
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.01
23:57
Розхожими були Патерики
Про кельників німих і бісогонів –
Тоді миряни різні залюбки
Рівнялись показово на канони.
Опісля настає період хронік:
Походи, розкоші, повстання мас,
Прославлені в суспільній обороні –
Про кельників німих і бісогонів –
Тоді миряни різні залюбки
Рівнялись показово на канони.
Опісля настає період хронік:
Походи, розкоші, повстання мас,
Прославлені в суспільній обороні –
2025.07.01
22:02
На екватор вмощені небесний
Зір липневих квітнуть едельвейси.
Космосу похитує їх вітер.
Там десь паленіє Бетельгейзе.
В Оріоні - зоряна імпреза!
Наднова народжується світу!
Багрянисто зірка догорає,
Зір липневих квітнуть едельвейси.
Космосу похитує їх вітер.
Там десь паленіє Бетельгейзе.
В Оріоні - зоряна імпреза!
Наднова народжується світу!
Багрянисто зірка догорає,
2025.07.01
21:47
Багато людей думають:
куди зник поет?
Куди він дівся
із літературного поля?
Його немає в соцмережах,
у "Фейсбуці", " Телеграмі",
його телефон
не відповідає.
куди зник поет?
Куди він дівся
із літературного поля?
Його немає в соцмережах,
у "Фейсбуці", " Телеграмі",
його телефон
не відповідає.
2025.07.01
21:21
Якщо ти хочеш проковтнути це - вперед.
Я краще все перетворю на сміх і попіл.
Забуду ключ від усіх своїх дверей.
Розмножу гнів неприйняття на сотні копій.
Закриюся від натовпу плащем.
Пройду як ніж через вершкове масло.
Залишуся заручни
Я краще все перетворю на сміх і попіл.
Забуду ключ від усіх своїх дверей.
Розмножу гнів неприйняття на сотні копій.
Закриюся від натовпу плащем.
Пройду як ніж через вершкове масло.
Залишуся заручни
2025.07.01
13:52
Хоч було вже пізно,
В крайню хату до ворожки
Якось Чорт заскочив:
«Розкажи, люба небого,
Тільки правду щиру,
Що говорять тут про Бога
І про мене, звісно?
Прокляли, мабуть, обох
В крайню хату до ворожки
Якось Чорт заскочив:
«Розкажи, люба небого,
Тільки правду щиру,
Що говорять тут про Бога
І про мене, звісно?
Прокляли, мабуть, обох
2025.07.01
12:27
Далеч безкрая синіє, як море,
Мліючи тихо в принаднім теплі, –
Жайвір щебече здіймаючись вгору
І замовкає, торкнувшись землі.
Змірюю поглядом світле безмежжя,
Хоч не збираюся в інші краї, –
Подуви вітру привітно бентежать
Ними ж оголені груди мої
Мліючи тихо в принаднім теплі, –
Жайвір щебече здіймаючись вгору
І замовкає, торкнувшись землі.
Змірюю поглядом світле безмежжя,
Хоч не збираюся в інші краї, –
Подуви вітру привітно бентежать
Ними ж оголені груди мої
2025.07.01
10:14
Густішає, солодшає повітря,
немов саме говорить літо,
пахуча розквітає липа.
- Це дерево душі, - шепоче вітер.
Цілюща магія, любов і ніжність,
бо до землі торкнулась Лада,
і все в цім дереві до ладу:
деревина легка і цвіту цінність.
немов саме говорить літо,
пахуча розквітає липа.
- Це дерево душі, - шепоче вітер.
Цілюща магія, любов і ніжність,
бо до землі торкнулась Лада,
і все в цім дереві до ладу:
деревина легка і цвіту цінність.
2025.07.01
09:09
Заявишся опівночі і мовиш ‘Ніч не видно’
Бо через тебе я засліп, і я боюся світла
Кажу тобі, що я сліпий, а ти показуєш мені
Браслети, що я оплатив давно
Назовні усміхаюсь, але на серці холод
Хоч кажеш, ти є поруч, я знаю щось не то
Бо через тебе я засліп, і я боюся світла
Кажу тобі, що я сліпий, а ти показуєш мені
Браслети, що я оплатив давно
Назовні усміхаюсь, але на серці холод
Хоч кажеш, ти є поруч, я знаю щось не то
2025.07.01
08:05
Двічі не ввйдеш в рай,
у вертоград* розкішний,
бо не тобі в розмай
кров'ю писала вірші.
Небо і два крила –
в сонячному катрені,
ДНК уплела
в райдужні гобелени.
у вертоград* розкішний,
бо не тобі в розмай
кров'ю писала вірші.
Небо і два крила –
в сонячному катрені,
ДНК уплела
в райдужні гобелени.
2025.06.30
21:47
Аритмія в думках, аритмія у вірші.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.
Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.
У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.
Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.
У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.
2025.06.30
10:42
Смакую червня спілий день останній
раюючи, бо завтра утече,
а з абрикос медових спозарання
гарячий липень пироги спече.
Посушить стиглі яблука і груші
на бурштиново-запашний узвар,
задухмяніє пелюстками ружі
раюючи, бо завтра утече,
а з абрикос медових спозарання
гарячий липень пироги спече.
Посушить стиглі яблука і груші
на бурштиново-запашний узвар,
задухмяніє пелюстками ружі
2025.06.30
09:12
Частина друга
Жовч і кров
1930 рік
Потяг Львів-Підгайці на кінцеву станцію прибув із запізненням. Пасажир у білому костюмі та капелюсі упродовж усієї мандрівки звертав увагу на підрозділи польських військових, які й затримували рух потягу, сідаючи в
2025.06.30
08:21
На подвір'ї, біля хати,
в кропиві та бузині
дозрівають пелехаті
чорнобривці запашні.
На порозі чорний вужик
примостився спочивать.
Квітнуть мальви, маки, ружі —
в кропиві та бузині
дозрівають пелехаті
чорнобривці запашні.
На порозі чорний вужик
примостився спочивать.
Квітнуть мальви, маки, ружі —
2025.06.30
05:48
Закохані до згуби
Лише в своїх дружин, –
Дбайливі однолюби
Додому йдуть з гостин.
Хоч ген затишна гавань,
А тут – низенький тин, –
Наліво, чи направо,
Не зверне ні один.
Лише в своїх дружин, –
Дбайливі однолюби
Додому йдуть з гостин.
Хоч ген затишна гавань,
А тут – низенький тин, –
Наліво, чи направо,
Не зверне ні один.
2025.06.29
23:49
Банальна думка – як воно
Зріднилось з путіним лайно.
І як воно – смердючі дні
Вовтузитися у лайні.
Відомі істини прості –
З лайном поріднені глисти.
І путін теж – огидний глист,
Зріднилось з путіним лайно.
І як воно – смердючі дні
Вовтузитися у лайні.
Відомі істини прості –
З лайном поріднені глисти.
І путін теж – огидний глист,
2025.06.29
23:25
Мій мозок розчленився на клітини,
у кожній - ти ... в нейронах і аксонах
той погляд ще невинної дитини,
та пристрасть у найпотаємних зонах.
Мов не живу без цього всі ці ночі,
розірваних думок збираю зграю,
і розумію, що напевно хочу
тебе і жити,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...у кожній - ти ... в нейронах і аксонах
той погляд ще невинної дитини,
та пристрасть у найпотаємних зонах.
Мов не живу без цього всі ці ночі,
розірваних думок збираю зграю,
і розумію, що напевно хочу
тебе і жити,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Олена Осінь (1979) /
Проза
Досконалість
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Досконалість
Ось тут вона і живе. Навіть більше – тільки тут вона і живе. Слово за словом, слово до слова – б’ється її графічно окреслене серце, дихають її довгі буро-зелені нитки ламінарії та спірогіри, болять її води чорноглибинні. Тут вона довершена! Тут вона неперевершена!
Найскладніша фізика – створити вакуум мікросвіту. Їй це вдалося.
На крем’яні досконалі риси художньо лягає макіяж, на ідеально пропорційні вигини тіла бездоганно сідає одяг, виточені рухи, ідеальна у балансі емоцій міміка, кожне слово безпомилкове, витончене, виважене, вирізьблене і забарвлене. Тонка, іронічна, талановита. І блакитна жилка на вилиці… Найвищий рівень мімікрії – не для самозахисту, самозахист – це ж таке природно-земне. – Для відлякування найслабших. Тих, хто злякається надмірної білизни шкіри. Вона запросто могла б щодня ходити і кудлато-заспаною, і в домашніх капцях серед міністерських офісів, мистецьких виставок чи блошиних ринків. Та їй байдуже! Але, розумна, вона вже давно зрозуміла, що найпростіше без зайвих коливань повітря – це застосувати мімікрію, що легко віджене слабких.
Слабкі – це ті, які найбільше потребують енергетичного обміну. Підтримок, порад, любові, ненависті, ревнощів, заздрощів, комплексів… такого собі поживного середовища для людських емоцій, тобто ті, енергетичний рівень яких на сто відсотків залежить від допінгу інших.
Потім будуть сильніші. Не за неї сильніші (сильніших за неї не буває, хіба що байдужіші), – сильніші за слабких. Жінки – зрідка, більшість жінок залишається у тому «поживному середовищі». Частіше будуть сильніші чоловіки, які битимуться мошкарою у перламутрову синь її глибоких очей, які існуватимуть її поезіями, які до крові ранитимуться і ламатимуть кістки об гострі скелі її віршів. Господи, вони навіть плакатимуть… плакатимуть над глибинами її душі…. її навіжено-гострих, її нещадно-безборонних, її бентежно-ошалілих чуттів. І тепер все, що окрім неї і поза нею, то пласке і прісне, і вже все, що було «до» - приземлена банальність. І вже не буде спокою, бо її блакитна жилка на вилиці… на вилиці…, і її блакитна кров… і жилка… не пульсує. Битимуться об камінь, допоки не помітять, що пульсу немає. Там і розіб’ються. Тіла їх розбухнуть, довго гойдатимуться на поверхні, останками чіплятимуться за вимите почорніле коріння поки з роками не перетворяться на мул. Мул, у найродючіший з якого вона, можливо, колись посадить зернятком слова якусь водорослиночку. Шкода…
Ну а вже останні – сильні, мовчатимуть. Не підійдуть. На відстані. Відстані чого? – Мабуть, болю. Пустого коридору болю і найвищого захоплення.
«вже ні болю, ні сну, ні розлуки нема…»
Насправді їй навіть байдуже талановитою її назвуть, чи бездарною. Що їй визнання, що їй статуси і коментарі, реверанси і енергетика.
Вона самодостатня! Вона графічно окреслена і вирізана з листка оцих залежностей і любовей. Її кров блакитного кольору. Її жилка не б’ється. Її світ глибоко-недосяжний. Впадина, яка утворилася під час розлому тектонічних плит, і тільки одна сліпа риба-чудовисько. Сліпа. І чуттєва.
Світ справжній. Так справжній, але такий позаглибинний, позамежний. Вона цього не хотіла. Не прагла. Просто так сталося. Так склалося. Так вирізалося.
Але вона досконала! І тому я теж б’юся грудьми об скелі її віршів, дряпаю коліна, роздираю долоні. Вона магніт, вона принада, вона наркотик. Чому не тікаю? Мабуть тому, що слабка. Бо хочу віддати всю свою червону і гарячу кров для її серця. Можливо задихнуться її поезії, можливо заволає вона від болю, але винирне. І дихатиме, дихатиме поряд із нами – такими недосконалими, такими земними.
Найскладніша фізика – створити вакуум мікросвіту. Їй це вдалося.
На крем’яні досконалі риси художньо лягає макіяж, на ідеально пропорційні вигини тіла бездоганно сідає одяг, виточені рухи, ідеальна у балансі емоцій міміка, кожне слово безпомилкове, витончене, виважене, вирізьблене і забарвлене. Тонка, іронічна, талановита. І блакитна жилка на вилиці… Найвищий рівень мімікрії – не для самозахисту, самозахист – це ж таке природно-земне. – Для відлякування найслабших. Тих, хто злякається надмірної білизни шкіри. Вона запросто могла б щодня ходити і кудлато-заспаною, і в домашніх капцях серед міністерських офісів, мистецьких виставок чи блошиних ринків. Та їй байдуже! Але, розумна, вона вже давно зрозуміла, що найпростіше без зайвих коливань повітря – це застосувати мімікрію, що легко віджене слабких.
Слабкі – це ті, які найбільше потребують енергетичного обміну. Підтримок, порад, любові, ненависті, ревнощів, заздрощів, комплексів… такого собі поживного середовища для людських емоцій, тобто ті, енергетичний рівень яких на сто відсотків залежить від допінгу інших.
Потім будуть сильніші. Не за неї сильніші (сильніших за неї не буває, хіба що байдужіші), – сильніші за слабких. Жінки – зрідка, більшість жінок залишається у тому «поживному середовищі». Частіше будуть сильніші чоловіки, які битимуться мошкарою у перламутрову синь її глибоких очей, які існуватимуть її поезіями, які до крові ранитимуться і ламатимуть кістки об гострі скелі її віршів. Господи, вони навіть плакатимуть… плакатимуть над глибинами її душі…. її навіжено-гострих, її нещадно-безборонних, її бентежно-ошалілих чуттів. І тепер все, що окрім неї і поза нею, то пласке і прісне, і вже все, що було «до» - приземлена банальність. І вже не буде спокою, бо її блакитна жилка на вилиці… на вилиці…, і її блакитна кров… і жилка… не пульсує. Битимуться об камінь, допоки не помітять, що пульсу немає. Там і розіб’ються. Тіла їх розбухнуть, довго гойдатимуться на поверхні, останками чіплятимуться за вимите почорніле коріння поки з роками не перетворяться на мул. Мул, у найродючіший з якого вона, можливо, колись посадить зернятком слова якусь водорослиночку. Шкода…
Ну а вже останні – сильні, мовчатимуть. Не підійдуть. На відстані. Відстані чого? – Мабуть, болю. Пустого коридору болю і найвищого захоплення.
«вже ні болю, ні сну, ні розлуки нема…»
Насправді їй навіть байдуже талановитою її назвуть, чи бездарною. Що їй визнання, що їй статуси і коментарі, реверанси і енергетика.
Вона самодостатня! Вона графічно окреслена і вирізана з листка оцих залежностей і любовей. Її кров блакитного кольору. Її жилка не б’ється. Її світ глибоко-недосяжний. Впадина, яка утворилася під час розлому тектонічних плит, і тільки одна сліпа риба-чудовисько. Сліпа. І чуттєва.
Світ справжній. Так справжній, але такий позаглибинний, позамежний. Вона цього не хотіла. Не прагла. Просто так сталося. Так склалося. Так вирізалося.
Але вона досконала! І тому я теж б’юся грудьми об скелі її віршів, дряпаю коліна, роздираю долоні. Вона магніт, вона принада, вона наркотик. Чому не тікаю? Мабуть тому, що слабка. Бо хочу віддати всю свою червону і гарячу кров для її серця. Можливо задихнуться її поезії, можливо заволає вона від болю, але винирне. І дихатиме, дихатиме поряд із нами – такими недосконалими, такими земними.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію