Він плакав, він страждав, він мучився й не знав куди іти і що робити, щоб біль у серці заглушити, щоб втерти сльози із очей й відчути тишу днів й ночей. Він так привик до поля бою, до свисту куль, до тих героїв, які за правду й світлу волю, скарб найдорожчий віддають, й стіною за любов стають. Там його вірні побратими, долають грані висоти. За ними прагне й він іти: «Та руки, руки де мої ? Як буду зброю я тримати, і ворожі танки підривати?» А його руки у землі. Їх, наче листя, обірвали, вчора гради навісні. «І як тепер на світі жити? Як хліб сіяти, дітей ростити? Як дружині розказати, що не збудує він вже хати, і не посадить деревце, бо як без рук зробити це? О, Боже , змилуйся, дай сили, кріпитись і не впасти на землі, яка прийняла передчасно рученьки мої. Вони вже там, а я ще тут». І його серце туга тисне, яка ось-ось сльозою бризне такою, що залиє світ, криком в небеса зірветься, колючим терном дум торкнеться, бо людина без рук, як птах без польоту, як ніч, що несе лише гризоту. І ні одного промінця, який би втішив, сил додав, і з тьми до світла, щоб підняв. О, ні, не буде в нього, того, що щастям величають. Бо без крил птах не літає.
    Нехай всі війни кануть в тьму, хай пропаде жорстока сила, що обірвала його крила, забрала половину світу, на палю смутку посадила. І десь вже є його могила. О Господи, кріпи його любовю, яка веде, крізь зими до тепла, і навіть творить чудеса. Життя не вічне, кожен знає, без рук й з руками помирають. Та сліди правди не зникають. Вони нетлінними скарбами, перед престолом Божим ляжуть, й про кожного із нас розкажуть.
    Якщо побачиш десь героя, що болем смутку оповитий, приниженням чиїмось побитий, шукає промінець любові - із словом серця підійди, та слід нетлінний залиши.
4 вересня 2015 в фейсбук…