Іван Хемніцер (1745-1784)

Один сумлінний батько вчув,
що за кордон дітей учитись відправляють,
і що того, хто десь за морем був,
від не-бувалого – й на вигляд відрізняють.

І от, не пасти задніх щоб,
він на європи замахнувся,
щоб син його, здоровий лоб,
наук важливих там набувся.
Та син дурнішим повернувся:

у думці маючи глибокі міркування
про в іноземщині отримане завдання
знайти начало всіх начал,
він йшов-хитавсь, здавався навіть трішки п’яним,
а йшов, між тим, шляхом доволі вітчизняним;
тож впав у яму цей гевал.

Татусь, що тьопав за бовваном,
по мотузо́к побіг, забувши свій артрит,
щоб цю премудрість з ями витягти на світ.

Між тим кебетливий хлопчина,
у ямі сидячи, гадав:
«Яка тому була причина,
що знагла в яму я попав?

Від землетрусу це падіння,
чи буйствує земне тяжіння?
Зумовлене небесним блиском,
чи, може, атмосферним тиском?..»

Тут батько з тросом причвалав:
«Тримайся, – каже, – за мотузку,
я підтягну тебе до спуску».

«Стривай тягнути, – заявля йому студент, –
мені важливий філософський елемент:
ідѐя в мотузку́ яка?»

Татусь пояснює: «Ідея тут така:
щоб з ями вилізти – тримайся мотузка́».
Та вчений засобом погребав:
«Для цього – снасть би іншу треба!
А тут – метафізична пустка!
Бо ж мотузо́к – проста́ моту́зка!..»

«Шукати зараз більш вигадливий припас –
пробач, це часу марнування;
зате моту́зка – зразу вирішить питання...»
«А що таке, до речі, час?»

«А час, затям, – це річ остання,
яку із дурнем витрачати я готов.
Сиди й чекай тепер, коли прийду я знов».

(2026)

*** ОРИГІНАЛ ***

Метафизик (редакция Капниста)

Отец один слыхал,
Что за́ море детей учиться посылают,
И что того, кто за́ морем бывал,
От не бывалого и с вида отличают.

Так чтоб от прочих не отстать,
Отец немедленно решился
Детину за море послать,
Чтоб доброму он там понаучился.
Но сын глупее воротился:
<...>
В метафизическом беснуясь размышленьи
О заданном одном старинном предложеньи
Сыскать начало всех нача́л,
Когда за облака он думой возносился,
Дорогой шедши, оступился
И в ров попал.

Отец, который с ним случился,
Скорее бросился веревку принести,
Премудрость изо рва на свет произвести.

А думный между тем детина,
В той яме сидя, рассуждал:
«Какая быть могла причина,
Что оступился я и в этот ров попал?

Причина, кажется, тому землетрясенье,
А в яму скорое стремленье –
Центральное влеченье,
Воздушное давленье...»

Отец с веревкой прибежал,
«Вот, – говорит, – тебе веревка, ухватися.
Я потащу тебя, держися».

«Нет, погоди тащить, скажи мне наперед,–
Понес студент обычный бред –
Веревка вещь какая?»
<...>
«Веревка – вещь, – ему ответствовал, – такая,
Чтоб ею вытащить, кто в яму попадёт».
«На это б выдумать орудие другое, –
Ученый всё свое несёт. –
А это что такое!
Веревка! – вервие простое!»

«Да время надобно, – отец ему на то. –
А это хоть не ново,
Да, благо, уж готово».
«Да время что?..»

«А время вещь такая,
Которую с глупцом не стану я терять,
Сиди, – сказал отец, – пока приду опять».