
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.08.29
22:36
Є краса квітки,
а є мудрість каменя.
Вона незмінна,
вона тверда, як вічність.
Скільки слів мудрість каменя
містить у собі,
а скільки мовчання!
Скільки крику,
а є мудрість каменя.
Вона незмінна,
вона тверда, як вічність.
Скільки слів мудрість каменя
містить у собі,
а скільки мовчання!
Скільки крику,
2025.08.29
17:35
Дід Василь перебирав важкі стиглі качани кукурудзи, які перед тим щойно позривав на полі, здирав з них зелену листяну шкіру, обтинав жовті бороди і сортував на три великих полив’яних миски:
- То для онучків, то на продаж, а то для хрума.
Кукурудзу нин
2025.08.29
05:46
Прогриміли вибухи і зразу
Здійнялись пожежі навкруги, –
І дими ядуче-чорномазі
Огорнули щільно береги.
Темна мла забарвлювала місто
Пройняте плачами, від яких
Струменіли тихо тужні вісті
По дорогах давніх і нових.
Здійнялись пожежі навкруги, –
І дими ядуче-чорномазі
Огорнули щільно береги.
Темна мла забарвлювала місто
Пройняте плачами, від яких
Струменіли тихо тужні вісті
По дорогах давніх і нових.
2025.08.28
22:01
Крізь хмару тютюнового диму
не можна побачити істину,
а лише диявола.
Сон розуму породжує чудовиськ.
Літери стають
так само розпливчатими,
як дим. Крізь смог безумства
не можна побачити
не можна побачити істину,
а лише диявола.
Сон розуму породжує чудовиськ.
Літери стають
так само розпливчатими,
як дим. Крізь смог безумства
не можна побачити
2025.08.28
21:43
Із Бориса Заходера
– Скажіть, а хто пошкодив сир,
нарив у ньому стільки дір?
«Без жодних сумнівів, не я!» –
квапливо рохнула Свиня.
«Це загадка! – ґеґекнув Гусь,
– Скажіть, а хто пошкодив сир,
нарив у ньому стільки дір?
«Без жодних сумнівів, не я!» –
квапливо рохнула Свиня.
«Це загадка! – ґеґекнув Гусь,
2025.08.28
19:27
Цар москальський скликав кодло все на раду.
Пика скривлена, немов життю не радий.
Вся зібралася на раду ту «еліта».
Скоса зиркають, немовби пси побиті.
Забагато розвелося «горлопанів»,
Що говорять й по тверезому, й по п‘яні,
Що зажерлась влада та на
Пика скривлена, немов життю не радий.
Вся зібралася на раду ту «еліта».
Скоса зиркають, немовби пси побиті.
Забагато розвелося «горлопанів»,
Що говорять й по тверезому, й по п‘яні,
Що зажерлась влада та на
2025.08.28
06:17
Вишгород високий, Вишгород горбатий,
Вишгород яристий і зелений вкрай, –
У віках не зникнув та красу не втратив,
Попри грабування під гарматний грай.
Вишгород прадавній берегом похилим
До Дніпра приникнув, а не в бран попав,
Бо з ріки святої набува
Вишгород яристий і зелений вкрай, –
У віках не зникнув та красу не втратив,
Попри грабування під гарматний грай.
Вишгород прадавній берегом похилим
До Дніпра приникнув, а не в бран попав,
Бо з ріки святої набува
2025.08.28
00:54
Не люби, не люби, не люби --
Темна смуга лягає між нами.
Як вселенська печаль - тінь журби,
Наче тріщина між берегами.
Розверзається прірвою лих,
Твої руки з моїх вириває,
Пекла лютого видих і вдих -
Темна смуга лягає між нами.
Як вселенська печаль - тінь журби,
Наче тріщина між берегами.
Розверзається прірвою лих,
Твої руки з моїх вириває,
Пекла лютого видих і вдих -
2025.08.27
21:20
Голоси із покинутого будинку,
голоси із далеких епох,
дитячий щебет.
Як воскресити голоси
із магми часу?
Вони доносяться, ледь живі,
ледве відчутні,
майже нерозбірливі.
голоси із далеких епох,
дитячий щебет.
Як воскресити голоси
із магми часу?
Вони доносяться, ледь живі,
ледве відчутні,
майже нерозбірливі.
2025.08.27
17:23
Мені якусь пораду мудру дай! –
Знайомій жіночка жаліється. –
Не знаю, чи дурниця, чи біда,
Бо щось із чоловіком діється.
Гіпноз йому чи лікаря б мені.
Не знаю, що з ним врешті коїться.
Раніше часто говорив у сні,
Тепер лиш хитро посміхається.
Знайомій жіночка жаліється. –
Не знаю, чи дурниця, чи біда,
Бо щось із чоловіком діється.
Гіпноз йому чи лікаря б мені.
Не знаю, що з ним врешті коїться.
Раніше часто говорив у сні,
Тепер лиш хитро посміхається.
2025.08.27
12:42
Повітря пряне...Чорнобривці
голівки не схиляють дружно.
Плісе жоржин у росах дивне,
але свою тримає пружність.
Засмагле дотліває літо.
Сачком лови, хіба впіймаєш?
Час спокою, і час марніти.
голівки не схиляють дружно.
Плісе жоржин у росах дивне,
але свою тримає пружність.
Засмагле дотліває літо.
Сачком лови, хіба впіймаєш?
Час спокою, і час марніти.
2025.08.27
11:40
Коли мрійливо сню тобою,
Чи наяву наткнусь впритул,
То серце сплескує прибоєм,
А почуттів зростає гул.
Думки про тебе зразу будять
У серці ніжні почуття, -
І радість пнеться звідусюди,
І щастям повниться життя.
Чи наяву наткнусь впритул,
То серце сплескує прибоєм,
А почуттів зростає гул.
Думки про тебе зразу будять
У серці ніжні почуття, -
І радість пнеться звідусюди,
І щастям повниться життя.
2025.08.27
09:15
Заплющую очі та, аж важко повірити,
навіть у горлі наростає ком,
бачу: рудий весь із очима сірими -
Франко…
-Пане Іване, як ви там на небесех?
Чи бачите на годиннику лютий час?
-Вболіваю, рідні мої, всім серцем
навіть у горлі наростає ком,
бачу: рудий весь із очима сірими -
Франко…
-Пане Іване, як ви там на небесех?
Чи бачите на годиннику лютий час?
-Вболіваю, рідні мої, всім серцем
2025.08.26
21:33
Ти - груднева, ти - холодна зима,
укриваєш мене снігом,
ніби поцілунками.
На твою честь я п'ю
снігове шампанське
і п'янію від крижаного холоду.
У зимовому полоні -
ніби в царстві задзеркалля,
укриваєш мене снігом,
ніби поцілунками.
На твою честь я п'ю
снігове шампанське
і п'янію від крижаного холоду.
У зимовому полоні -
ніби в царстві задзеркалля,
2025.08.26
11:52
Дзуміє тиша. В класі нічичирк.
Дитячі лики сірі від тривоги.
Схиляється над ними божий лик
Й шепоче: - Малеч! Буде перемога.
Із ирію повернуться татки
І спокоєм огорнуть ваші душі.
Я дам їм мир з Господньої руки,
Дитячі лики сірі від тривоги.
Схиляється над ними божий лик
Й шепоче: - Малеч! Буде перемога.
Із ирію повернуться татки
І спокоєм огорнуть ваші душі.
Я дам їм мир з Господньої руки,
2025.08.26
05:38
Великий гріх читати мало,
Або до рук не брати книг,
Які століттями навчали
Життю щасливому усіх.
Великий гріх втрачати віру
У слово Боже і в слова,
Які дарує ніжна Ліра
Отим, що творять з них дива.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Або до рук не брати книг,
Які століттями навчали
Життю щасливому усіх.
Великий гріх втрачати віру
У слово Боже і в слова,
Які дарує ніжна Ліра
Отим, що творять з них дива.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2024.08.04
2023.12.07
2023.02.18
2022.12.19
2022.11.19
2022.05.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Михайло Карасьов (1949) /
Поеми
Кощій Безсмертний.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Кощій Безсмертний.
Глава 1.
Якось раз у темнім лісі
Дивні чутки пронеслися,
Від яких аж затрусився
Переляканий Кощій.
Раптом всі заговорили:
Йде піднять його на вила
Богатир страшної сили
І досвідчений колій.
Чи були чутки правдиві
Про небачене це диво,
А чи хто напився пива,
Та й зварганив,що не тре,
Бо ще інші кажуть - хлопець
Булаву з собою носить,
Нею голови, мов, зносить,
І на порох потім тре.
Де причина ції злості,
Щоб трощить Кощію кості,
Розпитать в страшного гостя
Не вдавалося ніяк.
То ж у лісі порішили:
Богатир страшної сили,
Булава в нього чи вила,
Просто вбивця-маніяк.
Та Кощій, хоч і злякався,
А коли ім’я спитався,
Про причину догадався,
І мотиви зрозумів.
Ні, причина була, звісно,
Не Іванів норов злісний,
І не те, що в лісі тісно
Аж для двох богатирів.
Звать було сію причину
Розпрекрасна Василина.
Років три як за дружину
Цей Кощій її узяв.
Бачте, звабився красою,
Личком гарним та косою,
Піснею ще голосною -
Словом, сильно покохав.
А вона його не дуже.
То говорить, що недужа,
То бурчить, то сліз калюжа -
Він усе, як віл, терпів.
Місяць так минув медовий
І, душевно нездоровий,
Наречений чорнобровий
В одну мить немов здурів.
Закричав, уставши рано:
- Ах ти, жінко препогана!
В мене вже на серці рана
Від сімейного життя!
То ж тебе за всі бурчання,
За всі сварки й дорікання
Ще сьогодні - й без вагання -
Перевтілю в жабу я.
Ох, прийшла лиха година!
Розпрекрасна Василина
По велінню мужа рине
У боліт трясовину!
В воду гляне - лихо, нене!
Вся в прищах і вся зелена,
Квакає, мов навіжена,
Горбом горблячи спину.
Рік так мусить змарнувати.
Лиш вночі, як спать лягати,
Шкіру ту могла скидати,
Та хіба то втіха їй?
А було ж лице як ружа!
Що робити? Плаче дуже
І кляне на чім світ мужа
Вже без будь-яких надій.
Час іде. Нещасна плаче.
День для неї ніч неначе.
По болоту, знай, все скаче,
А болото ж не диван.
А у цей час за рікою
В царських сяючих покоях,
Теж охоплений журбою,
Жив царевий син Іван.
Жити звик він у достатку -
Як-не-як, царем був татко,
От і виросло дитятко
Геть не знаючи життя.
І товстий був, і ледачий,
Розум зовсім ще дитячий,
Що й зробить хотів - одначе
Не доводив до путя.
А того Іван журився,
Що до цих пір не женився.
От він духом укріпився
І до батька проказав:
- Вже мені набридло, тату,
Одному бродить в палатах,
Жінку хочу поруч мати,
Ти б сватів кудись заслав.
Цар і рад, але за сина
Жодна стояща дівчина
Не хотіла йти в дружини,
Нащо горе їм таке?
І тоді взяв батько лука,
Та, вложивши сину в руки,
Розігнав у небі круків
Й слово вимовив палке:
- Ти візьми цей лук, синочку,
Та уранці стань в садочку,
І стрільни в чиюсь там дочку,
Й безпремінно в око бий.
Не прийми це за образу,
Та якби ти не промазав,
То, сліпа, вона відразу
Згоду дасть, синочку мій.
Та не так усе те сталось,
Як у мріях їм ввижалось.
Несподівано підкралась
До царевича біда.
Що того, здавалось, діла?
Тільки у руках невмілих
Вбік стріла та полетіла
Геть за села й города.
Залетіла аж в болото
Й Василині коло рота
На її прокляття соте
Впала кована стріла.
Ну, а де стріла та впала -
Однозначно означало:
То сімейних уз начало.
От такі-то, брат, діла.
З тим прийшлося примириться
І цареві і цариці.
Далі - свадьба, як годиться,
І жонатий неборак.
З нього двір увесь сміявся,
Як він жабу сперш боявся,
А тоді взяв закохався,
Ще й не просто собі так.
Я секрета не порушу,
Але вам сказати мушу -
Він побачив в жабі душу,
І за душу полюбив.
А на тіло як поглянув,
(У шпаринку, гад, підглянув!)
То, мов віск в печі, розтанув
І, як завше, учудив.
Ось зав′язка ції драми:
Не приходячи до тями,
Йван-царевич в хаті прямо
З жінки шкуру жаби здер,
І у піч її укинув!
Та згоріла за хвилину.
Заридала Василина,
Бо розлука жде тепер!
Ох ти, доле нещаслива!
- Почекав би, - каже діва, -
Ще три дні - дождався б дива,
Я б навік була твоя.
А тепер Кощій, конешно,
Забере мене, сердешну,
І в неволі безконечно
Пропадати буду я.
Так і сталося. Муж бувший,
Про такі діла почувши,
Вирішив, усе забувши,
Василину взять назад,
Мов, згодиться ще самому!
І, уже по всьому тому,
Як забрав її додому,
Був, скажу вам, дуже рад.
Що робить тепер Івану?
Йде шукати Богом дану
Жінку ту, котру неждано
Сам для себе покохав.
В руки лук узяв та стріли,
Щоб враги не перестріли,
Й навпростець подався сміло,
А куди - і сам не знав.
Якось раз у темнім лісі
Дивні чутки пронеслися,
Від яких аж затрусився
Переляканий Кощій.
Раптом всі заговорили:
Йде піднять його на вила
Богатир страшної сили
І досвідчений колій.
Чи були чутки правдиві
Про небачене це диво,
А чи хто напився пива,
Та й зварганив,що не тре,
Бо ще інші кажуть - хлопець
Булаву з собою носить,
Нею голови, мов, зносить,
І на порох потім тре.
Де причина ції злості,
Щоб трощить Кощію кості,
Розпитать в страшного гостя
Не вдавалося ніяк.
То ж у лісі порішили:
Богатир страшної сили,
Булава в нього чи вила,
Просто вбивця-маніяк.
Та Кощій, хоч і злякався,
А коли ім’я спитався,
Про причину догадався,
І мотиви зрозумів.
Ні, причина була, звісно,
Не Іванів норов злісний,
І не те, що в лісі тісно
Аж для двох богатирів.
Звать було сію причину
Розпрекрасна Василина.
Років три як за дружину
Цей Кощій її узяв.
Бачте, звабився красою,
Личком гарним та косою,
Піснею ще голосною -
Словом, сильно покохав.
А вона його не дуже.
То говорить, що недужа,
То бурчить, то сліз калюжа -
Він усе, як віл, терпів.
Місяць так минув медовий
І, душевно нездоровий,
Наречений чорнобровий
В одну мить немов здурів.
Закричав, уставши рано:
- Ах ти, жінко препогана!
В мене вже на серці рана
Від сімейного життя!
То ж тебе за всі бурчання,
За всі сварки й дорікання
Ще сьогодні - й без вагання -
Перевтілю в жабу я.
Ох, прийшла лиха година!
Розпрекрасна Василина
По велінню мужа рине
У боліт трясовину!
В воду гляне - лихо, нене!
Вся в прищах і вся зелена,
Квакає, мов навіжена,
Горбом горблячи спину.
Рік так мусить змарнувати.
Лиш вночі, як спать лягати,
Шкіру ту могла скидати,
Та хіба то втіха їй?
А було ж лице як ружа!
Що робити? Плаче дуже
І кляне на чім світ мужа
Вже без будь-яких надій.
Час іде. Нещасна плаче.
День для неї ніч неначе.
По болоту, знай, все скаче,
А болото ж не диван.
А у цей час за рікою
В царських сяючих покоях,
Теж охоплений журбою,
Жив царевий син Іван.
Жити звик він у достатку -
Як-не-як, царем був татко,
От і виросло дитятко
Геть не знаючи життя.
І товстий був, і ледачий,
Розум зовсім ще дитячий,
Що й зробить хотів - одначе
Не доводив до путя.
А того Іван журився,
Що до цих пір не женився.
От він духом укріпився
І до батька проказав:
- Вже мені набридло, тату,
Одному бродить в палатах,
Жінку хочу поруч мати,
Ти б сватів кудись заслав.
Цар і рад, але за сина
Жодна стояща дівчина
Не хотіла йти в дружини,
Нащо горе їм таке?
І тоді взяв батько лука,
Та, вложивши сину в руки,
Розігнав у небі круків
Й слово вимовив палке:
- Ти візьми цей лук, синочку,
Та уранці стань в садочку,
І стрільни в чиюсь там дочку,
Й безпремінно в око бий.
Не прийми це за образу,
Та якби ти не промазав,
То, сліпа, вона відразу
Згоду дасть, синочку мій.
Та не так усе те сталось,
Як у мріях їм ввижалось.
Несподівано підкралась
До царевича біда.
Що того, здавалось, діла?
Тільки у руках невмілих
Вбік стріла та полетіла
Геть за села й города.
Залетіла аж в болото
Й Василині коло рота
На її прокляття соте
Впала кована стріла.
Ну, а де стріла та впала -
Однозначно означало:
То сімейних уз начало.
От такі-то, брат, діла.
З тим прийшлося примириться
І цареві і цариці.
Далі - свадьба, як годиться,
І жонатий неборак.
З нього двір увесь сміявся,
Як він жабу сперш боявся,
А тоді взяв закохався,
Ще й не просто собі так.
Я секрета не порушу,
Але вам сказати мушу -
Він побачив в жабі душу,
І за душу полюбив.
А на тіло як поглянув,
(У шпаринку, гад, підглянув!)
То, мов віск в печі, розтанув
І, як завше, учудив.
Ось зав′язка ції драми:
Не приходячи до тями,
Йван-царевич в хаті прямо
З жінки шкуру жаби здер,
І у піч її укинув!
Та згоріла за хвилину.
Заридала Василина,
Бо розлука жде тепер!
Ох ти, доле нещаслива!
- Почекав би, - каже діва, -
Ще три дні - дождався б дива,
Я б навік була твоя.
А тепер Кощій, конешно,
Забере мене, сердешну,
І в неволі безконечно
Пропадати буду я.
Так і сталося. Муж бувший,
Про такі діла почувши,
Вирішив, усе забувши,
Василину взять назад,
Мов, згодиться ще самому!
І, уже по всьому тому,
Як забрав її додому,
Був, скажу вам, дуже рад.
Що робить тепер Івану?
Йде шукати Богом дану
Жінку ту, котру неждано
Сам для себе покохав.
В руки лук узяв та стріли,
Щоб враги не перестріли,
Й навпростець подався сміло,
А куди - і сам не знав.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Контекст : Блог Михайла КарасьоваДивитись першу версію.
Найвища оцінка | Софія Кримовська | 6 | Майстер-клас / Майстер-клас |
Найнижча оцінка | Редакція Майстерень | 5.5 | Любитель поезії / Майстер-клас |
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію