Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.09
19:11
Як захочеться дізнатись,
Відкіля взялись п’яниці,
То не Лота пригадаймо,
Але праведного Ноя.
Звісно, що після потопу.
Посадив спасенний Богом
Виноградник із синами.
Сатана тут нагодився.
Відкіля взялись п’яниці,
То не Лота пригадаймо,
Але праведного Ноя.
Звісно, що після потопу.
Посадив спасенний Богом
Виноградник із синами.
Сатана тут нагодився.
2026.05.09
17:42
Не я то чую - Незвід чує мною:
крадливі кроки здовженої тіні,
розхвиль осінніх огняні прибої,
гілок врізання гостре в небо синє,
Він бачить мною - я його зіниця -
як в ятір часу наловилось листя.
В'юнкий лебедик озеру божиться,
крадливі кроки здовженої тіні,
розхвиль осінніх огняні прибої,
гілок врізання гостре в небо синє,
Він бачить мною - я його зіниця -
як в ятір часу наловилось листя.
В'юнкий лебедик озеру божиться,
2026.05.09
17:35
Коли війні немає краю
і цим завідує балбес,
стає на вуха світ увесь...
«побєдобєсіє» триває,
але як іноді буває –
у супостата збита «спєсь».
Та це, напевне, не поможе
урятувати білий світ,
і цим завідує балбес,
стає на вуха світ увесь...
«побєдобєсіє» триває,
але як іноді буває –
у супостата збита «спєсь».
Та це, напевне, не поможе
урятувати білий світ,
2026.05.09
13:33
Я чекаю фатальних листів,
Громових, як стальні урагани,
Як послання прийдешніх віків,
Неспростовних, ясних, бездоганних.
Хай цей лист розірве суєту,
Хай затопить болото печальне,
Подолає навік пустоту
Громових, як стальні урагани,
Як послання прийдешніх віків,
Неспростовних, ясних, бездоганних.
Хай цей лист розірве суєту,
Хай затопить болото печальне,
Подолає навік пустоту
2026.05.09
09:46
себе обожнюємо ще
комусь реально смішно
не причаститися води
із тих господніх діж нам
плекаючи залежну мить
вичавлюючи прищик
оскільки завтра інший щем
не глибший просто інший
комусь реально смішно
не причаститися води
із тих господніх діж нам
плекаючи залежну мить
вичавлюючи прищик
оскільки завтра інший щем
не глибший просто інший
2026.05.09
09:25
Айвенго! Будь коханим! Будь живучим!
Ба більше – як потужний вовк-вольфрам.
Життя відтворюється у пляшках комбучі,
Співає газом , суне з телеграм.
Але щасливе сховане в Парижі -
Біжить вперед алюром юний Вакх
До лісу за вікном, де ті хто став на л
Ба більше – як потужний вовк-вольфрам.
Життя відтворюється у пляшках комбучі,
Співає газом , суне з телеграм.
Але щасливе сховане в Парижі -
Біжить вперед алюром юний Вакх
До лісу за вікном, де ті хто став на л
2026.05.09
09:13
— Я прийшла до вас не за цим,
Що у голову вбили, друже?
На столі — сигаретний дим,
Самогон і зів'ялі ружі.
Я прошу, не торкайтесь пліч,
Ваші пальці такі холодні.
Наче ця кришталева ніч
Снігопадом зійшла з безодні.
Що у голову вбили, друже?
На столі — сигаретний дим,
Самогон і зів'ялі ружі.
Я прошу, не торкайтесь пліч,
Ваші пальці такі холодні.
Наче ця кришталева ніч
Снігопадом зійшла з безодні.
2026.05.08
23:03
Я і Red Bull - друзі,
Як то кажуть - нерозлийвода,
Я люблю Red Bull пити,
Red Bull любить вливатись в мої уста.
Когось наша дружба харить,
І ми з редбулом - як серед акул,
Та нам начхати, що хто там каже,
Як то кажуть - нерозлийвода,
Я люблю Red Bull пити,
Red Bull любить вливатись в мої уста.
Когось наша дружба харить,
І ми з редбулом - як серед акул,
Та нам начхати, що хто там каже,
2026.05.08
21:05
Марія Вега (1898-1980)
Не дивіться ви так крізь прозурку очей,
джентельмени, піжони та денді!
За п’ятнадцять хвилин не сп’янить мене цей
перший келих духмяного бренді.
Бо я – інститутка, дочка камергера,
Не дивіться ви так крізь прозурку очей,
джентельмени, піжони та денді!
За п’ятнадцять хвилин не сп’янить мене цей
перший келих духмяного бренді.
Бо я – інститутка, дочка камергера,
2026.05.08
20:33
За обрієм шукань, уже не перших,
І скільки би їх не нарахував,
Ти знахідкою пошук не завершиш,
Бо це ілюзія і зоровий обман.
Тремке повітря оптику збиває –
Водночас ти і наче на землі,
А виднієшся перед небокраєм,
І скільки би їх не нарахував,
Ти знахідкою пошук не завершиш,
Бо це ілюзія і зоровий обман.
Тремке повітря оптику збиває –
Водночас ти і наче на землі,
А виднієшся перед небокраєм,
2026.05.08
18:10
Місто зморене – в облозі,
тліють школи і будинки,
люди маються в тривозі –
ні м’якушки, ні скоринки.
Дике ревище сирени,
гул гарматний із-за яру...
І забутий, і смиренний
тліють школи і будинки,
люди маються в тривозі –
ні м’якушки, ні скоринки.
Дике ревище сирени,
гул гарматний із-за яру...
І забутий, і смиренний
2026.05.08
17:03
Останній вірш, то все тому віддам.
Нехай із крапкою, готовий.
Звіряюся написаним листкам,
Кому не зміг сказати слова.
Шкодую, що невчасно загубив,
Коли на полі звівся серпень.
Невже напередодні довгих злив
Нехай із крапкою, готовий.
Звіряюся написаним листкам,
Кому не зміг сказати слова.
Шкодую, що невчасно загубив,
Коли на полі звівся серпень.
Невже напередодні довгих злив
2026.05.08
13:30
За цю реальність і гроша не дам я!
Хай промовчить оратор-демагог.
Удвох на кухні, я і світла пам'ять,
Створили нескінченний діалог.
Для мене порятунок - тільки втеча,
І щоб нікого не було навстріч!
Навколо мене - чорна порожнеча,
Хай промовчить оратор-демагог.
Удвох на кухні, я і світла пам'ять,
Створили нескінченний діалог.
Для мене порятунок - тільки втеча,
І щоб нікого не було навстріч!
Навколо мене - чорна порожнеча,
2026.05.08
13:02
Сильний вітер історії дише
У потилицю пеклом лихим.
І напружилась м'язами тиша,
І напружився голосом дим,
Увібравшись в небачені вірші.
Сильний вітер змітає людину
І непевний, фальшивий плакат.
У потилицю пеклом лихим.
І напружилась м'язами тиша,
І напружився голосом дим,
Увібравшись в небачені вірші.
Сильний вітер змітає людину
І непевний, фальшивий плакат.
2026.05.08
11:35
Сьогодні день пам’яті мами, омитий дощами.
І небо захмарене плаче над нами за нами…
Та квітне бузок, наливаються трунком тюльпани,
І образ малюють далекої юної панни –
То спогад-відлуння, то хміль чи видіння, а може…
То сміх дзвінкострунний рясний, н
І небо захмарене плаче над нами за нами…
Та квітне бузок, наливаються трунком тюльпани,
І образ малюють далекої юної панни –
То спогад-відлуння, то хміль чи видіння, а може…
То сміх дзвінкострунний рясний, н
2026.05.08
11:29
Що таке війна?
Це коли весна,
неба свіжа блакить…
А в труні - юнак,
наче просто спить.
Що таке війна?
Це коли весна,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Це коли весна,
неба свіжа блакить…
А в труні - юнак,
наче просто спить.
Що таке війна?
Це коли весна,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Оксана Максимишин /
Проза
Серце сльозою... ст.137 - 140
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Серце сльозою... ст.137 - 140
Мати-яблунька
Весна квітла бузком, нарцисами, травою; зеленіла та втішала теплом усіх, хто відкривав їй своє серце. Андрійко також безмежно радів їй, бо коли тато приходив п'яний і серед ночі виганяв його з хати, він міг переночувати вже не тільки в стайні, а й біля Рексової будки чи в саду на лавці.
Проте малий не помічав тієї краси, що дарувала людям усмішки та гарний настрій, оскільки його очі часто були затуманені слізьми; ще й друзі та однокласники своїми розпитуваннями додавали жалю та смутку. Адже вони щасливі і не знають, що таке самотність. І тяжко їм повірити в те, що його чемний і добрий на людях татко так безсердечно поводиться з ним, коли захмеліє. Андрійко й сам не може збагнути, чому батько став таким злим.
– Може, в його житті, як і в моєму, також не вистачає матусиної ласки й тепла, – думав хлопчина, витираючи гіркі сльози та здригаючись від однієї згадки про зимові ночі, які в’їлися йому в пам’ять холодом і розпачем у темряві стайні, де тільки корова гріла подихом. Звісно, він міг би жити в дідуся та бабусі, але тато заборонив йому самому провідувати їх, бо каже, що дорога до них далека та ще й через ліс, тому хлопець може налякатися чогось. А коли раз на три місяці вони вдвох ідуть до матусиних батьків, то наказує мовчати і не скаржитися, інакше дуже пошкодує про це. І тому навіть тоді, коли Андрійко розмовляє наодинці з бабусею і тулиться до її теплих рук, нічого не розповідає про своє гірке життя – знає, як поводитиметься тато, якщо він пустить сльозу або скаже щось жалісливе. І мамі не наважується розповісти, чому болить серденько, бо тато подає йому мобільний телефон і стоїть як укопаний, доки той не закінчить розмову. Хлопчина сяде нишком у якомусь куточку і думає:
– Невже Італія – це монстр, що ловить людей у свої тенета й не відпускає? Ось і матусю вона тримає так міцно у своїх обіймах, що їй тяжко вирватися до рідного дому... Не розумію, навіщо нам ті гроші, велика хата з дорогими меблями, коли в ній немає ні затишку, ні маминого тепла. Та ще й тато майже щодня приходить додому п'яний, лежить на м'якому дивані та знущається з мене. То воду каже принести навіть тоді, коли відра повні, то дров нарубати, щоб палити ними, коли газ перекриють. Хоча таке рідко трапляється.
Але непослух може обійтися сваркою чи болючими стусанами, або ще гірше – ночівлею в стайні. Тому бере в дитячі, але вже мозолясті руки сокиру, відро чи іншу річ і зі сльозами в серці йде виконувати батькові забаганки. А той ляже в брудному одязі на модний диван і спить або йде до сусідів.
А Андрійко тим часом порається в господарстві. Годує курей, кролів, корову, яка намагається лизнути його своїм теплим шорстким язиком, ніби відчуває, що його серденько прагне ласки. Звісно, були дні, коли тато пригортав його до себе, цілував і навіть говорив ніжно-пестливі слова, та Андрійка не дуже втішали такі миті, бо знав, що незабаром темна хмара закриє те сонечко, і все довкола знову стане сірим.
У такі миті хлопчина згадував ті чудові роки, коли матуся була поруч, а батько не пиячив. І неймовірно шкодував, що вони вже ніколи не повернуться. Хоча мама щоразу обіцяє, що вони невдовзі знову будуть разом, та він не вірить, бо сусідка, яка нещодавно повернулася з Італії на місяць додому, сказала, що той, хто хоча б раз побував там, довго вдома не затримається. Його наче магнітом тягне туди, де можна добре заробляти.
А він ніяк не може зрозуміти, навіщо деякі люди покидають сім'ї і заради грошей мандрують на край світу. Хіба в грошах щастя? Он в Іванка є ще братик і сестричка, а батьки нікуди не їдуть і якось дають собі раду. Живуть не гірше, ніж інші. Колись Андрійко співчував своєму другові й однокласнику, бо він не може ходити й бігати, як усі діти, а пересувається на візочку. Тепер заздрить, бо Іванко щоденно відчуває тепло та ласку матері. Вона його приголубить, поцілує та ще й нагодує чимось смачненьким, а тато не виганяє з хати.
– Ну хіба ж не це – щастя? – шепочуть крізь сльози дитячі вуста у вечірній тиші. – Якби зараз з’явився чарівник і сказав, що мама повернеться з тієї грошовитої Італії за однієї умови: якщо я погоджуся сісти замість Іванка на візочок, я зробив би це без жодних вагань, бо мамина любов і ласка дорожчі за здорові ноги.
Хлопець, засинаючи в саду на лавці, п'янів від запаху бузкового цвіту. А вночі прокидався від холоду, від тремтливої роси, бо весна тепла тільки в парі з сонцем, і біг до хати. Вранці тато будив словами:
– Вставай, бо до школи запізнишся.
Деколи він готував щось на сніданок, а частіше давав одну-дві гривні й казав:
– Купиш собі щось, коли зголоднієш.
У школі Андрійко забував про те, що тугою бринить у душі, бо захоплювався спортом, любив трудове навчання, а ось інші предмети не до душі, бо коли ніхто не цікавиться його оцінками, то навіщо вчитися? Тепер от із нетерпінням чекає, коли закінчиться навчальний рік.
Іще якихось два тижні, й позаду навчання в шостому класі. Нарешті матиме канікули. Однокласники та друзі дуже радіють майбутньому відпочинку – їх чекатимуть цікаві екскурсії та веселі мандрівки, а він втішається теплом, яке огортатиме його вночі, наче ковдрою. Мабуть, і він поїде на екскурсію, бо гроші батько йому дає, коли попросить. Але такий відпочинок триватиме недовго. І три місяці літо зігріватиме його вночі на лавці, коли батько вкотре прожене з хати. А за літом настане осінь...
– О ні. Не думатиму про це, бо тато ще може взятися за розум або я тяжко захворію, і мама муситиме повернутися, – подумав хлопчина і заплакав, бо така туга стиснула серце, що не зміг стримати сліз. Пригорнувся до стовбура старої яблуні й, схлипуючи, зашепотів:
– Мамо, я люблю тебе і дуже-дуже хочу, щоб ти була вдома та щодня дарувала мені свою ласку. Хочу твого тепла, а не літнього, бо воно – тимчасове. Хочу бачити тебе, рідненька, чути твій голос, разом із тобою і татком ходити до церкви, до лісу, щедрого на дари, до дідуся та бабусі в гості, бо я впевнений, що батько зміниться і не буде пити, коли ти повернешся. Почуй мене, матусю, почуй і приїдь, бо я, хоча й не малий уже, та хочу, щоб ти була поруч. Мені не потрібні джинси, кепки, футболки й інші речі, які ти надсилаєш. Вони мене не гріють. І двоповерховий будинок, на який ти заробляєш гроші, мені не потрібний, бо й у тому домі, що ми маємо зараз, я не завжди ночую. О, як би я хотів, щоб ти повернулася восени, бо коли подумаю, що мені доведеться грітися біля корови в темній стайні, то й жити не хочу. Смеркає, а батько досі не повернувся. Коли він повернеться і в якому стані – не відомо, тож мушу чекати в саду на його повернення. А колись тато любив мене, пригортав до своїх широких грудей і казав, що я молодець, бо гарно вчуся й допомагаю йому в усьому. Тепер називає дурнем і навіть деколи б'є. І тільки цій яблуні я можу вилити свій біль, оскільки вона нікому не розкаже моїх таємниць. Вона все знає і розповість лише тобі, коли повернешся додому.
Темінь лягла на землю, яблуня шелестіла журно вітами, а хлопець крізь сльози розмовляв із найріднішою людиною у світі, яка не чула його слів. Але їх почув той, хто не гоїв, а ятрив рани.
– Що ти там бурмочеш, бовдуре! Ану до хати йди, – сказав, наче вдарив.
Андрійко здригнувся, як від грому, швиденько витер сльози й подався за батьком.
– Чому не спиш? Хочеш, щоб сусіди побачили і пожаліли? Зараз я тебе пожалію...
Батько витяг із кишені пляшку, налив у дві склянки горілки і сказав суворо:
– Вип'ємо, бо треба ж тобі колись починати.
Андрійко відсахнувся від тієї смердючої рідини, як від вогню, і кинувся до дверей. Та тяжка рука зупинила та примусила взяти склянку, і серденько в грудях так закалатало, що хлопцеві потемніло в очах. Він із переляку випустив склянку з рук і таки зумів вирватися від батька. Забіг у сад, виліз на яблуню і сів між гіллям. Невдовзі трохи заспокоївся, бо знав, що батько ще не виявив цієї схованки. Батько тінню ходив між деревами й злісно бурчав:
– Коли знайду тебе, поганцю, то покажу, де раки зимують. Ой, покажу...
Але Андрійко вже не боявся його погроз, лише витирав рукавом рясні сльози. Шпортаючись і лаючись, батько ще довго ходив садом, а коли алкоголь зморив його, ліг на лавку й захропів. А хлопець притулився до яблуні, як до нені, й тихо сказав:
– Сьогодні я виконаю те, від чого ти не раз відмовляла мене.
Яблуня розпачливо захитала вітами, можливо, й справді хотіла стримати хлопця від лихого вчинку.
Але він уже руками намацував гілку, яка допоможе звільнитися йому від страждань:
– Ні, мила яблунько, ні. Не слухатиму тебе, бо не можу більше терпіти батькових знущань. Я зроблю те, що перенесе мене у кращий світ, бо тут життя мені не миле, – схлипував Андрійко, натягуючи на шию мотузку.
А яблуня шуміла і так хитала вітами, наче хотіла вирвати зашморг із дитячих рук. Та вони міцно тримали його і тремтіли від страху. А через мить нічну тишу прорізав такий зойк болю, що аж зорі здригнулися в небі...
Учора мобільний сповістив, що скоро надійде посилка. Для кого і навіщо? Ніч плакала дощем, яблуня сумно зітхала кожним листочком і ніжно заколисувала на своїх вітах хлопчину до вічного сну. А вітер гнув дерева, журливо шумів у гіллі. Андрійкові байдуже, яким буде наступний світанок. Йому було добре...
Весна квітла бузком, нарцисами, травою; зеленіла та втішала теплом усіх, хто відкривав їй своє серце. Андрійко також безмежно радів їй, бо коли тато приходив п'яний і серед ночі виганяв його з хати, він міг переночувати вже не тільки в стайні, а й біля Рексової будки чи в саду на лавці.
Проте малий не помічав тієї краси, що дарувала людям усмішки та гарний настрій, оскільки його очі часто були затуманені слізьми; ще й друзі та однокласники своїми розпитуваннями додавали жалю та смутку. Адже вони щасливі і не знають, що таке самотність. І тяжко їм повірити в те, що його чемний і добрий на людях татко так безсердечно поводиться з ним, коли захмеліє. Андрійко й сам не може збагнути, чому батько став таким злим.
– Може, в його житті, як і в моєму, також не вистачає матусиної ласки й тепла, – думав хлопчина, витираючи гіркі сльози та здригаючись від однієї згадки про зимові ночі, які в’їлися йому в пам’ять холодом і розпачем у темряві стайні, де тільки корова гріла подихом. Звісно, він міг би жити в дідуся та бабусі, але тато заборонив йому самому провідувати їх, бо каже, що дорога до них далека та ще й через ліс, тому хлопець може налякатися чогось. А коли раз на три місяці вони вдвох ідуть до матусиних батьків, то наказує мовчати і не скаржитися, інакше дуже пошкодує про це. І тому навіть тоді, коли Андрійко розмовляє наодинці з бабусею і тулиться до її теплих рук, нічого не розповідає про своє гірке життя – знає, як поводитиметься тато, якщо він пустить сльозу або скаже щось жалісливе. І мамі не наважується розповісти, чому болить серденько, бо тато подає йому мобільний телефон і стоїть як укопаний, доки той не закінчить розмову. Хлопчина сяде нишком у якомусь куточку і думає:
– Невже Італія – це монстр, що ловить людей у свої тенета й не відпускає? Ось і матусю вона тримає так міцно у своїх обіймах, що їй тяжко вирватися до рідного дому... Не розумію, навіщо нам ті гроші, велика хата з дорогими меблями, коли в ній немає ні затишку, ні маминого тепла. Та ще й тато майже щодня приходить додому п'яний, лежить на м'якому дивані та знущається з мене. То воду каже принести навіть тоді, коли відра повні, то дров нарубати, щоб палити ними, коли газ перекриють. Хоча таке рідко трапляється.
Але непослух може обійтися сваркою чи болючими стусанами, або ще гірше – ночівлею в стайні. Тому бере в дитячі, але вже мозолясті руки сокиру, відро чи іншу річ і зі сльозами в серці йде виконувати батькові забаганки. А той ляже в брудному одязі на модний диван і спить або йде до сусідів.
А Андрійко тим часом порається в господарстві. Годує курей, кролів, корову, яка намагається лизнути його своїм теплим шорстким язиком, ніби відчуває, що його серденько прагне ласки. Звісно, були дні, коли тато пригортав його до себе, цілував і навіть говорив ніжно-пестливі слова, та Андрійка не дуже втішали такі миті, бо знав, що незабаром темна хмара закриє те сонечко, і все довкола знову стане сірим.
У такі миті хлопчина згадував ті чудові роки, коли матуся була поруч, а батько не пиячив. І неймовірно шкодував, що вони вже ніколи не повернуться. Хоча мама щоразу обіцяє, що вони невдовзі знову будуть разом, та він не вірить, бо сусідка, яка нещодавно повернулася з Італії на місяць додому, сказала, що той, хто хоча б раз побував там, довго вдома не затримається. Його наче магнітом тягне туди, де можна добре заробляти.
А він ніяк не може зрозуміти, навіщо деякі люди покидають сім'ї і заради грошей мандрують на край світу. Хіба в грошах щастя? Он в Іванка є ще братик і сестричка, а батьки нікуди не їдуть і якось дають собі раду. Живуть не гірше, ніж інші. Колись Андрійко співчував своєму другові й однокласнику, бо він не може ходити й бігати, як усі діти, а пересувається на візочку. Тепер заздрить, бо Іванко щоденно відчуває тепло та ласку матері. Вона його приголубить, поцілує та ще й нагодує чимось смачненьким, а тато не виганяє з хати.
– Ну хіба ж не це – щастя? – шепочуть крізь сльози дитячі вуста у вечірній тиші. – Якби зараз з’явився чарівник і сказав, що мама повернеться з тієї грошовитої Італії за однієї умови: якщо я погоджуся сісти замість Іванка на візочок, я зробив би це без жодних вагань, бо мамина любов і ласка дорожчі за здорові ноги.
Хлопець, засинаючи в саду на лавці, п'янів від запаху бузкового цвіту. А вночі прокидався від холоду, від тремтливої роси, бо весна тепла тільки в парі з сонцем, і біг до хати. Вранці тато будив словами:
– Вставай, бо до школи запізнишся.
Деколи він готував щось на сніданок, а частіше давав одну-дві гривні й казав:
– Купиш собі щось, коли зголоднієш.
У школі Андрійко забував про те, що тугою бринить у душі, бо захоплювався спортом, любив трудове навчання, а ось інші предмети не до душі, бо коли ніхто не цікавиться його оцінками, то навіщо вчитися? Тепер от із нетерпінням чекає, коли закінчиться навчальний рік.
Іще якихось два тижні, й позаду навчання в шостому класі. Нарешті матиме канікули. Однокласники та друзі дуже радіють майбутньому відпочинку – їх чекатимуть цікаві екскурсії та веселі мандрівки, а він втішається теплом, яке огортатиме його вночі, наче ковдрою. Мабуть, і він поїде на екскурсію, бо гроші батько йому дає, коли попросить. Але такий відпочинок триватиме недовго. І три місяці літо зігріватиме його вночі на лавці, коли батько вкотре прожене з хати. А за літом настане осінь...
– О ні. Не думатиму про це, бо тато ще може взятися за розум або я тяжко захворію, і мама муситиме повернутися, – подумав хлопчина і заплакав, бо така туга стиснула серце, що не зміг стримати сліз. Пригорнувся до стовбура старої яблуні й, схлипуючи, зашепотів:
– Мамо, я люблю тебе і дуже-дуже хочу, щоб ти була вдома та щодня дарувала мені свою ласку. Хочу твого тепла, а не літнього, бо воно – тимчасове. Хочу бачити тебе, рідненька, чути твій голос, разом із тобою і татком ходити до церкви, до лісу, щедрого на дари, до дідуся та бабусі в гості, бо я впевнений, що батько зміниться і не буде пити, коли ти повернешся. Почуй мене, матусю, почуй і приїдь, бо я, хоча й не малий уже, та хочу, щоб ти була поруч. Мені не потрібні джинси, кепки, футболки й інші речі, які ти надсилаєш. Вони мене не гріють. І двоповерховий будинок, на який ти заробляєш гроші, мені не потрібний, бо й у тому домі, що ми маємо зараз, я не завжди ночую. О, як би я хотів, щоб ти повернулася восени, бо коли подумаю, що мені доведеться грітися біля корови в темній стайні, то й жити не хочу. Смеркає, а батько досі не повернувся. Коли він повернеться і в якому стані – не відомо, тож мушу чекати в саду на його повернення. А колись тато любив мене, пригортав до своїх широких грудей і казав, що я молодець, бо гарно вчуся й допомагаю йому в усьому. Тепер називає дурнем і навіть деколи б'є. І тільки цій яблуні я можу вилити свій біль, оскільки вона нікому не розкаже моїх таємниць. Вона все знає і розповість лише тобі, коли повернешся додому.
Темінь лягла на землю, яблуня шелестіла журно вітами, а хлопець крізь сльози розмовляв із найріднішою людиною у світі, яка не чула його слів. Але їх почув той, хто не гоїв, а ятрив рани.
– Що ти там бурмочеш, бовдуре! Ану до хати йди, – сказав, наче вдарив.
Андрійко здригнувся, як від грому, швиденько витер сльози й подався за батьком.
– Чому не спиш? Хочеш, щоб сусіди побачили і пожаліли? Зараз я тебе пожалію...
Батько витяг із кишені пляшку, налив у дві склянки горілки і сказав суворо:
– Вип'ємо, бо треба ж тобі колись починати.
Андрійко відсахнувся від тієї смердючої рідини, як від вогню, і кинувся до дверей. Та тяжка рука зупинила та примусила взяти склянку, і серденько в грудях так закалатало, що хлопцеві потемніло в очах. Він із переляку випустив склянку з рук і таки зумів вирватися від батька. Забіг у сад, виліз на яблуню і сів між гіллям. Невдовзі трохи заспокоївся, бо знав, що батько ще не виявив цієї схованки. Батько тінню ходив між деревами й злісно бурчав:
– Коли знайду тебе, поганцю, то покажу, де раки зимують. Ой, покажу...
Але Андрійко вже не боявся його погроз, лише витирав рукавом рясні сльози. Шпортаючись і лаючись, батько ще довго ходив садом, а коли алкоголь зморив його, ліг на лавку й захропів. А хлопець притулився до яблуні, як до нені, й тихо сказав:
– Сьогодні я виконаю те, від чого ти не раз відмовляла мене.
Яблуня розпачливо захитала вітами, можливо, й справді хотіла стримати хлопця від лихого вчинку.
Але він уже руками намацував гілку, яка допоможе звільнитися йому від страждань:
– Ні, мила яблунько, ні. Не слухатиму тебе, бо не можу більше терпіти батькових знущань. Я зроблю те, що перенесе мене у кращий світ, бо тут життя мені не миле, – схлипував Андрійко, натягуючи на шию мотузку.
А яблуня шуміла і так хитала вітами, наче хотіла вирвати зашморг із дитячих рук. Та вони міцно тримали його і тремтіли від страху. А через мить нічну тишу прорізав такий зойк болю, що аж зорі здригнулися в небі...
Учора мобільний сповістив, що скоро надійде посилка. Для кого і навіщо? Ніч плакала дощем, яблуня сумно зітхала кожним листочком і ніжно заколисувала на своїх вітах хлопчину до вічного сну. А вітер гнув дерева, журливо шумів у гіллі. Андрійкові байдуже, яким буде наступний світанок. Йому було добре...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
