ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Борис Костиря
2026.11.20 13:05
Чоловік, що прожив небагато
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.

По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,

Ігор Терен
2026.11.20 12:46
Настала драма у комедіанта –
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!

***
Малоросійців зомбувати просто

Юрій Гундарів
2026.11.20 10:40
Від ракетного вибуху тремтить земля,
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…

Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!

Віктор Кучерук
2026.11.20 05:52
У наших жилах предків міць і сила,
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав

С М
2026.11.19 23:26
Враз, у далекій землі
На диво, долоні мої
Воложіють з очікувань

Квітень, повітряна млість
Ліхтарі, а дитина як снить
На алеї піхоти стрій
Друже, хто із нас неправий

хома дідим
2026.11.19 22:57
мла імлиться
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші

В Горова Леся
2026.11.19 22:24
Розриває тишу ранню криками
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.

Ольга Береза
2026.11.19 17:18
Лиш, прошу, не розказуй мені про війну,
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.

Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни

Ольга Олеандра
2026.11.19 16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.

А ще додамо обережність, щоб вітер, к

Артур Курдіновський
2026.11.19 16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о

Борис Костиря
2026.11.19 13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.

Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас

Тетяна Левицька
2026.11.19 08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.

Віктор Кучерук
2026.11.19 06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн

хома дідим
2026.11.18 22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом

Артур Курдіновський
2026.11.18 19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...

Олена Побийголод
2026.11.18 17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.

    Заспівай нам про гори й пустині,
    про таємні глибини морів,
    про небокраї сині,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Тетяна Нєтьосіна
2026.07.04

Дитячої Творчості Центр
2026.04.29

Ян Вікторія А Вікторія
2026.04.23

Іванна Сріблицька
2026.03.31

Охмуд Песецький
2026.03.19

хома дідим
2026.02.11

Немодна Монада
2026.01.11






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Ірина Вовк (1973) / Проза

  А ВОДА ПО КАМЕНЮ... (продовження 5)


ВИШГОРОД: ЗИМОВИЙ СОН КНЯГИНІ ІРИНИ

Коли осінь 1050 року позолотила кручі над Дніпром, велика княгиня відчула, як у її жилах стихає шторм північних морів – материнське серце, що тримало на собі дипломатію цілої Європи, почало втомлюватися.
Вона обрала Вишгород – місто тиші та високого неба, де повітря пахне миром і зрілою пшеницею, де сонце затримується найдовше, перш ніж піти за обрій. Тут, у княжій резиденції, далеко від гамору київських ринків, Інгігерда готувалася до своєї останньої подорожі.
Вона вже не була тією принцесою, що вимагала міста як весільний дар. Тепер вона була Іриною, чиє життя вплелося у стіни Софії Премудрої та долі європейських тронів. Кажуть, у свої останні дні вона часто дивилася на північ, туди, де ріка зникає в тумані. Можливо, вона згадувала холодні скелі Уппсали, а можливо – чула шепіт своїх доньок, що роз’їхалися у далекі світи, несучи в собі її силу.
Ярослав, уже сивий і обтяжений мудрістю віків, тримав її руку, яка колись так впевнено правила Ладогою.
– Поглянь на мене, мій князю, – тихо, але твердо промовила вона, розмовляючи з ним скандинавською мовою їхньої молодості. – Твоє чоло знов у зморшках від державних дум. Покинь їх хоч зараз.
– Мої думки лише про тебе, Ірино, – прошепотів Ярослав, називаючи її християнським ім'ям, яке дав їй колись у соборі. – Волхви та лікарі безсилі. Невже ти лишаєш мене самого тримати цей золотий київський стіл?
Інгігерда ледь помітно посміхнулася, і ця посмішка повернула його в часи, коли вона, донька короля шведів, уперше ступила на руську землю.
– Я ніколи не лишу тебе, Яріцлейве. Ми збудували цей світ разом. Наші діти правлять у Європі, наш собор Святої Софії майже торкається неба. Моє земне тіло втомилося, але дух мій житиме в кожному камені цього міста.
– Новгородські ченці прислали вісника, – голос Ярослава здригнувся від прихованого болю. – Вони благають, щоб ти прийняла постриг. Кажуть, великій княгині пасує померти черницею Анною, у святості та самоті, далеко від мирського шуму. Вони хочуть забрати тебе туди, на північ...
Інгігерда стисла його пальці з несподіваною для помираючої силою. Вона лежала на високому ложі, важко дихаючи, але її сині очі, як і в юності, світилися непокірним вогнем.
– Ні. Немає святості в тому, щоб зректися любові, яка вела мене крізь життя. Я не буду черницею Анною із Новгорода. Я – Інгігерда. Твоя дружина. Твоя соратниця. Моє місце не в глухій чернечій келії на півночі, – її погляд перевівся на вікно, де догорала заграва вечірнього сонця. – Люди вірять пергаментам, але Бог… бачить серце. Обіцяй мені одне, князю.
– Усе, що зажадаєш.
– Коли моя душа відлетить до Вальгалли... чи до християнського раю, де б ми не зустрілися, – не віддавай моє тіло чужій землі. Поклади мене тут, у Києві. Під куполами нашої Софії. Зроби так, щоб коли прийде твій час, ти ліг поруч. Один саркофаг на двох. Одне ложе на вічність.
Ярослав схилив сиву голову до її руки, ховаючи сльози:
– Клянуся, – ледь чутно відповів він. – Ми будемо разом, поки стоятиме цей світ.
***

У майстерні під стінами новозбудованого Софійського собору пахло пилом, свіжою стружкою та вологістю. Посеред просторого приміщення височіла величезна брила білого мармуру, доставлена з далеких візантійських земель. Ярослав стояв перед нею, спираючись на свій важкий залізний ціпок. Стара травма ноги сьогодні особливо дошкуляла, але князь не зважав на біль. Його погляд був прикутий до каменю, у якому вже проглядалися контури майбутньої гробниці.
Майстер-грек, із руками, вкритими білим пилом, шанобливо схилив голову:
– Великий князю, мої люди працюють удень і вночі. Різьблення виходить тонким, наче візантійський шовк. Ми прикрасимо стіни саркофага хрестами, виноградною лозою та пальмовим гіллям – символами вічного життя. Це буде гідне місце для святої черниці Анни, як про те просять отці з Новгорода…
Ярослав раптово підняв руку, і грек миттєво замовк. Очі князя спалахнули грізним, спопеляючим вогнем гніву:
– Цей камінь – не для вигаданої черниці, майстре, – глухо, але вагомо вимовив Ярослав. –Ти різьбиш його для в е л и к о ї Ірини… любої моєму серцю жони!..
Він підійшов ближче і торкнувся холодної, гладкої поверхні мармуру. Долоня князя ніби шукала тепла, яке ще так нещодавно дарувала йому Іринина рука.
– Роби його стіни надійними, щоб жоден ворог не зміг порушити її спокій, –продовжував князь, і його голос пом'якшав, переходячи майже на шепіт. – Але головне… зроби цей саркофаг просторим. Куди більшим, ніж потрібно для однієї жінки.
Майстер здивовано підвів брови, але не наважився перебити.
– Тут має вистачити місця для двох, – Ярослав подивився на грека прямим, пронизливим поглядом. – Ми разом ділили хвилини тріумфу та гіркоту втрат. Ми купно тримали цю землю. Навіть у мармуровому полоні ми маємо чути подих один одного.
Князь провів пальцем по висіченому хресту на бічній панелі. У його уяві цей камінь уже не був символом смерті. Він ставав фортецею, яка захистить їхнє кохання від плину часу та людського забуття.
– Верши свій труд, майстре, – задумливо мовив Ярослав, не відриваючи руки від каменя. – І пам'ятай: ти будуєш наш останній замок.

***
У лютневі холоди, коли крига на Дніпрі стала міцною, як варязька сталь, душа Інгігерди тихо відійшла. Вишгород завмер у скорботі, а дзвін святого Василія розніс звістку про те, що серце Русі на мить зупинилося. Кажуть, дніпровські кручі тоді затягло туманом, схожим на шведські береги її дитинства.
Коли Інгігерда помирала, вона шепотіла імена тих, хто був так далеко, і тих, хто вже чекав на неї у безмежних просторах неба. Її смерть була милосердям – вона не побачила, як згасає сила її синів і як розвіюється по світу прах її роду. Найважчим каменем на порозі вічності для серця матері стала тривога за сина Володимира – її горде північне сонце. Її первісток згорить так швидко, ніби червнева ніч у Скандинавії. Він будував храми, щоб задобрити небо, але небо забере його до себе, заледве вмовкнуть дзвони його власної новгородської Софії. Він ляже в сувору землю Новгорода, не дочекавшись батьківського благословення на великий престол, залишивши по собі лише відлуння нездійснених перемог – і ця подвійна втрата остаточно зламає старого князя Ярослава.

Далі буде.





    •   Можлива допомога "Майстерням"


• Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

• Про оцінювання     • Зв'язок із адміністрацією     • Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2026-05-18 13:36:53
Переглядів сторінки твору 162
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (4.965 / 5.66)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.994 / 5.8)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.780
Потреба в критиці толерантній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми РОМАНТИЧНА ПРОЗА
Наша міфологія, проза
Автор востаннє на сайті 2026.11.18 14:18
Автор у цю хвилину відсутній