Рік уже ходжу сліпий і загнузданий по колу.
Як тії ж коні, кручу важчезні тепер для мене жорна.
Та не вони знесилюють мене щодня,
А глузи, що сильніш од гедзів жалять:
«Ну що, Шімшоне , вдаваний вояко, залишив тебе Бог,
Як дурну твою макітру Дліла поголила?»
Одмовчуюсь, бо й справді воно так.
Назіром, себто слугою тільки Господа Бога,
Вийшов я в цей світ, щоб визволить Ізраїль з-під пліштім .
Могуттям надлюдським Всевишній наділив мене,
І тисячі напасників були безсилі,
Допоки я їх бив у чеснім поєдинку.
Та не такі вони дурні, як думалось наївному мені,
Якщо зуміли врешті-решт знайти для мене пастку.
Хоч назорей, призначений лиш Богові,
Як інші грішні, пив я та ще гарних дівчат любив.
Піддався, як кажуть, очам і серцю.
Спокусила мене краса. Навіть одружувався на чужинках.
Та першу, коли я був відсутній, віддали за іншого,
А другу – живцем спалили уночі, щоб відомстить мені...
Відомстив і я належне: не сотні, тисячі лягли.
Але ж із помстою не житимеш, як з жінкою,
Тож і не зміг я чарів Дліли обійти.
Корчму вона тримала. Але не трунком,
А тілом і чарами невдовзі спокусила.
Любились ми. І то найкраща пора була в моїм житті.
Навіть юдейську віру перейняла Дліла.
Чого б і ще бажати чоловіку і судді Ізраїлю до того ж?!
І раптом щось сталося з коханою моєю:
Тільки-но до грищ любовних приступаю,
Як Даліла насурмиться й щовечора одне і те ж питає:
«Відки в тебе, Шімшоне, така нелюдська сила?»
Здогадатися було б тоді мені, що то не Дліла,
А вороги мої питають, аби нарешті впоратись зо мною.
Та хіть моя була сильніша за розум тої миті,
І ось тепер кручу осліплений трикляті оці жорна.
«Спинись, Шімшоне!- чую чийсь голос.-
Сьогодні свято бога нашого Дагона.
Громада, що зібралась в його храмі,
Побачить хоче того, хто збиткувавсь над нею».
І ось, закутого в залізо ведуть у цей поганський дім.
«Боже!- молюсь я по дорозі.- Дай змогу спокутувати гріх!
Це ж така нагода відомстить напасникам, котрі гадають,
Що я тепер безсилий, як і нещасний народ мій.
Дай знову силу і я належне ворогам віддам її».
І ось я в храмі. Прокльони, крик і сміх в одне злилися.
Нічого, кажу собі: як обіпруся зараз об стовпи,
То іншим криком заллєтесь навіки ви, погани.
«Готовий я вмерти, але тільки з вами!»-
Кричу й спираюсь об стовпи.
І рушаться вони, по хвилі пада й стеля...
І храм стає для тисяч домовиною.

Р.S.
То був останній бій Шімшона.
Полягло тоді пліштім удвічі більше,
Ніж це вдавалося богатиреві доти.
Усміхненого, знайшли його брати-юдеї
І понесли в Ізраїль свого захисника й суддю,
І поховали поруч батька.