Любов Малецька. Клечальний дотик: поезії. – Тернопіль, 2026. – 96 с.

Існує думка, що поступального руху, прогресу в мистецтві й зокрема, в літературі, не існує, кожен митець починає спочатку. Можливо й так! Це як у коханні – не має значення досвід попередніх пар – кожна пара починає- вибудовує свої унікальні стосунки з чистого листа. Але ж то є кохання! А от мистецтво, гадаю, потребує іншого. Тому я з великою недовірою ставлюся до людей, які говорять про відмову від старого й початок роботи над абсолютно новим. Я сподіваюсь, що усе-таки це вельми цінна якість – митецький компроміс: ти дозволяєш собі розкіш не заперечувати надбання класики, послуговуватися чимось, однак шукати-творити своє, нове.

Вчитуючись у поезії Люби Малецької, починаєш відкривати в них глибинний змістовий шар, константами якого виступають буттєві первні – життя, смерть, час, кохання, природа і мистецтво, котрі перебувають у складних і неоднозначних взаємозв’язках та взаємодіях. Водночас вони є тими «акторами», якими на світовій сцені розігрується філософсько-метафізична драма про сенс людського буття. Поезія авторки сприяє виникненню безлічі асоціацій, ідей та смислів, ні на чому не наполягаючи. Чи її поезія прагне, щоби читач глянув на світ масштабніше, ніж раніше? І так, і ні, швидше, щоби читач уважніше глянув на самого себе.

Люба Малецька пропонує потенційним читачам своєї поезії, так би мовити, продукт у межах свого таланту, приватних відчуттів, досвіду, травм і образ. Її поетична творчість має здатність розсувати чи стискати часові межі, і більшість її віршів народжуються (можливо) саме з ігнорування часу, принаймні поточного. Поетеса обрала форму, де її ego є центром, котре організовує мимовільний плин буття і пропускає його крізь себе, як живу вітаїстську стихію, розкриває його зсередини в іманентній цільності. »). Головна риса її поетики – показати не саму реальність, а свій внутрішній стан, свої емоції, страхи і болі, тобто, через своє особистісне сприйняття. Іноді це приводить поетесу до пошуку замкненого середовища, котре сприймається острівцем порятунку духовних і життєвих цінностей. «Будемо чай? У цукерниці туга димить. / В шафці карафка давно потерпає від спраги… / Цитьте, гризоти, і ти, моя слабкосте, цить! / Хочеться тиші. Трішечки рим і.. відваги!»..

Основний творчий принцип поетеси Любові Малецької — відображення загостреного суб'єктивного світобачення через авторське «Я», напругу його переживань та емоцій, болючу реакцію на катаклізм світового масштабу початку XX ст. – московсько-українську війну. «Місяць тихо торкає фіранки, / тіні хрумко стирають грані. / І дрімоти снодійний запах / наповняє твій пледик змістом. / В сон приходять гігантські птахи, / що несуть у далеке місто, / де дзеркальна вода студена, / де у хмарах поселення звите…/ Прокидайся! Гуде сирена. / Поки спиш – тебе можуть вбити.»

Збірка насичена пасажами, що можуть правити за приклад поетичного . експресіонізму – образність, фігуративність, жива емоційна манера, що нерідко сповнена нервової напруги, відображення загостреного суб'єктивного світобачення, бурхлива реакція художньої особистості на дегуманізацію суспільства. «Почерк власних апатій продукуєш надривно. / Світ уже не дивує, просто…світ якийсь дивний: / невгамовно байдужий і зіпсуто-безликий, / і навпомацки ходиш поміж зірваним криком / Німувало безсилля і кололо під ребра. / З’ясувалось: минуле – перемелені дебра. / Переораним полем поторочі хитались… / від вчорашнього щасті тільки дрібка зосталась». (До слова, одна з картин Едварда Мунка, норвезького маляра, творчість якого стала втіленням екзистенційних страждань людства, називається «Крик»).

Та річ у тім, що авторка на цьому не ставить крапки, і тонко передані зображення тут-таки піддаються художньому осмисленню й аналізу, тобто стилю Люби Малецької властива як експресіоністичні враження, так і прагнення до певної експлікації та висвітлення метафорики образу. Тут вона виявляє тяжіння до філософії ratio, до інтелектуальної сфери поетичного мислення. «Надбите небо переполовинено / у амплітудах версій та доктрин. / Ми звикли жити і шукати винного / і спрагло пити сонячний полин. / Ох, ці жалі, знекровлені онлайнами. / Час нарікань – позачерговий час. / щезаємо, але шукаєм крайнього, / бо вибрали і втішили не нас. / Зрікаємося тиші первозданної – / кульгаво зазіхають ранги битв. / На йоту світ стає гріховно раненим, / бо нам бракує часу для молитв».

Своєрідність поетичного стилю Люби Малецької наочно розкривається в її синтаксисові, у «молекулярній» структурі її рядків. Оригінальність авторської метафорики є в тому, що вона є ніби мікрокосмом усього твору, що вона прагне одразу передати об’єкт, його образ і образ цього образу. Справді, авторці збірки притаманна інтенція в одному розгалуженому вірші дати не лише саме враження чи переживання, а й внутрішній психологічний процес, тобто зобразити його і зсередини, і ззовні, зрештою, подати його як феноменологічну цілісність. Гадаю, тут діє механізм зміненої реальності.

У поетичній реальності Люби Малецької присутні моменти ігрової дії, концентрації, певного стискання часу, чи навпаки – розщеплення, тобто це все є кропіткою роботою зі сприйняттям, часом і простором. «Енциклопедію розгорнутих полів / читаю, як долоню, хіромант. / недавно тут об камінь луг дзвенів, / а вже жовтокульбабковий формат / вслухається до одкровень трави – / до голограмно витканих узбіч. / Вселенський лан – то тихий, то хиткий – / торкається сакральних протиріч. / До сонця гладь, де решето дощів, / де мрійне збіжжя і кукіль тривог – / невидимі сліди хтось залишив: / можливо, вітер, / а можливо, Бог?»

Ну от, дійшла черга і до резюме, до певних висновків! Але чи не в перший раз мені не хочеться цього робити, а просто, так би мовити, увімкнути умовний читацький інтерес і насолодитися першокласною поезією нашої краянки Люби Малецької, унікальною, оригінальною, вельми сучасною і водночас, створеною у кращих класичних традиціях. «Змарнілий день проймає без зупину / і тягне за межу – ген-ген, ген-ген / туди, де тиша – вишкіл сивини, / де небо, як вогнисте піднебіння, / де нам судилось стати поколінням / сльози і болю. Болю і війни». Дослухаємося до її поетичних думок… і до самих себе: