Музика колисана тілами
жебоніла чистим джерелом...
Досвіт,
зорі,
повня понад нами,
полиск моря -
непорочним шклом...
Кришталеве сяйво...

Гармонія душ і тіл -
Мозаїка світлотіні.
Півпоступ, півкрик... То в мні
Шаліє вулкан чуттів...

Півподиху до півсну,
Півмарева, півпокути...
О як же тепер забути

І все майне зухвалим промінцем:
обличчя, щем і вишень пелюстки,
що на вустах сполоханих твоїх
розквітли для цілунків і омани.

Та, кажуть, є продовження життя, -
не в згубі, зморшках, захололих меблях.
В якомусь неозорому де знов

Про що повинні думати мужі?
Хмарки у небі, вірші в позолоті?
А, може, про дітей? Чи біляші,
Які у пузо пхаєм на роботі?

А ще про тещу добру, і жону,
Вставну щелепу і хребцеві гелі...
Стоїть моє здоров'я на кону,

Уже давно я отступил
С твоей дорожки прихотливой.
Хотел забыть, но не забыл
Коварный взгляд очей игривых.

Давно стихов я не писал,
Себя не мучил рифмой строгой,
Но сон спокойнее не стал,

Нас приглашает мелодия к вальсу.
Взгляд твой горит озорной.
Чтоб отказать, не даешь ты мне шанса.
Вихрь увлекает шальной.

Глянец паркета струится сияньем.
Крепки объятья твои.
Снова душа замирает с волненьем.

закохані розстаються із
закоханими в них
стрічаються інші закохані
нових витівок задля
сезон бере по~ справжньому
& похідний шампань
хай для когось це пиво суціль
старі гойдалки при дворі

а дні текучі - хвильне молоко,
їх не догледиш. Бігли - пінна цівка...
Збирай печаль долонею, совком,
шукай те місто, де гукали: "Дівко!".

Залатуй шлейфи, термоси купуй.
Пливуть до ніг розгепані корита.
Шелесне осінь: "Пані... сабантуй...".

Подражаніє

А чому я не пташка з розлогим крилом,
Що літала торік під вікном?
Я б у небі тоді нескінченно літав
Та завжди б цей момент цінував.

Полетів я б на південь, у теплі краї,

Протягом усього життя не вдалось йому стояти під ганебним стовпом громадської думки.
В домі повішеного не говорять про вірьовку. А в домі ката?
Боги лишають по собі гідність і вірних.
Рак червоніє по смерті. Яка ж гідна прикладу делікатність у жертви.

Цвіте кульбабка у траві,
Комашку гріє...
Нарешті свято настає
Тепла й надії,

Пора цвітіння, доброти,
Кохання, щастя,
Любові, спільної мети,

Автобус опівдні казиться,
Жаркий, як пательня дурника.
А мила у мене – ласиця,
Поранена знову суржиком.

Не лірика це, не баєчка:
Все вічне і все осонцене,
Усюди – Дажбога зайчики

Доле безпритульницька,
Щербатая доле...
Куди не притулишся -
Ніде ти не вдома.

На одному місці краще,
На іншому гірше;
Жити таким чином важче,

Не у висях чи в пеклі кати наші й судді,
І в раю не очікуймо благ.
Треба вчитися радість приносити людям,
Дарувати краплини тепла.

А доокола згаслі, самотні, недужі,
У свитинах поношених міль.
Щире слово дощами хай падає в душі,

Под глазами бессонные ночи,
На губах ледяная тоска,
И в смятенье неясных пророчеств
Замирает невольно рука.

Бьет в окно истомившийся ветер.
Скрипнет лестницы дьявольский круг.
Кто–то нижет твой разум на вертел

Визираю у своє віконце
сиротою у самотині.
Весело журитися мені,
поки на орбіту вийде сонце.

Так і проминає день за днем
сонячно у будь-яку погоду,
поки не найду отого броду,