Мене вбивали все життя —
сни, в яких я так блукаю.
Кошмари дивного буття,
яких і сам уже не знаю.

Її Величність — Смертна Кара,
могутність всіх кошмарних снів.
Її краса незрівнянна зі світом,
пророчиця усіх людських подій.

Кошмари сняться ген щоночі,
вмираю я у каятті.
Сказати серце вже не може,
яка це мука у житті.

Чорні силуети там, в пітьмі,
які зовуть мене з собою.
І наче тягне десь туди,
за чорно-сірою пітьмою.

Та знов Її Величність — Кара:

— Що, заблукав? Не гоже знов?
Ти знову сам на цій дорозі?

І погляд пробиває тишину.
Її вуста зімкнулися в мовчанні.

Ми край дороги разом йшли,
про щось тихенько бормотали.

Її рука вела туди, де світло світить —
там, вгорі.

— А знаєте, всі кажуть, що ви зла,
що проклинаєте усе на світі.
Що лиш ваш погляд звідкіля —
і світ стає темніше світла.

І погляди звелись в одне.

— Я лиш блукаю у пітьмі,
нікому зла я не бажала.
Я хочу лиш, хоч краєм ока,
побачити світ сонця, білий цвіт.

— Чому?.. Чому ви скуті тут, в пітьмі?

Гарячими, великими цепами.
І ллють дощі.
І день, як ніч, — і все застигне.

Вона пустила мою руку.
Сльозами глянула в пітьму.

— Прощай… На жаль, часу немає…

І пилом обернулась в темноту.

6.XII.2023