Душі обпечений кришталь
Вкладу в словесну ліру.
Замкни на сто замків печаль,
Зруйнуй тавро зневіри.

Ірина Чуйко

    Сонце вже хилилося до заходу, а отець Іван, підкріпившись третім горнятком кави, продовжував трудитися над розрахунками будови храму, бо ще тільки-но фундамент заклали, а вже чимало грошей витрачено. А ще ж стіни й покриття треба у цьому році спорудити, бо парафіяни вже дуже хочуть з тимчасової церкви до нової і просторої перейти, то дорога кожна хвилина. І хоч при церкві є бухгалтер, який веде всі підрахунки, та отець Іван – голова усьому, що стосується церковної території. Тому старається бути в курсі всіх справ. І, в міру можливості, плече своє підставляє, коли буває трудно парафіянам нести “вахту” будови. Деколи вже й відпочинку хочеться, але думка про важливість цієї споруди, часто штовхає вперед і додає сили. І о. Іван разом з людьми щодня молиться й працює на благо Божого храму. Ось завтра треба їхати в обласний центр, щоб домовитися про будматеріали та їх доставку, а його автомобіль потребує ремонту, то найманим транспортом доведеться їхати. Ще й жнива покликали селян у поле, то треба буде знову звертатися до пані Ольги, бо вона завжди виручає громаду своєю “Таврією” у трудну годину, - подумав і підвівся з-за столу, щоб трохи розігнути ноги й спину. Через вікно помилувався красою літа і знову взявся за підрахунки. Але згадка про жінку, з якою не раз їздив у справах в якісь установи чи будмагазини, коли його “Лада” виходила з ладу, заволоділа думками так, що змушений був вийти надвір. Сів у садку на лавку й задивився у синє небо. А в голові проносилися кадри того, що враз блиснуло у серці соромом й тривогою, бо якщо гріх вилізе шилом із мішка, то буде, ой який скандал. Та вони домовилися більше не втішати сатану своєю поведінкою, щоб не наразитися на небезпеку бути осміяними, то може обійдеться без різних поворотів у житті. Але в пам’яті все залишиться і совість буде мучити. І ось зараз, наче наяву, бачить той день, коли пані Ольга везла його в райцентр, бо треба було керівництву представити документи будівництва церкви і він, у думках, відзначив, що її врода особлива. А вона, мовби прочитала його думки, ще й усміхнулася з особливою приємністю і... його серце якось дивно йокнуло й прискорено застукотіло. Це була вірна ознака того, що чорт плутає почуттями. Але він знав, що має захист від цього “жала” – духовний сан, сім’ю і повагу людей. Цим нехтувати не можна. І тому без страху спілкувався з нею і навіть жартував. Таких поїздок було інколи й дві на місяць, бо його старе авто більше в гаражі “дрімало”, ніж “бігало”. А пані Ользі чоловік подарував не тільки двоє діток, а й нову “Таврію” на 35-ий день народження, та й жила вона неподалік церкви, тому церковне керівництво зверталося до неї частіше, ніж до інших водіїв у справах поїздок.
    Священик різко підіймається на ноги і спішить у канцелярію, щоб цифрами підрахунків заглушити спогади. Але вони, як настирливі мухи, бриніли в голові і заважали працювати. Тоді він зайшов до церкви і став навколішки з молитвою на устах. Від щирої розмови з Богом трохи полегшало на серці, та думки все ж снувалися навколо того грішного дня, який і досі соромом пече в грудях. І через мить уже бачив ніжно-звабливу Ольгу, відчував її подих, і, наче бездумний, жадав жінки чужої і замужньої, забувши про все на світі. А вона насолоджувалася його ласками, так ніби ніколи їх і не знала. Може б ця поїздка, як і всі інші, завершилася оплатою за витрачене пальне, якби не проблема з колесом, що наїхало десь на цвях. Довелося трохи потрудитися, щоб поміняти його на запасне. А тоді ще під’їхали до якоїсь річки, щоб помити руки. А там казкова краса: верби, калина, трава заквітчана ромашками і пташки співом заливалися. Замилувавшись чаром літа, о. Іван прихилився до верби і сказав, – відпочинемо трохи на лоні природи, бо аж голова паморочиться від нинішньої спеки та довгої їзди.
    Ольга взяла з багажника одіяло, розстелила його на траві і тихо мовила, лягаючи навзнак, – трохи спину розправлю, бо, наче дерев’яна стала від напруження за кермом. Невдовзі й заснула під пташині переспіви. А він дивився на неї і відчував, як у тілі наростає бажання гріха, й призивав ангела-хоронителя до помочі у боротьбі із сатаною-спокусником. Та коли сів поруч з сплячою жінкою, то зрозумів, що переможуть злі сили, бо все єство враз напружилося і...підкорилося раптовим почуттям. Подальший шлях долали у сум’ятливому мовчанні, тільки погляди винуваті і прискорене дихання видавали стан їхніх сердець, а думки твердили: “Такого блуду більше не буде”. Але заборонений плід – солодкий й манливий. І була у них ще одна година блуду, коли знову автомобільна поломка затримала їх у дорозі. І муки каяття, як і попереднього разу, терзали душі.
– А завтра мені обов’язково треба їхати в область з документами до архітектора, а машина на “прив’язі”, бо щось їй бракує. Але може вже з кимось іншим поїду, щоб знову не впасти у гріх, – подумав з тяжкістю у серці і пішов до канцелярії, щоб працею заглушити гіркі роздуми.
А десь через годину прийшов староста церкви і повідомив, що заходив до Ольги і просив її поїхати завтра в область. Вона погодилася, то проблему з транспортом вирішено, можна й за інші справи братися. Отець Іван подякував, а в думках линуло, – це точно витівки “нечистого”, якому я піддався, і тепер він спокушатиме мене так часто, як захоче. Боже, поможи справитися з цим“вогнем утіхи злої”, бо одному мені не побороти сатану. Він молився і думав, що завтра треба буде проявити велику силу волі, щоб не піддатися спокусі, бо якщо це “шило” вилізе з мішка, то навіть страшно уявити картину розплати. А у мене дружина, діти і головне – чин священика. Треба мені озброїтися силою духу та стійкості й побороти ту “звірюку”, що переплутує думки, коли бачу Ольгу. Адже я її не кохаю. Це тимчасовий сердечний збій, який може призвести до інфаркту, якщо вчасно не вилікувати симптоми. Треба позбутися цієї напасті, – приказав собі і повірив, що наказ виконає.
    А паламар дід Тимко, мабуть, щось запідозрив у поведінці священика, бо запитав, чи не хворий, коли той виходив з церкви.
    Та, як виявилося пізніше, його не задовольнила відповідь: “Усе гаразд. Тільки трохи голова болить”, бо він сказав своїй бабі Олені, що о. Іван якось дивно весь день себе поводив і виглядав блідо.
А вона, замість поспівчувати, запитала з неприхованою цікавістю, – хто завтра повезе його в область?
– Ольга, бо на завтра обіцяють пару комбайнів вивести у поле, то чоловіки підуть жнивувати, – відповів дід.
А баба, покрутивши хитро губами і шморгнувши носом, витерла фартухом мокрі від прання руки, і з словами, – зараз повернуся, – подалася до сусідки. А вечором, коли вже готувалися до сну, повідомила йому таке, що цілу ніч роздумував над почутим. А вранці спересердя сказав, – ті дурні баби таке сплітають, що купи не тримається і ти, Олено, нікому не переповідай тої дурниці, що пахне клопотом і гріхом.
– Це ти, Тимку, дурний і сліпий, коли не бачиш, які погляди кидає Ольга на нашого пана отця, – зацокотіла баба. За цим зирканням щось криється. Це точно. І люди виведуть їх на чисту воду. Ось побачиш, як ми викриємо цей гріх.
– Ой, Олено, думай, що говориш, – сказав твердо дід і пішов до праці. Але розмова з бабою не сходила з думки і він уважно придивлявся до поведінки священика й Ольги, коли вони вирушали в дорогу. Але нічого підозрілого не помітивши, усміхнувся спокійно і взявся за справи важливіші, бо хоч і не мав уже сили будувати церкву, та легші роботи виконував вправно.
    А “Таврія” тим часом мчала сірою асфальтівкою і Ольга весело розповідала про свої та сільські новини. Отець Іван слухав і думав, як би то зав’язати мову про їхні стосунки та закрити їх, як прочитану книгу, але не знаходив потрібних слів. Так і не знайшов їх під час поїздки, бо на зворотному шляху був стурбований здоров’ям Ольги, адже вона скаржилася на біль у шлунку і часто ковтала таблетки. А він не міг сісти за кермо, бо не взяв з собою водійського посвідчення. То ж коли під’їхали до його обійстя, вона зовсім охляла і він запросив її до хати. Швиденько заварив чаю, бо дружини чомусь не було вдома, і подав Ользі. Але вона не пити хотіла, а прилягти. І схилилася на диванну подушку.
– Може лікарку викликати, чи швидку, – запитав стурбовано о. Іван.
– Не треба, – заперечила жінка. Зараз все минеться.
У цей час озвався телефон. Він підняв слухавку і почув голос дружини.
– Ти уже вдома. А я у мами, приїду може через тиждень з дітьми, бо скоро до школи пора наступить, то треба їм вже купувати необхідні речі.
– А чому ти вчора чи сьогодні вранці не сказала, що поїдеш до матері, – запитав з нотками ледь помітного обурення в голосі. І почув:
– Та я й не думала їхати, але перед обідом подзвонила мати і сказала, що в Андрійка температура, то я й подалася до них без оглядки. Та, дякувати Богу, уже все гаразд. Він, мабуть, на сонці перегрівся. А Оля чемна, бабусі допомагає і читає багато.
– Я сьогодні купив запчастини, то, як тільки поремонтую машину, зразу до вас приїду, – говорив уже без обурення і дивився на Ольгу, що дрімала на дивані. Його серце тріпотіло бажанням прихилитися до неї, а думки волали, – не спокушайся, бо хтось може постукати у двері і тоді скандал та ганебне вигнання з парафії – неминучі. Він підійшов до неї, протягнув руку, щоб розбудити і якнайскоріше зачинити за Ольгою двері, але, як тільки рука торкнулася її теплого плеча, то зрозумів, що розум не переможе почуттів.
А дід Тимко, як побачив, що на подвір’я священика заїхала машина, то зразу хотів зайти до нього і повідомити, що помер довгожитель села. Та баба приказала накосити трави корові, бо вона не напасається на лузі і зменшує надої. То мусив йти в сад і махати косою. Він любив таку працю, бо змалку батьки привчали до коси та плуга, тому трудився без злості на Олену. І навіть не відчув, як сонце своє проміння зі спекотного режиму в теплий перевело. День до вечора хилився. І дідусь заспішив до о. Івана. Він дуже здивувався, коли побачив, що авто Ольги ще у дворі. – Може поламалося, – майнуло в думках. Але, постукавши у двері і не почувши, як завжди відповіді священика, чомусь враз згадав вранішню розмову з бабою і зразу підійшов до вікна, та фіранки скривали таємницю закритих дверей. Постоявши трохи на сходах у сумних роздумах, вирішив піти на пасовище пригнати корову, а тоді повернутися і домовитися про панахиду з отцем, бо померший його родич. Та тільки-но зійшов з ганку, як почув гамір на вулиці. А через хвилину-другу юрба стурбованих людей зайшла на подвір’я через відчинені ворота і якась жінка зразу побігла до машини й дрючком почала періщити її. А два кремезних чоловіки, тим часом гримали у двері, зриваючи їх з петель, всі інші набундючено щось вигукували і гуділи, наче бджоли у вулику. Дід Тимко розумів, що твориться і дивився на такий цирк з широко відкритими очима. Та коли двері з грюкотом впали і через деякий час ті два мужі вивели під руки зовсім голу Ольгу, що плакала й впиралася, як могла, то вмить усе дійшло до його свідомості.
– Значить баба була добре поінформована про “зальоти” священика, а я їй не вірив. Треба було мені гучніше стукати у двері, може тоді Ольга хоч би одягтися встигла. А то сором і страх рвуть серце, – завертілося в дідовій голові. І чого ще не вистачало нашому настоятелю. Дружина, як писанка, діти здорові, люди шанують. Гріховних утіх забаглося. І ось вже пожинає “квіточки” цих утіх, а “ягідки” попереду.
– Односельчани, схаменіться! Бог їм суддя, – вигукнув дід Тимко, коли побачив, що голу Ольгу прив’язують до груші, що росла у дворі, а дехто уже тримає кропиву в руках. Та обурені люди навіть не обернулися на його слова і робили свою справу. Вони кричали: “Шлюха! Негідниця! Відьма! І як ти, паскуднице, посміла вчинити перелюб з священиком! Тебе треба каструвати та вигнати з села!” і шмагали жінку кропивою.
    На поріг, хитаючись, вийшов о. Іван, білий, як стіна. З словами: “Простіть нас, люди”, впав наче підкошений. Враз усі замовкли, а дід Тимко вигукнув ”Швидку викликайте!”. І кинувся до священика, що ніби мертвий лежав на східцях.
    Їхнє село межувало з райцентром, то уже через 10 хвилин лікарі констатували у нього серцевий напад, а в Ольги нервовий шок, насварились за таку “інквізицію” людей, що принишкло спостерігали за їхніми ділами, і повезли двох непритомних до лікарні. День тим часом згас. І всі у поганому настрої розійшлися до вечірньої роботи. А ранок знову зібрав юрбу біля священикової оселі, щоб обговорити складну ситуацію, яка приголомшила все село, та найбільше вразила діда Тимка. Він цілу ніч не спав, а, як тільки сонце встало, скоро попорав господарку і пішов до церкви. І ось уже три години тяжкими думками мучиться, бо ніяк не може зрозуміти поведінки отця Івана. – Не інакше, як чорт попутав, бо він чоловік розсудливий, то без допомоги сатани у гречку не скочить, – виправдовував у думках ганебний вчинок пароха. І дивувався, як же жінки все знають. А я не вірив своїй Олені. І сьогодні ніяк не можу повірити у те, що сталося. Та й похорон нині ще треба відбути з чужим священиком, – з гіркотою в душі думав дід і молився за благополучне вирішення цієї проблеми, бо він був би не проти прощення отця.
    Але громада вирішила священика-перелюбника вигнати з села, бо як можна до такого настоятеля йти на сповідь чи на пораду. Та й для церкви він є гріхом, бо осквернив свій сан ганебним вчинком. Хотіли й Ольги позбутися щоб не будоражила село, та куди її переселити, коли обоє з чоловіком корінні жителі цього села.
– Шкодую дуже нашу матушку, бо вона добра і чиста, як ангел, а через того “бабника”, щоб не сказати їдкіше, зчорніла, як угарок, і змарніла до невпізнання. Я вчора допомагала їй збирати речі, то не могла стримати сліз, бо вона така зажурена тим, що сталося, що й розмовляти не хоче, – говорила, з смутком в голосі, баба Олена сусідці Марині. А мій Тимко теж осунувся після того випадку, бо каже, що не сподівався від нашого священика такого поступку. Адже він розумний і добрий, то чому спокусився. Чому не подумав про наслідки? – А тому не подумав, що у такі моменти не до роздумів. І якби Ольга не вертіла хвостом, то нічого би й не було, – кажу йому. Адже вона ще дівкою була такою “крутійкою”, що хлопці за нею ходили, як прив’язані.
– Правду кажеш, – підтакувала Марина і вже, майже, бігла переповідати своїй кумі почуте, а кума сусідам і всім, хто проходив повз неї ,розказувала про Ольгу-перелюбницю з своїми “поправками” й “додатками”.
    Село, наче, вулик, гуло прикрою і неприємною подією. І чомусь більше ганьбили Ольгу, ніж священика, що потрохи одужував після інфаркту.
    Дід Тимко якось хотів провідати його, та не вийшло, бо саме тоді хворий лежав під крапельницею і лікарі не дозволили заходити в палату, тільки сумку з апельсинами й іншими вітамінними продуктами передали.
    А о. Іван перебував у такому пригніченні, що, якби міг, то крізь землю провалився б, не хотів з ніким зустрічатися, бо не знав, що говорити і як дивитися в очі тим, кого образив своєю ганебною поведінкою. І в деканат написав заяву про звільнення з парафії та від сану без його присутності. Дуже вибачався і просив задовольнити його прохання. Його зрозуміли і пішли назустріч й позбавили священства на три роки.
Але сумління мучило його серце, терзало душу і таким каменем тиснуло в грудях, що інколи аж сльозилися очі. А в голові, наче градом об вікна, стукотіли думки: “Що я наробив? Яким негідником виглядаю в очах людей? А суд Божий який чекає? Адже я порушив Господні заповіді, які у церкві виголошував і просив парафіян не приятелювати з силами зла. А сам спокусившого змія не зміг відігнати. Ну чому? Чому не призвав на поміч Божу ласку і світлий розум? Чому вчасно не схаменувся і не подумав про наслідки? Чи простить мені Бог і люди? Ой, бідна моя голова і нерозумна, бо якби була толкова, то не натворила б такої ганьби”. Єдиним розрадником у цьому хаосі думок та душевної зневаги до себе була дружина. Він розумів, що осоромив не тільки себе, а всю сім’ю і щиро каявся, впавши на коліна перед Марією: “Прости. Прости, кохана. Адже ти знаєш, що я тільки тебе кохаю. А цей мій гріх, наче якесь затемнення, задурманення в голові. А в моєму серці – ти єдина. І це свята правда. Повір, кохана...і прости мені, якщо зможеш . І не розривай нашого шлюбу, бо я цього не переживу”. Він говорив, крізь сльози в голосі. А вона, велична у своїй добродушності, мовчала і зітхала тяжко, витираючи гіркі краплини з лиця. Марія знала, що його слова щирі і правдиві, бо серце так підказувало і та сімейна ідилія, яка панувала до цього часу в їхньому домі. Але не могла й рота відкрити від того заціпеніння, яке бурею несподіванки й сорому пронеслося у її житті. І той “грім серед ясного неба” настільки приголомшив і вдарив у серце, що аж в очах потемніло і мову відібрало. Жінка була в тумані упадку й душевного болю і не відчувала землі під ногами, хиталася наче билина на вітрі, але знала, що цей хрест – випробування на міцність їхнього кохання, і тому сиділа біля недужого й засмученого до сліз чоловіка та молилася. Просила у Бога сили нести цю тяжку життєву ношу, щоб не впасти на потіху дияволу. Адже була впевнена, що це нечистий вмішався у їхнє життя. Вона вірила, що світло поборе тьму і у їхній долі знову запанує ідилія щастя, бо чоловік їй не зрадив, а просто не зміг встояти перед спокусою. І Ольга піддалася злій силі, бо не мала, мабуть у той час світлих думок. Але щире каяття Господь почує. І мені по вірі воздасться. Такими думками кріпиться і, навіть, деколи відчувала полегшення в душі. а коли вже з лікарні виписали Івана, то вдома трохи оговталася й почала розмовляти з ще трохи недужим чоловіком. Але наболілого не торкалися, бо навіщо ятрити життя минулим. Дні збігали у праці, в турботах про дітей та сумного-пресумного чоловіка і не було деколи часу думати про гірке й пекуче. Але минуле інколи робить крок у майбутнє.
    Вже, коли він трудився в бригаді будівельників, діти навчалися в школі, Марія з матір’ю поралися на збиранні картоплі й корову доглядали, бо переїхавши жити до її матері, вони зразу купили “годувальницю”, щоб діти мали молоко, якось задзвонив телефон. Час був вечірній, то Марія сиділа біля столу, допомагаючи своїм школярам готуватися до завтрашніх уроків, а чоловік щось читав, але до телефону підійшов і сказав, – слухаю. А через хвилину-дві, тремтячою рукою поклав слухавку і зблідлий та розгублений пішов до спальні.
    Марія, з тривогою в серці, встала і подалася за ним, щільно зачинивши за собою двері ,запитала, хто телефонував і що сталося?
    Він не озивався. Охопивши руками голову, сидів на ліжку і, здавалося, плакав. Вона сіла поруч, обняла за плечі й тихо заговорила, – не переживай, коханий. Я з тобою у смутку й радості. І ми разом всі труднощі подолаємо. А цю проблему вирішимо так, щоб не образити Бога. Адже аборт – це гріх.
Чоловік аж стрепенувся від її слів.
– Ти про що? – видихнув тяжко.
– Я про те, що тобі тільки-що сказала Ольга. Цього повідомлення я чекала кожного дня, хоч і молилася, щоб його не було. Але, видно, хрест наш має бути ще важчий. Адже такі спокуси часто з наслідками бувають.
    Він опустився на коліна, поцілував її руки і тихо мовив, – ти свята. А я негідник. Занапастив наше сімейне щастя, Піддався спокусі і тепер плачу, каюся, мучуся та ще й тобі клопоту великого завдаю. Знаю, що не буде мені прощення ні на землі, ні на небі. Але, повір, що я завжди кохав і кохатиму тільки тебе.
– Не про це зараз треба говорити. Встань з колін і скажи, що тобі повідомила Ольга, – її голос звучав приказові.
– Вона чекає дитину. Але це її не втішає, а пригнічує, бо ж байстрюком ростиме. Чоловік мовчить, діти теж насуплені і це штовхає її на думку, що, можливо, буде краще для всіх, якщо ця дитина не народиться, – відповів ледь чутно й зітхнув.
А Марія голосно сказала, – ні! Дитина ця побачить світ, бо вона, як і всі інші діти, має право на життя. І, якщо мати від неї відмовиться, то заберемо її собі. Адже не чужа ця дитина нам. Треба зустрітися з Ольгою і поговорити відверто й толково.
Він знову став перед нею на коліна і прошепотів, – ти, дійсно, дуже добра і свята.
– Ні, я не свята. Але маю в серці любов та повагу до Бога і стараюся жити згідно Його законів, – сказала трохи різко і вийшла з спальні.
    У напівпорожній кав’ярні невеликого, але віддаленого від їхніх помешкань містечка, де вони зустрілися, було тихо й затишно. Та Марія і її чоловік не відчували цього затишку. Було видно, що й Ольга пригнічена і напружена, як струна, тому розмова була лаконічною. Говорила переважно Марія, бо “спокушені дияволом” не знаходили слів, щоб висловити свої, переплутані соромом і хвилюванням, думки, заїкалися і ховали очі. А вона, не жаліючи, “жалила” їх словами, які уже давно обпікали серце, бо ніяк не могла зрозуміти їхнього гріхопадіння. Адже, як можна дорослим людям, не кохаючи одне одного, чинити перелюби. А на закінчення твердо мовила, – дитина народиться і буде щасливою, бо ви зробите все для того, щоб вона не почувалася сиротою при живих батьках. А, якщо ви, Ольго, соромитеся майбутньої дитини, то ми її виховаємо, як рідну.
ЕПІЛОГ
– Не їдь так швидко, адже Марійка казала, що гостина відбудеться аж під вечір, бо однокурсниць чекає, а їм здалека їхати треба, – говорила тихо, але радісно Марія, бо відчувала піднесення в душі.
Та отець Іван, ніби не чув її слів, і їхав “з вітерцем”, бо хотів якнайскоріше привітати доньку з повноліттям. Хоч ні одного дня народження вони не обминули щирими вітаннями й щедрими подарунками, але сьогодні це свято особливо втішне і величне, адже Марійка стала дорослою. А, здається, недавно була дівчатком, за яке всі хвилювалися й переживали, бо здоров’я мала слабеньке. Мабуть, відбилася на ньому та “пекуча інквізиція”, яка армагедоном пронеслася над її матір’ю. Він згадував, скількох лікарів вони відвідали, скільки різних медичних процедур витерпіла дитина і в душі молився, що минулися дитячі хвороби і в доросле життя Марійка входить здоровою. Та ще й майбутнє стелить їй долю вчительки, бо дуже любить дівчина дітей і мріє працювати з ними.
    Марія теж раділа, що її похресниця уже здорова, вродлива і, мабуть, щаслива, бо часто усміхається. Вона, під гул автомобіля, поринає у спогади і бачить той день, коли Ольгу виписали з пологового і вони везли її додому, бо чоловік сказав, – де є двоє дітей, там і третьому не буде погано. Дитя не буде почуватися сиротою, я запишу його на себе і виховаємо, як і старших дітей, бо дитина і мати – нероздільні. Вони пов’язані генетичною і духовною єдністю. А люди поговорять та й перестануть.
    Ці слова і похмуро-сумний вигляд Ольжиного чоловіка зворушили тоді Марію до сліз, бо вона знала, що твориться в його думках, душі й почуттях. І ця “буря”, можливо, все життя буде рвати струни їхніх душ. Але дитина від цього не повинна страждати, бо вона не просилася на світ. І коли Марія взяла на руки крихітне тільце, то звела очі до неба і попросила:
– Господи, огорни цю дитинку своєю ласкою і дай їй відчути радість земного життя. А я постараюся зігріти її опікою хресної матері.
Ольга, почувши ці слова, просльозилася і, впавши на коліна, поцілувала руки Марії й тихо мовила, – ми назвемо її вашим іменем.
    З того часу Марія турбувалася про Марійку і з дітьми своїми звела, коли трохи підросла. І чоловік не цурався дитятка, часто телефонував, а при потребі й навідувався й задовольняв майже всі її забаганки. А коли хворіла, то всі хвилювалися за її здоров’я. Але Марійка не називала його татком, а отцем Іваном, бо на час, коли вона почала розмовляти, його уже поновили у священстві. Пізніше пояснила, що мама так навчає, адже батько той, хто щодня поруч. “Історію” свого народження вона знала з юних літ, бо “добрі люди” повідомили, а що вони не доказали, те, з сльозами на очах, розповіла мати, але не нарікала на долю, бо була оточена завжди увагою й любов’ю. Дівчина горнулася до хресної матері й отця Івана, але рідними вважала тих, хто щоденно опікувався нею, сестричкою та братиком. Та чомусь часто відчувала на серці якусь дивну тяжкість, начебто у чомусь провинилася. Це, мабуть, мамине небажання народжувати переслідує її. Але старалася ці почуття приховувати за усмішкою й веселим словом, бо хотіла бачити всіх у гарному настрої. Марійка часто роздумувала над благородністю хресної мами і себе запитувала: “Чи змогла б так вчинити?”. Адже такий поступок гідний поклоніння. Але ж скільки сили духу, мудрості й доброти треба проявити й вихлюпнути із душі, щоб ось так жити.
– Та у серці хресної, як і в моєму, мабуть, буревій інколи рве струни спокою і градом холоду коле душу, бо вона людина, а не залізо, – думала дівчина з співчуттям. І не знала, що собі відповісти, навіть у день повноліття, коли усміхнені пані Марія та отець Іван переступили поріг її кімнати з квітами й подарунками у руках. Марійка радісно зустрічала їх і всіх гостей, які у цей урочисто-святковий день завітали до їхньої оселі. А коли вже сиділи за столом і виголошували тости, то вона сказала, – я ще не знаю, яким шляхом поведе мене життя, але маю у серці велике бажання бути подібною в доброті та любові до ближнього на свою хресну. Адже така світла і щира доброта, як і талант, дається не кожному. Та я в молитвах до Бога прошу такого подарунка для себе, бо хочу, як пані Марія, бути сонечком любові для тих, кому судилися тернисті стежини в житті. Знаю, що нелегко нести в душі скарб чистої, як роса, доброти і щедро ділитися з людьми тою цілющою силою. Та все ж дуже хочу бути такою світлою та Боголюбивою, як ви, моя дорога і милосердна хресна матусю. Вона підійшла до Марії, обняла, поцілувала й поклонилася низько.
    Дівчина бачила, як мати нишком витирала сльози і батько ховав очі, а отець Іван сидів з опущеною головою і враз відчула себе тим промінчиком, якому вділено ласку Небесної Сили для піднесення настрою всім, кого смуток чи біль огортають. То ж метеликом пурхнула до найрідніших людей, прихилилася до них теплом любові, осяяла сонячною усмішкою і з радістю в голосі сказала те, що підказало серце, – я вас люблю, поважаю і щодня молюся за ваше здоров’я та довголіття, бо ви для мене той цвіт папороті, який не годину, а вже 18 років втішає і цвіте у моєму серці ніжною любов’ю та дарує таке щастя, що на крилах радості підносить на вершину, з якої бачу світ у кольорах веселки.
– А якби ми тоді не зустрілися з Ольгою і не сказали те, що підказало Небо, то хто знає чи мали б ми всі сьогодні таку сонцесяйну благодать в особі цієї вродливої і розумної панянки, яка ангельським голосом розвеселяє зараз наші серця, – думала Марія і вдячну молитву Всевишньому творила душею. І всім єством відчувала нагороду Світла за перемогу над силою зла, яка дуже намагалася тоді взяти верх у їхніх долях. Але де присутні іскри Божої ласки та людської доброти й поміркованості, там ніколи не розгориться вогонь пекучо-ядучої сили тьми. І Марія гордилася такою перемогою й світилася тихою втіхою та старалася запричастити всіх цим вином Господньої благодаті, яким насолоджуються, наче весняним сонцем, що піднімає до життя природу та вливається щастям у кожне серце.