст не сходить фальш.
* * *
Живемо від війни і до війни,
і Бога славимо, бо грішні ми.
* * *
Скільки ще мін не зірвалось –
скільки ще жде матерів.
Стільки же часу лишалось –
нам на спокуту гріхів
2023.02.03
05:20
Воно" вбиває по-хвилинно
Мене, похилого в літах
А на чужбині Катерина -
Самотній неба рідний птах…
І ночі довшають в судинах
На зморшки падає їх тінь
Щоби почути - Катерина
В куточках кожних сновидінь…
Мене, похилого в літах
А на чужбині Катерина -
Самотній неба рідний птах…
І ночі довшають в судинах
На зморшки падає їх тінь
Щоби почути - Катерина
В куточках кожних сновидінь…
2023.02.03
04:28
То спекотна пора, то морози
Підганяють мене в укриття, –
Проявляється в повній тривозі
Вічна повість стрімкого життя.
То приємно штовхають у спину,
То впираються в груди вітри, –
Мов прикмети зовуть, а причини
Заважають надалі іти.
Підганяють мене в укриття, –
Проявляється в повній тривозі
Вічна повість стрімкого життя.
То приємно штовхають у спину,
То впираються в груди вітри, –
Мов прикмети зовуть, а причини
Заважають надалі іти.
2023.02.03
01:49
Зима стрічається з весною,
І усміхається блакить!
Яке це щастя — буть з тобою,
І кожен день, і кожну мить!
І кожен раз — душі цвітіння,
І розкривається вона —
Як пелюстки на деревині --
І усміхається блакить!
Яке це щастя — буть з тобою,
І кожен день, і кожну мить!
І кожен раз — душі цвітіння,
І розкривається вона —
Як пелюстки на деревині --
2023.02.03
00:18
Попав у партію Микола,
Як і годиться – по приколу.
Росію натягли на зло
Царі, генсеки і пуйло.
Путіненят – мов кошенят.
Щоб дати лад – потрібен кат.
Як і годиться – по приколу.
Росію натягли на зло
Царі, генсеки і пуйло.
Путіненят – мов кошенят.
Щоб дати лад – потрібен кат.
2023.02.02
21:33
А мені до сонця, а мені до сонця би дотягнутись!
Хай би соки всі, хай би соки мої осушило!
Бо мене тут наскрізь пронизує слово-шило.
А моє? – Моє так і не зворушило.
А мені до серця, а мені до серця би докричатись!
Хай стискає груди, хай збиваєтьс
Хай би соки всі, хай би соки мої осушило!
Бо мене тут наскрізь пронизує слово-шило.
А моє? – Моє так і не зворушило.
А мені до серця, а мені до серця би докричатись!
Хай стискає груди, хай збиваєтьс
2023.02.02
21:07
О, ти була його остання.
Ти з ним жила через кишеню,
а він давав тобі у жменю
грошима все своє кохання,..
бо ти була його остання.
2 вересня 1996 р., Київ
Ти з ним жила через кишеню,
а він давав тобі у жменю
грошима все своє кохання,..
бо ти була його остання.
2 вересня 1996 р., Київ
2023.02.02
17:30
Міріади доріг на землі пролягло.
Вже у космос лаштуються діти.
А мене тільки й тягне, що в рідне село.
Кажуть – так починають старіти...
Боже ж, як тут змаліло все.
Навіть шлях до Дніпра скоротився.
Я прибульцем стою і тамую щем.
Щем гіркий, що під
Вже у космос лаштуються діти.
А мене тільки й тягне, що в рідне село.
Кажуть – так починають старіти...
Боже ж, як тут змаліло все.
Навіть шлях до Дніпра скоротився.
Я прибульцем стою і тамую щем.
Щем гіркий, що під
2023.02.02
17:29
В дитинстві я щороку приїздив
У гості до бабусі. Ціле літо
Я міг на річку і у ліс ходити.
Там зустрічаєш стільки різних див,
Яких у місті марно і шукать.
Бабуся трави кожен рік збирала,
Мене частенько із собою брала.
Тож довелося і мені пізнать,
У гості до бабусі. Ціле літо
Я міг на річку і у ліс ходити.
Там зустрічаєш стільки різних див,
Яких у місті марно і шукать.
Бабуся трави кожен рік збирала,
Мене частенько із собою брала.
Тож довелося і мені пізнать,
2023.02.02
17:16
сніжинки на щоках
зникомі херувими
розгублене в роках
затримане в незримім
дощі їй віділлють
весною серце в римах
він той від кого йдуть
зникомі херувими
розгублене в роках
затримане в незримім
дощі їй віділлють
весною серце в римах
він той від кого йдуть
2023.02.02
17:13
розлито вино
стигне кров не водиця
пошук істини
(Eng.)
the wine is spilled now
cooling down blood isn’t water
searching for the truth
стигне кров не водиця
пошук істини
(Eng.)
the wine is spilled now
cooling down blood isn’t water
searching for the truth
2023.02.02
15:18
А корупційній мафії при владі
пообіцяли пі-юлєй, таки...
животворящий Байден
лічить банду:
команду зе... бойки і єрмаки.
***
А ось і з Ради потекла зеленка,
пообіцяли пі-юлєй, таки...
животворящий Байден
лічить банду:
команду зе... бойки і єрмаки.
***
А ось і з Ради потекла зеленка,
2023.02.02
09:37
Дівчата мене любили завжди. Був гурточок шанувальниць у дитячому садочку, хлопчаки дражнилися, але здалеку, бо чубивися з ними залюбки, розквашував носи, копав лежачих ногами, торсав за вуха. Шибеником був ще тим.
У школі саме дівчата обирали мене ком
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...У школі саме дівчата обирали мене ком
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2023.01.04
2023.01.03
2022.12.08
2022.12.03
2022.09.01
2022.05.01
2022.04.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Олена Осінь (1979) /
Проза
Досконалість
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Досконалість
Ось тут вона і живе. Навіть більше – тільки тут вона і живе. Слово за словом, слово до слова – б’ється її графічно окреслене серце, дихають її довгі буро-зелені нитки ламінарії та спірогіри, болять її води чорноглибинні. Тут вона довершена! Тут вона неперевершена!
Найскладніша фізика – створити вакуум мікросвіту. Їй це вдалося.
На крем’яні досконалі риси художньо лягає макіяж, на ідеально пропорційні вигини тіла бездоганно сідає одяг, виточені рухи, ідеальна у балансі емоцій міміка, кожне слово безпомилкове, витончене, виважене, вирізьблене і забарвлене. Тонка, іронічна, талановита. І блакитна жилка на вилиці… Найвищий рівень мімікрії – не для самозахисту, самозахист – це ж таке природно-земне. – Для відлякування найслабших. Тих, хто злякається надмірної білизни шкіри. Вона запросто могла б щодня ходити і кудлато-заспаною, і в домашніх капцях серед міністерських офісів, мистецьких виставок чи блошиних ринків. Та їй байдуже! Але, розумна, вона вже давно зрозуміла, що найпростіше без зайвих коливань повітря – це застосувати мімікрію, що легко віджене слабких.
Слабкі – це ті, які найбільше потребують енергетичного обміну. Підтримок, порад, любові, ненависті, ревнощів, заздрощів, комплексів… такого собі поживного середовища для людських емоцій, тобто ті, енергетичний рівень яких на сто відсотків залежить від допінгу інших.
Потім будуть сильніші. Не за неї сильніші (сильніших за неї не буває, хіба що байдужіші), – сильніші за слабких. Жінки – зрідка, більшість жінок залишається у тому «поживному середовищі». Частіше будуть сильніші чоловіки, які битимуться мошкарою у перламутрову синь її глибоких очей, які існуватимуть її поезіями, які до крові ранитимуться і ламатимуть кістки об гострі скелі її віршів. Господи, вони навіть плакатимуть… плакатимуть над глибинами її душі…. її навіжено-гострих, її нещадно-безборонних, її бентежно-ошалілих чуттів. І тепер все, що окрім неї і поза нею, то пласке і прісне, і вже все, що було «до» - приземлена банальність. І вже не буде спокою, бо її блакитна жилка на вилиці… на вилиці…, і її блакитна кров… і жилка… не пульсує. Битимуться об камінь, допоки не помітять, що пульсу немає. Там і розіб’ються. Тіла їх розбухнуть, довго гойдатимуться на поверхні, останками чіплятимуться за вимите почорніле коріння поки з роками не перетворяться на мул. Мул, у найродючіший з якого вона, можливо, колись посадить зернятком слова якусь водорослиночку. Шкода…
Ну а вже останні – сильні, мовчатимуть. Не підійдуть. На відстані. Відстані чого? – Мабуть, болю. Пустого коридору болю і найвищого захоплення.
«вже ні болю, ні сну, ні розлуки нема…»
Насправді їй навіть байдуже талановитою її назвуть, чи бездарною. Що їй визнання, що їй статуси і коментарі, реверанси і енергетика.
Вона самодостатня! Вона графічно окреслена і вирізана з листка оцих залежностей і любовей. Її кров блакитного кольору. Її жилка не б’ється. Її світ глибоко-недосяжний. Впадина, яка утворилася під час розлому тектонічних плит, і тільки одна сліпа риба-чудовисько. Сліпа. І чуттєва.
Світ справжній. Так справжній, але такий позаглибинний, позамежний. Вона цього не хотіла. Не прагла. Просто так сталося. Так склалося. Так вирізалося.
Але вона досконала! І тому я теж б’юся грудьми об скелі її віршів, дряпаю коліна, роздираю долоні. Вона магніт, вона принада, вона наркотик. Чому не тікаю? Мабуть тому, що слабка. Бо хочу віддати всю свою червону і гарячу кров для її серця. Можливо задихнуться її поезії, можливо заволає вона від болю, але винирне. І дихатиме, дихатиме поряд із нами – такими недосконалими, такими земними.
Найскладніша фізика – створити вакуум мікросвіту. Їй це вдалося.
На крем’яні досконалі риси художньо лягає макіяж, на ідеально пропорційні вигини тіла бездоганно сідає одяг, виточені рухи, ідеальна у балансі емоцій міміка, кожне слово безпомилкове, витончене, виважене, вирізьблене і забарвлене. Тонка, іронічна, талановита. І блакитна жилка на вилиці… Найвищий рівень мімікрії – не для самозахисту, самозахист – це ж таке природно-земне. – Для відлякування найслабших. Тих, хто злякається надмірної білизни шкіри. Вона запросто могла б щодня ходити і кудлато-заспаною, і в домашніх капцях серед міністерських офісів, мистецьких виставок чи блошиних ринків. Та їй байдуже! Але, розумна, вона вже давно зрозуміла, що найпростіше без зайвих коливань повітря – це застосувати мімікрію, що легко віджене слабких.
Слабкі – це ті, які найбільше потребують енергетичного обміну. Підтримок, порад, любові, ненависті, ревнощів, заздрощів, комплексів… такого собі поживного середовища для людських емоцій, тобто ті, енергетичний рівень яких на сто відсотків залежить від допінгу інших.
Потім будуть сильніші. Не за неї сильніші (сильніших за неї не буває, хіба що байдужіші), – сильніші за слабких. Жінки – зрідка, більшість жінок залишається у тому «поживному середовищі». Частіше будуть сильніші чоловіки, які битимуться мошкарою у перламутрову синь її глибоких очей, які існуватимуть її поезіями, які до крові ранитимуться і ламатимуть кістки об гострі скелі її віршів. Господи, вони навіть плакатимуть… плакатимуть над глибинами її душі…. її навіжено-гострих, її нещадно-безборонних, її бентежно-ошалілих чуттів. І тепер все, що окрім неї і поза нею, то пласке і прісне, і вже все, що було «до» - приземлена банальність. І вже не буде спокою, бо її блакитна жилка на вилиці… на вилиці…, і її блакитна кров… і жилка… не пульсує. Битимуться об камінь, допоки не помітять, що пульсу немає. Там і розіб’ються. Тіла їх розбухнуть, довго гойдатимуться на поверхні, останками чіплятимуться за вимите почорніле коріння поки з роками не перетворяться на мул. Мул, у найродючіший з якого вона, можливо, колись посадить зернятком слова якусь водорослиночку. Шкода…
Ну а вже останні – сильні, мовчатимуть. Не підійдуть. На відстані. Відстані чого? – Мабуть, болю. Пустого коридору болю і найвищого захоплення.
«вже ні болю, ні сну, ні розлуки нема…»
Насправді їй навіть байдуже талановитою її назвуть, чи бездарною. Що їй визнання, що їй статуси і коментарі, реверанси і енергетика.
Вона самодостатня! Вона графічно окреслена і вирізана з листка оцих залежностей і любовей. Її кров блакитного кольору. Її жилка не б’ється. Її світ глибоко-недосяжний. Впадина, яка утворилася під час розлому тектонічних плит, і тільки одна сліпа риба-чудовисько. Сліпа. І чуттєва.
Світ справжній. Так справжній, але такий позаглибинний, позамежний. Вона цього не хотіла. Не прагла. Просто так сталося. Так склалося. Так вирізалося.
Але вона досконала! І тому я теж б’юся грудьми об скелі її віршів, дряпаю коліна, роздираю долоні. Вона магніт, вона принада, вона наркотик. Чому не тікаю? Мабуть тому, що слабка. Бо хочу віддати всю свою червону і гарячу кров для її серця. Можливо задихнуться її поезії, можливо заволає вона від болю, але винирне. І дихатиме, дихатиме поряд із нами – такими недосконалими, такими земними.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію