Українські слова губили значення через подібність до російських

Пропонуємо читачам черговий уривок із праці "Секрети української мови" журналіста і мовознавця Святослава Караванського. Цього разу - про те, як і які українські слова зникали або змінювали своє значення на значення співзвучних слів у російській мові.

Запозичення російської лексики до української живої, а згодом і писемної мови почалося одразу після Переяславської угоди 1654 р. Щоправда, протягом XVII і XVIII століть таке запозичення було обопільним. Російська літературна мова тоді ще не була вироблена, і вироблення її йшло під великим впливом української.

Розгляньмо два лексичні приклади.

У словнику Білецького-Носенка зафіксовано як українське слово обуза, і автор перекладає його на російську мову не як обуза, а як заботы, хлопоты, трудная должность. Отже, Білецький-Носенко не міг слово обуза назвати російським Таким воно за його часів і не було. Це було українське слово, яке засвоїла російська мова. Сьогодні ж слово обуза ми сприймаємо, як російське, і словники перекладають його як тягар, клопіт, морока.

У словнику Грінченка українське слово повстанець перекладено на російську мову словом инсургент. Тобто, Грінченко не вважав сучасне російське слово повстанец російським словом. Це слово російська мова запозичила з української.

Такі запозичення далеко не поодинокі.

Всотавши чималу частку української лексики, російська мова на початку XIX ст. остаточно сформувалася, і почався процес зворотної інтеграції російської лексики до української мови.

Коли в українському суспільстві стало співіснувати дві мови, то багато українських слів, які мали інше значення в мові російській, стали зникати з живої й писемної мови, або набрали значення, спільного з російською мовою.

Освіта для елітарних прошарків українського суспільства була тоді лише російськомовна, і чи не всі українські письменники діставали тільки таку освіту, часто-густо краще володіючи російською мовою, ніж своєю рідною.

Коли в українському суспільстві, а надто в освічених колах, стало практично співіснувати дві мови, то багато українських слів, які мали інше значення в мові російській, стали зникати з живої й писемної мови, або набрали значення, спільного з російською мовою. Цей процес можна назвати смерть через подобу. Так, слово получати, що значило єднати, через свою подобу до російського получать — діставати, одержувати — перестало вживатися.

Ось іще кілька таких зникнень:

слово, що зникло або втратило своє значення - російське слово, що сприяло зникненню або втраті значення

вредний /капосний/ - вредный /шкідливий/

конечно /неодмінно, конче/ - конечно /певно, напевно/

опускати /залишати/ - опускать /спускати, випускати/

пішохід /тротуар/ - пешеход /пішоходець/

плохий /смирний, небойовитий/ - плохой /поганий/

понімати /поймати, охоплювати/- понимать /розуміти/

шумний /який піниться/ - шумный /гучний/

Письменники, які знали дві мови, уникали таких слів, щоб не дезорієнтувати читачів, бо читачами української літератури за тих часів були росіяни, а також російськомовні українці.

---

Пошук українського слова. СВЯТОСЛАВ КАРАВАНСЬКИЙ

---

---

Питання зручної організації сторінки перекладів ми ще не вирішили, але робимо ці кроки зараз

---

Авторські права: Для будь-якого використання поетичних творів потрібний дозвіл автора, або нинішніх власників права. Тому редакція намагається отримувати такі дозволи і тільки на сайтове розміщення невеликої кількості творів у якості творчих орієнтирів і в цілях здійснення їх перекладів українською.

---

Томас
Венцлова


"В цілому так, я вважаю, - переклад має таку ж цінність, як і оригінальна поезія. Ці речі навіть не варто особливо розрізняти. До речі, у класиків часто так і було, переклади Пушкіним віршів Міцкевича входять у його спадщину нарівні із власними віршами - так, в принципі, і повинно бути. При перекладі вірші ніби демонтуються на складові елементи, а потім із цих елементів складається нова будова. Але ця нова будова,
в ідеалі, повинна бути такою ж прекрасною, як і будова первинна. Звичайно, це завдання далеко не завжди вдається виконати. Інколи воно взагалі не має рішення, але його, все таки, потрібно намагатися вирішити..." Із інтерв'ю "Точка. Зрения",
Отож, вважаємо корисним для читачів і авторів здійснюване редакцією анонсування творчості шановного поета Томаса Венцлови на наших сторінках. Маємо авторський дозвіл також і на спроби перекладів надісланих нам автором віршів. Будемо пробувати?
________
"Dorogie Kollegi,
posylaju 10 stishkov s russkimi
podstrochnikami. Porjadok rifm (kogda oni est'), dumaju, jasen iz originala.
Proshu podderzhivat' kontakt.
Vash
Tomas Venclova"
________
Автор любязно надав у наше розпорядження порядковий і дослівний переклад текстів віршів з литовської мови, і нам залишилася проста дрібничка - скласти усе до купи :) Наприклад так, як це зробив свого часу інший автор.

Й. Бродський Из ТОМАСА ВЕНЦЛОВА ПАМЯТИ ПОЭТА. ВАРИАНТ В Петербурге мы сойдемся снова... Осип Мандельштам Вернулся ль ты в воспетую подробно Юдоль, чья геометрия продрогла, — В план города, в скелет его, под ребра, Где, снегом выколов Адмиралтейства вид Из глаз, мощь выключаемого света Выводит тень из ледяного спектра И в том конце Измайловского смертно Многоколесный ржавый хор трубит. Опять трамвай вторгается как эхо В грязь мостовой, в слезящееся веко, И холод девятнадцатого века Царит в вокзалах. Тусклое рядно Десятилетий пеленает кровли. Опять ширь жестов, родственная кроне. На свете все восстановимо, кроме Простого тела, видимо. Оно Уходит в зимнем сумраке незримо В зарю глухую Северного Рима, Шаг приспособив к перебоям ритма Пурги, в пространство тайное, в тот круг, Где зов волчицы переходит в общий Конвойный вой умалишенных волчий, В былую притчу во языцех — в отчий Заочный и дослезный Петербург. Не воскресить гармонии и дара, Поленьев треска, тёплого угара В том очаге, что время разжигало. Но есть очаг вневременный, и та Есть оптика, что преломляет судьбы До совпаденья слова или сути, До вечных форм, повторенных в сосуде, На общие рассчитанном уста. Взамен необретаемого Рая, Из пенных волн что остров выпирая, Не отраженье жизни, но вторая Жизнь восстает из устной скорлупы. И в свалке туч над мачтою ковчега Ширяет голубь в поисках ночлега, Не отличая обжитого брега От Арарата. Голуби слепы. Оставь же землю. Время плыть без курса. Крошится камень, ложь бормочет тускло. Но, как свидетель выживший, искусство Буравит взглядом снега круговерть. Бредут в моря на ощупь устья снова. Взрывает злак мощь ледяного крова. И легкое бессмысленное слово Звучит вдали отчетливей, чем смерть.

Песнь одиннадцатая Скоро же, друг Эльпенор, очутился ты в царстве Аида... Все было, видимо, не так. Сквозь ветви открылся нам большой заглохший порт. Бетон причальной стенки безмятежно белел в зацветшей илистой воде. Прибой лизал рассохшиеся сваи, торчавшие из пены. Налетавший с равнины ветер гнал слепой песок меж обезглавленных каркасов барок. Исколотый огрызками бессчетных мачт и стреноженный канатом воздух лежал без сил плашмя на водной глади спиною к дюнам. Выгоревший флаг жары подрагивал над горизонтом. Хлопец, плот смастеривший из подгнивших досок, чтоб переправиться через протоку, искал попутчиков. Опричь него, людей там не было. Уже не помню, кто пробормотал, что эта местность тоже отчасти с Итакой имеет сходство. Был полдень, сердцевина дня. Минувшая война и годы странствий отягощали мозг наш, как вода, пловцу неловкому пробравшаяся в бронхи. Под каблуком похрустывали галька, ракушечник. Потом мы все лежали в траве, забывши о природе -- о той, кто сама о нас давно забыла. Небесный свод перемещался. Соль, луной незримой движимая, шумно свершала свой круговорот. На гребне буйки подскакивали, и слепили глаз облепленные мидиями бревна. Как сумрачна, как терпелива глубь прибоя! Как велеречива пена -- как память о пространстве -- как пространство меж молом и хребтом землечерпалки. Поблизости раздался легкий шорох: прохожий, несший на плече весло, прошествовал в глубь суши, где никто весла не видел отродясь. Полевка обнюхивала торопливо ржавый трезубец у подножья дюны. Волны не существует. Существует лишь масса, а не сумма капель. Вода стремится от самой себя. Ни острова, что тесен для объятья, ни смерти на экваторе, ни мятой травы полей, ни возвращенья в лоно миф и история не обещают. За поворотом началось другое пространство. Чуть сместилась перспектива. Песчинки под ногой блестели, точно вы их рассматривали через лупу (иль в перевернутый бинокль -- камни). Предметов очертанья расплывались, как звуки музыки в неподходящем зале. Мы сразу поняли: всему виной жара -- и мало удивились, встретив рядом с оградой друга -- одного из тех, с кем свидеться дано лишь после смерти. Он был лишь первым.